Колишній політв’язень Є. І. ОВСІЮК.

Доля кожної людини вигаптувана нитками різних кольорів. У одного переважають білі, барвисті тони, а іншим дістаються насичені темні. Доля здолбунівчанина Євгена Овсіюка ніби помережена смугами, холодом віє, як від крижаного айсберга. На його життєвому шляху було багато сонячних фарб, але часто-густо вкраплювалися похмурі, та цьому привітному чоловікові вдалося зберегти в душі красу, чисте світло і вистояти. Найкращі його роки - це безтурботне дитинство, теплі родинні стосунки, темні - одинадцять років з лишком в сибірських таборах, і в подальшому - тавро репресованого, яке заважало повноцінно жити…

Зустріч з Євгеном Івановичем відбулася напередодні Різдвяних свят. Йому уже за вісімдесят. Далися взнаки гулагівські табори, поневіряння на Уралі. Підірвано здоров’я. Переніс чимало складних операцій. Але не втратив віру в Україну. За її незалежність боровся усе своє свідоме життя.


Народився Є. І. Овсіюк у с. Спасів Здолбунівського району в працьовитій патріотичній родині. Сім’я складалася із семи чоловік, зростало троє синів і дві дочки. І батьки віддавали їм усю свою любов, а ще в їхніх серцях горіла щира віра в краще майбутнє рідної землі, за яку сердечно вболівали. Батько - Іван Овсіюк - жив за принципом: жити - значить боротися, діяти, падати, вставати, щоб знов горіти чистим вогнем, зігрівати тим полум’ям інших і залишати по собі добру пам’ять. Глава сім’ї займався хліборобською працею. А трудитись було над чим. Мав сім гектарів землі. Тримав у господарстві коні, велику рогату худобу. І одночасно ні на хвилину не прининяв боротьби проти утисків української мови з боку польської влади. В хаті часто збиралися сельчани і співали українських пісень, декламували Тараса Шевченка.
Пан Євген пригадує, що його брат Нікандр навчав менших братів і сестер співати гімни «Ще не вмерла Україна» та «Боже великий, єдиний», які вони потай в ліжку під ковдрою промовляли. А вже пізніше, коли почалося формування загонів УПА на теренах Рівненщини, родина Овсіюків віддалася повністю національно-визвольній боротьбі.
Почалася Друга світова війна. З приходом німців люди зраділи, що не буде колгоспів і виселення до Сибіру. В той час Гітлер навіть був згодився на українську державність, і 30 червня 1941 року вона і була проголошена у Львові.
- Пам’ятаю, - розповідає Є. Овсіюк, - як до нашого села приїжджала мати колишнього президента Закарпатської України - Волошина на освячення українського національного жовто-блакитного прапора, в чім я особисто їй допомагав. Саме в той час у нашому селі створюється молодіжна націоналістична організація «Юнаки». До її діяльності прилучився і я. А мій старший брат Василь вступив у військове формування січових стрільців. Як ми дізналися, Гітлер зраджує Україну і українцям відмовляє у визнанні державності. Тому всі патріоти, хто міг, зі зброєю пішли в ліси. Довелося мені працювати у підпіллі зв’язковим. Потім, після проходження мною відповідного вишколу, доручили іншу роботу, тобто заготівлю для відділів УПА продуктів, одягу, спирту для виготовлення ліків тощо.
Зима 1944 року. Є. Овсіюк доставляв за призначенням дуже важливі документи. Німці уже відступали. І він змушений був перетнути головну дорогу, по якій просувалися гітлерівці. Юнак мав добру пару коней. Довелося цілий день вичікувати зручного моменту. І лише надвечір поталанило. Військова колона зупинилась на перепочинок. І Євген, ризикуючи життям, прорвався через маленький інтервал між військами. Німці відкрили по ньому вогонь. Але було уже пізно.
Упівця захистив густий ліс. Завдання виконано.
Гартується мужність патріота. Він організовує збройну боївку. Готує молодь села до лав УПА. Відразу згодилися на патріотичну справу аж п’ятнадцять юнаків. Зброї не вистачало. Повстанці мали лише один автомат «ППШ», два кріси (гвинтівки) і два обрізи. Тому довелося здобувати її власноруч.
Євгену Овсіюку довелося вести національно-визвольну боротьбу на теренах Полісся, зокрема Березнівщини, брати участь в Гурбенських боях. А потім арешт. Довгою та тяжкою була «мандрівка» до Сибіру. В нелюдських умовах, голодних і холодних арештантів везли два тижні. В дорозі чимало в’язнів померло. Особливо не витримували в’язні з прибалтійських республік.
- Привезли нас у м. Томськ на залізничну станцію, - згадує Є. Овсіюк, - а з неї пішки під конвоєм пригнали в селище Чекіст, повз річку Тома. Для нас був вже підготовлений табір, в якому нас розселили в неопалених бараках. Нам видали білий парусиновий одяг з великими номерами на спині і на грудях, за якими нас кожного і звали. Хоча надворі лютувала сибірська зима, в цьому літньому одязі нас водили на роботу: одних на завантаження лісоматеріалів у вагони, інших на - на тартак, різати цей же ліс на дошки. Через відсутність теплого одягу в’язні масово простуджувались, одержавши запалення легень, вмирали. Трупи вивозили за зону табору санками, котрі тягнув запряжений бик. На пропускній ще били молотком по черепу, щоб часом не вивезли живого в’язня.
Згодом Євгена Овсіюка перевели у Норильськ. Там, в тундрі, він брав участь у будівництві цегельного заводу. Морози сягали 50-60 за Цельсієм, дули сильні вітри з Півночі, йшли великі снігопади. Зимовий сезон тривав 9-10 місяців, а літній всього-на-всього 2-3.
В зимовий період дуже часто люди замерзали, особливо під час великих снігових хуртовин. У цих нелюдських, холодних, морозних умовах Заполяр’я напівголодні, напівзодягнені в’язні будували на своїх кістках Норильськ і його промисловість. Скуштував тут «щастя» і пан Овсіюк. Але не скорився лихій долі. Брав участь у політичних забастовках, у голодуванні. А ще вів у таборах просвітницьку роботу. Вона заключалася у читанні «Кобзаря» Т. Г. Шевченка, у відзначенні з дозволу адміністрації табору Різдва Христового та Пасхи. Багато тут хорошого і подвижницького залишив наш земляк. Він не скорився долі. Дожив того часу, коли стала незалежною Україна, коли правда перемогла зло, коли можна вільно розмовляти рідною мовою, коли вшановують вояків УПА. А ще пан Євген під час відзначення Дня незалежності України та вшанування Гурбенських подій виступає із спогадами і читає свої вірші. Є йому що згадати.
Є. Овсіюк також свідок нищення України уже в радянську добу. Його родина пережила все, що відбувалося у ті роки. Страшно, безбожно пограбувала своїх годувальників держава. Сьогодні про це писано-переписано.
Тавро репресованого десятиліттями не давало спокою Євгену Івановичу. Після ув’язнення ніяк було прописатися. Довелося шукати прихистку в знайомих аж у Чернівцях. Ледве із дружиною Стефі (репресованою), образно кажучи, причепилися до рідної землі. Рятівною соломинкою у них були працьовитість і віра у краще життя. Допомогла горбачовська перебудова. А після реабілітації відчули себе повноправними і щасливими.
Довелося Є. Овсіюку відвідати в Америці свого брата Максима, з яким не бачився аж 48 років. Відбулося це у 1987 році. Навіть кілька років там проживав. Підлікувався. Матеріально став на ноги. І все одно серце боліло за Батьківщиною.
- Що найбільше вразило вас, коли покидали Україну? – перепитую колишнього політв’язня.
- Плач, чи спів солов’їний, - з нотками суму промовляє літній чоловік. - Не знаю точно, що воно й було. Коли востаннє вийшов з хати, став на коліна, поцілував поріг, землю, вишні, яблуні, перехрестив усе і рушив до автобуса, зненацька розкричались солов’ї: страшно було їм, напевно, залишатися без мене. А їх же автотранспортом не вивезеш. Здалося, з усього країща злетілися вони в наш садочок, щоб отак тужно проспівати своє прощання… І через тридцять літ з гаком, як заспіває де соловейко, одразу вчувається мені отой прощальний крик солов’їний.
Вряди-годи, коли відступають болі, учасник національно-визвольних змагань ділиться з близькими, родичами та молоддю своїми спогадами про буремні роки у підпіллі УПА, про каторгу в Норильську, складає вірші, підготував спогади «Сліди на чужій землі» в громадському та літературно-публіцистичному альманасі «Наша Волинь».
Є. Овсіюк не письменник і не журналіст. І спогади його - не плід фантазії. Вони не придумані і не прикрашені. Ними він розповідає теперішньому і прийдешньому поколінням про наше недалеке минуле, про життя в’язнів в сталінських таборах, про те, яких нелюдських фізичних і моральних мук, знущань і злиднів зазнали в колишньому СРСР мільйони таких, як він людей, які боролися за незалежність, проти беззаконня і тиранії, відстоюючи право на вільне і гідне людське існування.
Євген ШИЛАН.
Фото автора. 

 

Comments are now closed for this entry