Серед моїх паперів зберігається декілька авторських рукописів віршів Ярослава Дуба. Прикро, подумалося мені, якщо вони залишаться невідомими широкому загалу, є в них щось таке, що не дає відкинути просто так у забуття. Та й Ярослав був колись досить колоритною фігурою в Здолбунові.
Народився він у березні 1942 року в Тайкурах. Березень дав йому неспокій весни, а Тайкури – потяг до тайни романтики, адже, за легендою, давня назва села – Тайгури, тобто таємні гори.
Вчився Ярослав у Здолбунівській середній школі № 1. Зовні мало чим відрізнявся від товаришів. Як Тарзан лазив по деревах, пропадав з вудочкою на річці, грав на гроші “об стіночку” і “у чику”, влучно поціляючи круглою битою у купку монет. За биту йому слугувала важка медаль з профілем Сталіна, зручна для гри, вона також демонструвала зневагу до диктатора.


Вдома Ярослав був зовсім іншим, таким, яким його мало хто знав. Він подовгу засиджувався над товстими трофейними книгами з репродукціями картин музеїв Західної Європи. Нехай чорно-білі, вони все ж давали уявлення про шедеври світового живопису, збуджували фантазію. Захоплювався юнак і класичною музикою. Слухав платівки з творами Бетховена, Чайковського, Моцарта, грав на піаніно.
Влітку відвідував рідне село. Не раз видирався на гору з руїнами замку. Звідти відкривався чудовий краєвид, а з розбитих склепів у товстій стіні замкового цвинтаря визирали лики нагробних портретів шляхтичів. Про них, мабуть, можна було б дізнатися з книги Міхала Грабовського “Тайкури”, але, видана усередині ХІХ століття, вона давно щезла з обігу.
Жагу до невідомого минулого втамовував історичними романами Вальтера Скотта. Згодом перейшов до сонетів і драм Шекспіра, Кристофера Марло. Любив вірші Лермонтова, лірику Івана Франка. Одним з перших серед ровесників оцінив у сучасній літературі поезії Івана Драча, новели Григора Тютюнника.
Вірші почав писати у старших класах. Спочатку короткі, у п’ять рядків. Називав їх незвично – танка і пояснював: є така форма японської поезії.
По закінченні школи стопами батька, адвоката, не пішов – обрав філологію.
На переломі між школою та інститутом його захопило кохання. Щасливого завершення воно не знайшло і наповнилося образами туги і смутку:
Згадається, чи хто спита.
Скажу: то казка золота
В тих днях була.
Чарівна квітка розцвіла,
Та, не надихавшись, зів’яла.
Казки чарівної не стало.

…Згадай, кохана, як збирали
Ромашки в житі золотім
І моя пісня цілувала
Вуста твої.
І як для тебе я гадав
На білім їх цвіту.
По пелюсточку обривав
Їх вроду молоду.
Хоч не співали солов’ї,
Та все для нас цвіло, сміялось.
І ніжні рученьки твої,
Що у моїх руках стискались…

Здригнувся. В серця б запитать:
Навіщо спогади ці тяжкі?
Туман осінній землю огорта,
В очах стоять обірвані ромашки.
Потім Ярослав закохувався ще не раз, але завжди бентежив його недосяжний образ Прекрасної Панни, знайомий багатьом поетам. І тут справа не лише в суто чоловічих почуттях: покликання Прекрасної Панни – вирвати поета із стану ностальгії, туги, дати відчути потяг до вищого, ніж оточуюче, середовище світу.
…Ночами березень
тривожно віттям стука
в моє вікно, зарошене туманом,
а сон не йде, і линуть журні звуки,
мов хтось в снігах
безсоння свого муки
і гіркоту нестримної розлуки
довірив струнам спогадів коханих.

…а осені, здається, не було,
лиш багряниця м’яко в ноги
впала,
прокинулась весна і забуяла;
лише стежки багряним замело…

…а скільки верст між нами
пролягло,
безсонних і тривожних, мов дроти,
що вітру віддають тремтячу душу,
і я боюсь: душити в серці мушу
холодний страх чіпкої самоти…

..а скільки ще самому треба йти,
долати днів зневіру і розлуку,
об в от таку багряну заметіль
тобі назавжди простягнути руку.
Цей вірш написано, коли Ярослав уже закінчив Рівненський педінститут, відслужив строкову службу в армії і працював у Мізоцькій школі вчителем української мови і літератури. Згодом обдарованого педагога призначили директором Мізоцького учбово-виробничого комбінату. Деякий час займав посаду заступника голови виконкому селищної ради; знову повернувся у школу. Користувався авторитетом як спеціаліст вищої категорії, давав відкриті уроки, вів літературний гурток.
І все б, здається, складалося добре. якби не обурювали феодальні замашки можновладців та інші негативні явища періоду пізнього застою. На людях стиснутий неспокій ховав за зовнішньою бравадою, а на самоті виливав його у віршах, сповнених красномовної символіки.
…Як чорний сніг
з бездонних хмар,
із димарів
в осінні ночі
пливуть ворони, мов тягар,
клювать зорі
багряні очі.
А сонце
променя-меча
без жальоти їм в груди кине;
…впадуть
і в чорному мовчать,
і ждуть
аж поки день загине.
Заспокоєння шукав на рибалці. Хтозна, про що він думав тоді. Чи не поверталися почуття, навіяні зоряними вечорами юності?
Вийду за околицю
В тихий вечір зоряний
Глянути, як котиться
Тиша полем зораним.
Подивлюсь, як міняться
Над водою тихою
Зорі. Та й замріюся…
Залишимо його тут. Людина, яка споглядає плин води, знаходиться за межами часу.
Василь ГРАБ,
історик.
м. Полтава.
Фото Василя Граба.

 

Comments are now closed for this entry