Галина Олійник - добре відома нашим читачам поетеса. Цього тижня вона відзначає свій черговий ювілей.
Редакція газети, вітаючи її з славною датою, вирішила представити на суд читачів її нові поезії. Окремі з них публікувалися наприкінці минулого року в часописі Національної спілки письменників України “Дзвін”, а деякі підготовлені нею зовсім недавно до майбутньої збірки “Танець розквітлого саду”.

 


***

Світили зорі й щось говорили,
Я їхню мову не розуміла,
Хоч і від неї душа сп‘яніла,
Душа раділа і сподівалась
І в сяйві тому вся сповивалась,
І в світлі тому вся сповідалась.
Я їхню мову в серце поклала,
А серце з неї музику склало,
Музика грала, серце співало,
А я, блаженна, тихо ридала.
І сповивалась в високому слові,
І сповідалась в у Божій славі.
Музика грала, виросли крила,
І я до зір тих умить злетіла,
Музика грала, щось говорила,
І я у слів тих ноти відкрила,
І прочитала зоряну гаму,
Вона світилась так філігранно...
І я торкнулась її спонтанно,
Відчула небо вмить під ногами.
Без шуму, крику, сірого бруку,
Я вся розтала в полоні звуків.
Від фа мінору до фа мажору
Злітали звуки крильми угору,
Ішла по воду вранці купава:
Співало серце Богові славу.

ФА МІНОР
Звуки то тихо пливли на чорно-білих
Клавішах органа, то піднімалися до стелі.
А потім вище, вище аж у піднебесся.
На червоному фоні кохання хтось вишив
Чорною ниткою розлуку.
А тому я не можу сказати тобі просто
Так словами: "Я люблю тебе..."
І ледь торкаюся спогадом твоїх очей.
Твій смарагдовий погляд опадає змерзлим
Зеленим листям від останніх весняних
Морозів і падає... падає... падає...мені на долоні.
Фа мінор... Я не кажу тобі словами,
Як я люблю тебе, а ледь торкаюсь думками
Чорно-білих клавішів органа. І звуки...
Безборонні й ніжні принесуть тобі мій
Дар любові.
Лиш чорна нитка вплелася у білі
Клавіші і плаче одинокими звуками.
А самотній птах сів на моєму плечі
І викльовує чорну нитку, вишиту на
Червоному тлі мого серця. Боляче,
Та я знаю, що насправді розлуки не існує,
І вмить обірвалися звуки і полетіли у
Вічність.
Там на крилах вічності я скажу, як я
Люблю тебе...

ТАНЦЮЮЧИЙ САД
Так біло ступає, немов на долонях Всевишнього,
Тендітно й суворо, вдягнувши одіння нове.
Танцюючий сад усміхається білими вишнями
Й в мелодії вальсу кудись понад світом пливе.
Тремтить у повітрі приречених снів ностальгія,
Купається в просторі біла завія весни.
То радості й смутку невинна, блаженна стихія:
Танцюючий сад білопінно у небі яснить.
Танцюючий сад розцвітає вінками весільними,
З любові народиться Світла незаймане тло.
Й радіє земля, розкриває широко обійми,
Пригортає до себе весняне тепло.

***
Бути - не бути, та знов народитись поетом,
На крилах бджоли залетіть у весну молоду,
Утому струсить і переспівати сонетом
Юних поезій безгрішну цнотливу ходу.
Струменем серця озвучить скульптурність літер,
Як зерном зеленим, мовою прорости,
Запахнуть грозою посередині літа,
Урізаться нервом у невиброджені пласти.
І плакать, і плакать дощем перламутровим,
Тихим-тихим, як Богородиці плач,
І обігрітись, наче багатим хутром,
Смутком полиновим на плечах.
І скристалівши в сльозі солоній,
Гранями зірки врости в небозвід
Й зненацька упасти в твої долоні,
Розплавивши серце, як чисту мідь.

Comments are now closed for this entry