Замість передмови
    Написати про звичайну людину, лікаря, хірурга мене спонукали не якісь там особисті мотиви, а журналістський обов’язок. Бо з Володимиром Васильовичем Площанським знайомий давно, живемо в одному будинку, вранці часто разом поспішаємо на роботу, двічі поталанило з ним побувати на Волині і Черкащині, куди група депутатів районної ради здійснювала поїздку з метою вивчення передового досвіду самоврядних організацій окремих міст цих областей. А ще прислухався до слів колишніх пацієнтів, яких герой моєї розповіді оперував. Хворі розповідали, що він - лікар від Бога, адже лікує не лише руками, а й душею. “А вона в нього, повірте, - золота”, - стверджують й ті, хто вперше потрапив до лікарні, й ті, хто знає Володимира Васильовича не один десяток років. Продовжив життя він багатьом відомим людям і посадовцям. Не називатиму тут їхніх імен. Одне лише скажу, що Володимиру Площанському довелося боротися за життя і письменників, і артистів, і банкірів, і бізнесменів, навіть виривати із пазурів смерті засуджених, коли працював у Сарнах.

    Як мені видається, він не схильний ні недооцінювати їх, ні переоцінювати. Якщо не про кожного, то про окремих з них у нього своя думка, яка не обов’язково збігається з тим, що думають про них інші. Як на мене, важливий момент для розуміння цього характеру. На думку лікаря, в житті кожен має керуватися принципом: спершу – головне, все ж інше, зокрема, поточні справи, паралельно. Так, цей хірург завжди знає, чого хоче. І в щоденній професійній практиці, і в загальній стратегії своєї діяльності. Просто дивовижна визначеність і цілеспрямованість у нього.
    Найбільше радості людина знаходить в улюбленій справі, в боротьбі за високі ідеали. Помиляється той, хто вважає щастям збіг випадкових удач, приємні знахідки, так звані подарунки фортуни. Це психологія жебрака. Справжнє, непідроблене щастя буває лише тоді, коли воно освячене могутнім трудом. А цього у Володимира Площанського вистачає.

Унікальний талант бути людиною
    Люди в білих халатах… Вони супроводжують нас через усе наше життя, починаючи від народження і до скону. Перше слово привіту і останнє “прощай” чуємо від них. Скромний дільничий лікар чи увінчаний сивиною і славою академік, молода асистентка хірурга чи досвідчена медична сестра – всі вони, здається мені, перш ніж ступити до цього величного храму – медицини, в душі своїй підписують клятву, яку проголосив майже дві з половиною тисячі років тому на острівці Кос в Егейському морі їхній великий попередник Гіппократ.

    Володимир Площанський ось уже десятки років сумлінно виконує свої обов’язки. Понад тридцять років за хірургічним столом… Великого героїзму, як він сам вважає, не зробив, зірок з неба не дістав. Але живе за високими імперативами, сформульованими у тій же клятві Гіппократа, якої, до речі, дотримуються далеко не всі медики. Для окремих вона, я так здогадуюсь, - порожній звук. І не лише тому, що наша медицина катастрофічно комерціалізувалася, перетворилася на звичайний засіб видобування грошей, а й тому, що ми живемо в епоху тотального знецінення моральних принципів. Скажімо, нічого не варто вивергати патріотичні словеса нашим державцям і політикам – і зовсім нічогісінько з того навіть не пам’ятати, не клопотатися виконанням своїх незліченних обіцянок, самим не брати до уваги своїх запевнень. Вони задають у цьому тон для всього суспільства, деморалізуючи й дезорієнтуючи всі його верстви. Ця антиеліта, яка узурпувала звання еліти, несе на собі провину за всю нинішню ситуацію в країні. 
    Але повернемося до особи хірурга Володимира Площанського. Своєю щоденною лікарською практикою він робить все можливе для згортання, зменшення ареалу людського болю – фізичного й духовного. І це постійно, буквально щоденно. На нього не впливають ніякі політичні землетруси, здається, в нього немає ніяких психологічних “припливів” і “відпливів”. Щоранку з’являється в доброму гуморі у хірургічному відділенні центральної районної лікарні, яке ось уже тривалий час очолює. Атмосфера там, яку приносять із собою пацієнти з захворюваннями, явно не курортна. Однак він завжди володіє собою, жодного емоційного зриву. До кожного пацієнта знаходить слово підтримки, м’який дотеп, оригінальний анекдот.
    Хірургічне відділення ЦРЛ вважається одним із найкращих в області. Тут сформувався надійний кадровий потеціал, одержали професійний гарт чимало хірургів, які згодом посіли посади заступника головного лікаря. Хорошу школу пройшов у відділенні і нинішній головний лікар Іван Зима. Є професійний ріст і серед середнього медичного персоналу. Все це у правильне русло спрямовує Володимир Васильович. А тому його шанують і поважають колеги, а він у свою чергу може довірити їм будь-яку складну справу. Першими і безвідмовними помічниками головного хірурга стали лікарі Василь Красько, Василь Мацьоха, Олег Сумко, медсестри Антоніна Баталова, Мирослава Дедера, Світлана Осадча, Людмила Колодіч, Світлана Шевчук. Всі вони наполегливо працюють над собою, цікавляться новинками медичної літератури, беруть приклад із свого керівника, який має унікальний талант бути людиною. В ньому є ота прекрасна, сказати б, пронизливо ностальгічна старомодність, яка виражається в тому, що він – людина честі, яка вміє тримати слово, безкорисливий у стосунках, надійний друг, має етичні взірці, ніколи не підвищить голос, не принизить і не висміє.
Тепер щодо навчання В. Площанського. Він пожадливо читає свіжі медичні журнали, колекціонує наукові праці медичних світил, але ж, ясна річ, не так собі, просто для колекції. Для роботи. І сам звіряє свої кроки з наукою. Постійно друкується в журналі “Клінічна хірургія”, в газеті “ Медичний вісник”, не цурається і “Нового життя”. Вже опублікував 16 наукових праць. Це в основному з практики хірургічної роботи та узагальнення передового досвіду.
    Поглиблює свої знання В. Площанський на курсах підвищення кваліфікації, семінарах. За роки діяльності йому вдалося кілька разів побувати в Ленінградському, Львівському та Тернопільському медінститутах, в Київському інституті експериментальної хірургії. Тут взяв на озброєння прогресивні інновації сучасної практичної медицини. Окремі зразки нововведень сміливо застосовує у своєму відділенні. 
    За роки титанічної праці Володимир Васильович зробив понад 20 тисяч операцій. Багато це чи мало? Судіть самі. А справжню хірургічну школу після закінчення Івано-Франківського медінституту він одержав у Сарненській районній лікарні, куди був призначений на роботу. Молодого спеціаліста помітив знаний на Рівненщині хірург, доктор медичних наук Євгеній Боровий. Про те, що дослухався до поради свого вчителя, Володимир Площанський ніколи не шкодував. Каже, що так, майже навпомацки, обрав дійсно правильну дорогу в житті, завжди почував себе у медичній сфері комфортно і аж ніяк не зайвою людиною. А книга знаменитого хірурга Є. Борового “ Моя любов - хірургія” стала для молодого лікаря настільною.
    Сьогодні Володимир Площанський з вдячністю і повагою також називає імена інших своїх вчителів - Тихона Краська і Володимира Вороного (на жаль, уже покійного), з якими пощастило працювати у Сарнах. Тут же з успіхом закінчив інтернатуру. 
    - Скажу відверто, - ділиться Володимир Васильович, - що попервах гадав, що робота на Рівненщині буде тимчасовою. У найскладніші моменти навіть рятувався цією думкою. Але минув час, і оте “тимчасово” переросло у понад 30 років. Здолбунів уже став для нас із дружиною Ольгою рідним. Напевно, якби й довелося тепер кудись звідси виїхати, то вже не уявляли б себе без цього краю, без людей, долю котрих, радощі й труднощі маємо в пам’яті, мов на долоні. До речі, Ольга Мефодіївна працювала в неврологічному відділенні нашої центральної районної лікарні. Нині на пенсії.

У депутати йдуть не за спокоєм
    Я вже згадував, що Володимира Васильовича знаю давно, часто з ним спілкуюся. Якось мені випало бути присутнім на нараді, яку він проводив у хірургічному відділенні, говорив про великий обсяг роботи, про дотримання норм професійної етики. Говорив натхненно, наводив конкретні приклади, що вже не перший рік поспіль бракує коштів на забезпечення закладу хірургічним інструментарієм, сучасною медичною апаратурою. Аби надавати хворим безплатно ліки, у лікарні немає грошей, у людей – теж.
    Здоровий критицизм – одна з найвиразніших ознак будь-якої особистості. У В. Площанського він відчутний як внутрішній спротив тому, що віджило свій вік і стає гальмом на шляху до індивідуального вдосконалення. Він, певна річ, усвідомлює важливість і необхідність спеціалізації в медицині, навіть щось довелось написати до періодики, але й розуміє небезпеку звуження сфери обізнаності медика. А головне повсякчас прагне сам і вимагає від колег працювати з пацієнтами так, щоб навчити їх попереджати передчасну старість. Мабуть, багатьом ще й досі не забувся хрестоматійний твір Олександра Корнійчука “Платон Кречет”, де хірург, головний герой п’єси, порушує цю проблему. Він так і стверджує, що побороти смерть людина не в силі, але передчасну старість – можна і треба.
Ще одна ланка життя, якій В. Площанський віддає свої сили та ентузіазм, яка хвилює його непростими (почасти болючими) думками, - депутатська. А тому він, володіючи професійними навичками, чимало робить для оперативного вирішення питань у сфері медицини. Завжди енергійний, чуйний, сповнений надій, переймається і проблемами енергозбереження в нашому місті. Подав щодо цього ряд пропозицій. Завдяки зусиллям народного обранця закуплено частину хірургічного інструменту для травматологічного, гінекологічного та хірургічного відділень. Гірше з медичною апаратурою. На це потрібні значні кошти. А їх в районному бюджеті нема.
    Непокоїть депутата й те, що має сиротинський вигляд будівля центральної районної лікарні, що недостатнє медичне обслуговування населення. І знову ж таки через брак коштів. А тут ще й світова криза. Не має спокою він від того, що зарадити виборцям у біді може не завжди. Почасти ж бо ті негаразди впираються не лише в значні фінансові витрати, а й у юридичні та законодавчі прогалини.
В. Площанського не можна назвати багатослівним, скоріше він стриманий. Але його активність під час роботи постійної комісії з питань освіти, культури, охорони здоров’я, соціального захисту населення та роботи з ветеранами відома всім.
    - Звертаються люди з чорнобильськими, соціальними питаннями, господарськими та багатьма іншими проблемами, - розповідає він. – Аби допомогти виборцям, активно використовую, зокрема, такий механізм, як депутатський запит, порушую відповідні питання на засіданні постійної комісії райради, перед районними радою та адміністрацією.
    Друзі у Площанського – також шановані люди, бо Володимир Васильович живе не тільки роботою. У щільному щоденному графіку знаходить час і для бджолярства, любить поратись в саду, багато читає.
    Сил і бажання працювати натхненно додає йому родина, дружина Ольга, син Віталій, донька Лілія. Це, як і годиться, - найбільша підтримка і розрада, тепле осердя, що зігріває навіть у найважчі хвилини. До слова, діти Володимира Васильовича теж обрали медичний фах. Син працює хірургом поруч з батьком, а дочка трудиться неврологом в одній із клінік Львова.
- А взагалі – я щаслива людина, - підсумовує В. Площанський. – Я відбувся і як фахівець, і як чоловік – маю чудову сім’ю, виростив дітей. Хоча в дитинстві довелося поневірятися з батьками по Сибіру. Але ми вижили. Мама дала нам трьом вищу освіту, бо батько рано помер.

Післямова
    Лікарі… Чи не вони показують нам найяскравіші приклади самопожертви в ім’я високих ідеалів в боротьбі за життя? Уявляю, на скільки щаблів одразу піднялося б людство, коли б цей приклад перейняли політики, вчені, філософи, митці, письменники – всі ті, хто більшою чи меншою мірою відповідає за долю цілих народів. Хай і вони, вступаючи на арену громадської діяльності, беруть урочисте зобов’язання на зразок уже згаданої клятви Гіппократа. Скажімо, діячі правосуддя: “Клянусь боронити тільки істину…”, політичні діячі: “Клянусь дбати про інтереси народу, а не про власну кар’єру, особисте благополуччя” і т. д.
Загалом же, завершуючи розповідь про лікаря вищої категорії, депутата районної ради Володимира Площанського, скажу: слава Богу, що такий хірург в районі є. Без нього ми були б значно бідніші. І не тільки як без лікаря Божою милістю. До Всевишнього він звертається завжди, коли поспішає робити хороші справи. А попереду в нього ще непройдені лабіринти знань, боротьба за людське здоров’я, довічна вахта на грані ночі.
    І насамкінець. Є обличчя, в яких, насамперед, світиться розум, є обличчя, що випромінюють лагідність і доброту, є обличчя суворі, замкнуті, є обличчя просто красиві, є натхненні… А в живому портреті Володимира Васильовича є все краще: розум, доброта, натхнення, воля.
Євген ШИЛАН.

 

Comments are now closed for this entry