Чи часто ми переймаємося проблемами близьких і знайомих? Чи ставимо уявно себе на їхнє місце, щоб зрозуміти той тягар горя, що випадає на їхню долю, і, принаймні, підтримати морально? Радше – ні.
В цьому матеріалі порушуються одвічні проблеми стосунків батьків і дітей. Батьки бажають дітям добра, а замість того нерідко отримують невдячність. Нелюбов, неприязнь, неприхильність крилами злісних птахів торкаються багатьох доль… А тут навпаки. Батьки не обтяжували себе вихованням доньки. Та вона волею своїх почуттів і любові все-таки зуміла пробачити їм, заступилася за уже літнього і недужого батька, взялася по-справжньому ним опікуватися.

 

…Вона не була такою, як усі. Навіть у своєму інтернатівському дитинстві виділялася серед однокласників, наче волошка у полі, синім сарафанчиком, довгими косами, тим, що писала вірші, і тоді заявила, що стане журналістом. Але доля не стелила дівчинці щасливих доріг.
Нелегким було життя у сиротинці. Дітям не вистачало у хрущовські часи повноцінного харчування, батьківської теплоти і турботи. Та світ не без добрих людей. Саме чужі люди огорнули Галину батьківською підтримкою. Перший з них - Анатолій Крашаниця, на жаль, уже давно покійний. Саме він, знавець квітів, вселив у душу сільської дівчинки любов до прекрасного, до художнього слова (тривалий час працював у редакції тодішньої газети "Червоний прапор”). І дівча всім серцем потягнулось до цієї благородної людини. Захопилася вирощуванням квітів, надсилала свої твори до республіканської газети “Зірка”. А познайомилася Галя з Анатолієм Федоровичем, коли брала у нього інтерв’ю до цієї ж газети.
Любов до музики, материнську ласку і турботу дарувала Галинці вчителька Рівненської музичної школи Людмила Василівна. Та батьки не чули тих прекрасних звуків, які зривалися з-під маленьких пальчиків рідної дитини на концертах, її власних віршів і не бачили турботливо вирощених квітів. Їм було байдуже. Батько і тітка ні разу не відвідали дитину в сиротинці.
Гіркий досвід власного дитинства змушував Галину вже потім, у професійному житті, по-особливому сприймати невлаштованість дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування.
Розповідь про дівчину Галину свого часу була опублікована в обласній газеті “Вісті Рівненщини”. А нову сторінку свого подальшого життя вона розкрила для районного часопису, акцентувавши увагу на долі старого батька.
...Минали роки. Батьки Галини постаріли, стали немічними. Та й вона вже пенсіонерка. Немилосердне життя поставило усе на свої місця. Повернулася до дочки мати. Сліпне батько. І знову Галина в тривозі. За її кошти старому роблять дві операції на оці - і він знову бачить світ. Тричі “витягувала” дочка батька з лещат смерті в лікарні, куди він потрапляв із хворим серцем. За свій кошт вона купувала ліки, їжу, одяг. А скільки провела з ним недоспаних ночей! Робила це заради любові до старого батька, який колись помилився і десь не до кінця усвідомив свій обов’язок. Давно дочка простила йому, бо інакше не могла. Так веліла її совість і непідробна доброта.
Немічний батько не часто одержував пенсію і вона залишалась на його рахунку в банку. За кілька років назбиралась чимала сума, яку старенький думав використати у скрутний час собі на лікування, а при потребі і на похорон. Але одного дня, прийшовши до батьківської хати, Галина побачила на її дверях замок, навішений не нею. В хатині старого не було.”Куди він зник? – майнула думка в дочки. – Йому 82 роки, сліпий на одне око, глухий, із хворим серцем?..”
Як з’ясувалося пізніше, його вкрали сусіди-родичі й повезли у Здолбунів по пенсію, оскільки сам дід Петро вважав, що її уже час отримати. Скориставшись хворобливим станом пенсіонера, вони заволоділи його документами (паспортом, посвідченням учасника війни, ощадною книжкою, депозитним договором на суму 12 тисяч гривень).
Везли діда Петра у місто на підводі, трясучи по бездоріжжю 7 км туди і назад. А ще в Здолбунові робили рейси то у відділення Пенсійного фонду, то на пошту. Навіть возили його у відділення швидкої допомоги, аби пересвідчитися в здоров’ї старенького. Після “прогулянки” містом завітали родичі в Ощадбанк, де шахрайським способом видурили у діда гроші.
Обурені негідним вчинком родичів-сусідів, жителі
с. Орестів на захист дідуся збирають підписи, щоб знайшли управу на шахраїв. Завдяки міліції гроші дідусеві повернули. А ось його документи ще й досі знаходяться в руках нахаб.
Правильно кажуть, що від долі не втечеш, якою б вона гіркою не була. Не завидна вона у Галини, не солодка у батьків. Всього вистачало. Сьогодні, перелистуючи сторінки свого життя, дочка і батьки зрозуміли, як важливо для людини мати підтримку рідних, близьких, бути разом і в горі, і в радості.
Євген Шилан.

Comments are now closed for this entry