(13.04.1920 – 22.02.1943)

Микола Тарасович Приходько народився 13 квітня 1920 року в м. Здолбунів у багатодітній родині, яка мешкала в будиночку поблизу залізниці (праворуч від будинку-музею М. Т. Приходька та залізничної переїзної будки). Восени 1939 року вулиці дали ім’я Ф. Дзержинського. До сьогодні цей будинок не зберігся.
Батько Миколи - Тарас Панасович працював обхідником залізничної колії, мама – Наталія Антонівна також працювала на залізниці. Коли Миколі виповнилося три роки, мама померла. Згодом Тарас Панасович одружився вдруге, а багатодітна родина налічувала вже дванадцятеро дітей1 .
За Ризьким мирним договором (18 березня 1921 р.), що юридично зафіксував наслідки радянсько-польської війни 1920 року, Рівненщина відійшла до Польщі (Другої Речі Посполитої). 1924-го центр повіту з віддаленого від залізниці й прикордонного з Радянською Україною Острога перенесли в Здолбунів.
Польська адміністрація проводила політику полонізації щодо українського населення краю, яке становило понад 3/4 від усіх мешканців так званих “Східних кресів” Польщі. Економічна політика польської влади не сприяла розвитку господарства краю, розореного Великою (Першою світовою) війною та наступними радянсько-українською й радянсько-польською війнами, що тривали, змінюючи одна одну до осені 1920 року. Світова економічна криза 1929-1932 років не оминула Другої Речі Посполитої, а звідси - бідність, невлаштованість, безробіття, еміграція… Саме за таких обставин пройшло дитинство Миколи. Багатодітна родина Приходьків жила бідно, зазнавала нестатків.


За спогадами сучасників, Микола в дитинстві полюбляв разом з однолітками грати у війну. Серед товаришів користувався авторитетом, адже був не лише міцним фізично, але й справедливим і не за віком енергійним.

 

 

Пам‘ятник на місці поховання М. Приходька
на цвинтарі по вул. Дубенській у м. Рівне.


Микола Приходько навчався в повшехній школі імені Тадеуша Костюшка для хлопчиків, яку 1933 року реорганізували в змішану. Тепер це центр творчості дітей та юнацтва, де розміщено пам’ятну дошку (вулиця Шкільна, 1). Відомо, що, ані винятковими успіхами в навчанні, ані дисципліною хлопець не відзначався. Воно й зрозуміло – “лютувала” педагогіка панської Польщі, коли якісні знання отримували в платних гімназіях. По закінченні чотирьох класів Микола пішов самостійно заробляти на хліб, що, зрештою, було звичною практикою для його незаможних однолітків. Спочатку наймитував у селі Глинськ у чеха-лимаря. Згодом - візником у місцевого поліціанта Підгурського. “Злі язики” подейкували, що молодий Приходько мав проблеми з законом і вже тоді мав зв’язки з “двуйкою” (Другий відділ контррозвідки Другої Речі Посполитої).

Пам‘ятник М. Приходьку на залізничному вокзалі ст. Здолбунів.

1 вересня 1939 року розпочалася Друга світова війна. 17 вересня радянські війська перейшли кордон Польщі, яка, згідно з секретними протоколами до Пакту Молотова–Ріббентропа, мала зникнути з політичної карти світу. Мешканці краю в цілому привітно зустріли воїнів Робітничо-Селянської Червоної Армії. Однак радянізація західноукраїнських земель викликала наростаюче невдоволення серед широкого загалу. Родина Приходьків сприйняла нову владу та її політику як перші кроки до свого щасливого майбутнього.
Згідно з офіційною біографією радянських часів Микола йде працювати вантажником на залізницю. Багато читає, навчається у вечірній школі. Він, за рекомендаціями старих комуністів Чугунова й Удовиченка, одним з перших у місті подає заяву на вступ до абсолютно нового молодіжного формування – комсомолу. Миколу, як авторитетного й здібного організатора, призначили позаштатним інструктором Здолбунівського райкому ЛКСМУ. Додатково працює контролером у клубі залізничників.

Музей М. Приходька на 142-му км ст. Здолбунів.


Збереглися спогади старшого брата Миколи Івана Приходька, записані в середині 1960-х: “Відповідальна робота дуже змінила Миколу: став стриманішим, серйознішим, не зважаючи на час, відвідував підприємства, брав активну участь у створенні комсомольських організацій, заохочував молодь до всього нового, що впроваджувалося в життя, все більше мріяв про навчання” .
Вже навесні 1941 року енергійного Миколу призначили начальником постачання в одній із залізничних транспортних організацій. Досить складно уявити, а більше – повірити в те, що за неповних півтора року місцевий, без відповідної освіти, юнак, розпочавши вантажником, виріс до керівника постачання транспортної організації на стратегічно важливому залізничному вузлі. Ймовірно, тут варто вести розмову про кадрову політику періоду радянізації західноукраїнських земель і масового саботажу місцевого населення щодо влади Рад. А звідси – поряд з реорганізацією господарчих структур – усунення (щонайменше) з керівних посад всіх політично неблагонадійних осіб та заміщення їх “перевіреними” товаришами зі Сходу і місцевими активістами, що, безумовно, активно співпрацювали з органами НКВС. Врешті, включення Миколи Приходька 1942 року до загону “Переможців” можна вважати підтвердженням такої співпраці.
22 червня 1941 року гітлерівська Німеччина розпочала бойові дії проти Радянського Союзу. Вже в перший день війни десятки міст були піддані нищівним авіаційним бомбардуванням. Серед них і Здолбунів, де найбільшого удару зазнав залізничний вузол.
Вже 30 червня 1941 року передовий загін гітлерівських мотоциклістів з’явився на околиці Здолбунова. Однак, отримавши відсіч захисників міста та зазнавши втрат, повернув назад. Наступного дня значні сили гітлерівців при підтримці легких танків увійшли до міста.
Від початку гітлерівського вторгнення Микола активно працював на залізниці, де очолював одну з евакуаційних дільниць: займався евакуацією цінних вантажів на Схід.
З останнім потягом Микола Приходько з товаришами залишили місто. Поблизу Славути гітлерівці обстріляли й зупинили потяг. Миколу з товаришами заарештували, а згодом під конвоєм повернули до Здолбунова.
Про подальший розвиток подій довідуємося завдяки спогадам Івана Приходька: “Коли зголоднілі гітлерівці зайшли до привокзальної їдальні в Здолбунові, за допомогою кухаря Наташі [Наталії Петрівни Волошинської] Миколі з товаришами вдалося втекти. Діставшись до лінії фронту, Микола на колоді перепливає річку Тетерів і потрапляє в розташування радянських військ, а потім у Пензу”. У повісті Дмитра Медведєва “Сильні духом” про полон і втечу жодного слова, лише: “Доля закинула Приходька в Пензу”3 .
У Пензі Микола Приходько працював завгоспом-комірником радгоспу № 24 Пензенського райтрансторгхарчу. Двічі писав заяви з проханням відправити його на фронт. Однак, доля розпорядилася інакше. Ранньої весни 1942 року органи НКВС направили Миколу до Москви.
Місто Рівне Третій Рейх зробив столицею окупованої України. Тут розмістилися резиденція намісника Гітлера рейхскомісара України і гауляйтера Східної Прусії Еріха Коха (теперішній будинок Рівненського обласного краєзнавчого музею) та низка інших керівних установ окупаційної адміністрації. Враховуючи це, управління розвідки НКВС прийняло рішення про організацію загону особливого призначення. Його головне завдання полягало в створенні потужної розвідувальної бази в центрі окупованої України. 
У квітні 1942 року сформовано основну групу майбутнього загону спеціального призначення “Переможці”. Керівне ядро склали кадрові офіцери НКВС, які мали практичний досвід партизанської, диверсійної та розвідувальної роботи. Командиром загону призначили полковника НКВС Дмитра Медведєва.
До групи підготовки “Переможців” увійшли найвідданіші радянським ідеалам люди, які пройшли низку серйозних перевірок. Окрім кадрових офіцерів розвідки, сюди увійшли іспанці, які прибули до Радянського Союзу після поразки республіканців Іспанії в громадянській війні, а також мешканці регіону, де передбачалася діяльність загону. Саме тому уродженець Здолбунова Микола Приходько, ковельчани Микола Гнидюк та Петро Голуб потрапили до спецзагону, підпорядкованого управлінню розвідки НКВС, де вивчали військову, диверсійну, розвідувальну справи. Адже вони - місцеві, знають людей, мову, звичаї. При цьому курс навчання вихідці із Західної України проходили окремо від решти майбутнього загону.
“Переможців” переправляли в тил ворога групами. Перша група десантувалася наприкінці травня 1942-го (чотирнадцять осіб). 20 червня прибув (з п’ятою групою) полковник Медведєв. 25 липня в розташування загону спеціального призначення приземлилася сьома група, до складу якої, серед інших, увійшли Микола Іванович Кузнєцов (навіть для більшості “Переможців” він так і залишився Микола Васильович Грачов), Микола Приходько, Микола Гнидюк, Борис Сухенко, Петро Голуб та лейтенанти Соколов і Волков, яких познайомили з “місцевими” лише за кілька днів до вильоту на окуповану Україну.
Спочатку Микола брав участь у засідках та інших операціях на шосе, під час яких з товаришами захоплювали автомобілі із гітлерівськими штабними офіцерами. Під час однієї з рухомих засідок (на фурманках) на шосе Рівне-Костопіль група “Переможців” у формі та з пов’язками шуцполіцаїв на чолі з лейтенантом Паулем Зібертом (Микола Кузнєцов) підірвала “опель-адмірал” та та полонила двох високопоставлених офіцерів зв’язку: графа Гаана, начальника відділу зв’язку рейхскомісаріату та імперського радника зв’язку Райса із Берліна. Серед секретних документів, відібраних у полонених, найцікавішою була топографічна карта з детально нанесеними шляхами сполучення й лініями зв’язку гітлерівців на території України, Польщі й Німеччини. Саме завдяки цим документам та свідченням полонених Москва отримала відомості про точне розташування ставки Гітлера (“Вервольф”) поблизу Вінниці.
Через місяць після прибуття керівництво загону поставило перед Миколою Приходьком завдання: першим з “Переможців” відвідати Рівне та Здолбунів з метою налагодження співпраці з місцевим населенням, організації конспіративних квартир та постійного зв’язку, встановлення системи збору інформації.
Двадцятидворічний, міцної статури, з відкритим лицем, темноволосий і чорноокий юнак найперше відправився до рідної тітки Ганни, що мешкала в селі Орестів. Вона й відвела Миколу в Рівне до старшого брата Івана, який працював начальником Рівненської хлібопекарні. Відбулася тривала й не проста розмова братів: Іван погодився співпрацювати з радянськими партизанами. Його помешкання стало першою конспіративною квартирою в Рівному – вулиця Цементна (тепер Івана Франка), 6, що в районі Грабника.
Дружина Івана Софія Йосипівна і теща Берта Ернестівна Грош були німецького походження (фольксдойче). Тому під час окупації відповідні документи отримав і Іван Тарасович, що, врешті, й дало йому можливість очолити хлібопекарню.
Важливе стратегічне значення мав залізничний вузол Здолбунова, адже розташовувався на перехресті кількох залізничних артерій. Зрозуміло, що інформація про те, що тут діється, мала важливе значення: щоденне проходження десятків потягів, напрямки їхнього руху, станції призначення, вантажі, військові частини тощо.
У Здолбунові Микола Приходько відвідав родину старшої сестри Анастасії. Вона з чоловіком Михайлом Шмерегою, мешкала на тодішній околиці містечка. Невдовзі їхній будинок став конспіративним помешканням Миколи Кузнєцова. Тепер це будинок по вулиці
І. Франка, №1.
У рідному місті Микола впорався з поставленим завданням добре. Поступово, за безпосередньої участі молодого Приходька, налагодили діяльність підпільників, систему повідомлень, конспіративні квартири, розповсюдження правдивої інформації про події на фронтах.
На початку листопада 1942 року, після повернення без пригод молодого Приходька, вперше відвідав Рівне Микола Кузнєцов. Він мав документи на ім’я лейтенанта Пауля Зіберта – віртшафтофіцера, який займався заготівлею продуктів харчування в Людвипільському й Клесівському гебітах Рівненщини. Поїхав фірманкою у супроводі “кучера” Володимира Степановича Струтинського, який знав місто, мав тут родину. Поблизу міста Струтинський зупинився в родича, де й залишили фірманку. У місто прийшли пішки й порізно. У Рівному Струтинський познайомив Кузнєцова з іще одним родичем, Казимиром Домбровським, який мав невеличку ливарну майстерню, ремонтував сідла й упряж. З вісімнадцятої діяла комендантська година, тому візитери завчасно залишили місто. Надалі Кузнєцов досить часто їздив у Рівне, зазвичай або з Миколою Струтинським, або з Миколою Приходьком, інколи з Миколою Гнидюком. Зупинявся тут у Івана Приходька або Казимира Домбровського.
Згодом Микола Кузнєцов “осів” у Рівному. Для підтримання зв’язку з “Переможцями” обладнали на хуторі в двадцяти кілометрах від міста так званий “зелений маяк”. Це був пункт, де інформацію з табору “Переможців” передавали для Кузнєцова. Пакети від загону до “зеленого маяка” доставляв один кур’єр, а відтіля, до Рівного, – інший. Ним був Микола Приходько. Пішки, велосипедом чи кіньми курсував він між містом і “зеленим маяком” та в зворотному напрямку. Інколи – двічі на день.
21 лютого 1943 року Микола привіз чергове повідомлення від Кузнєцова. Відпочив і вранці 22 лютого з цінним пакетом для того ж Кузнєцова відбув до Рівного. З села Козлин їхав кінною підводою, а при виїзді на шосе Тучин-Рівне між селами Нова Українка і Великий Житин (неподалік Шубківського концтабору) Миколу зупинив пікет фельджандармів і поліцаїв. Перевірили документи, що були в нормі. Але інший вирішив перевірити, що ж у підводі під сіном (там автомат і протитанкові гранати). Приходько, випередивши ворогів, вихопив автомат і відкрив вогонь. Зав’язався швидкоплинний бій. Поранений в ліве плече Микола чимдуж погнав коней по шосе в напрямку Великого Житина. Але назустріч їхала вантажівка з жандармами, які зчинили шалену стрілянину.
Поранений вдруге, Микола зістрибнув у кювет. Розгорівся нерівний бій. Тяжко поранений Приходько мужньо відстрілювався, доки вистачало сил. Далі знищив документи, а останню кулю залишив для себе.
Командир “Переможців”, не маючи повної інформації до з’ясування всіх обставин загибелі Миколи Приходька, був зобов’язаний виходити з найгіршого: пакет потрапив до рук нацистів. Окрім цього, гітлерівці, які забрали тіло загиблого до Рівного, могли впізнати Приходька як місцевого мешканця. Це загрожувало арештами його брату Івану, іншим членам родини, підпільникам Рівного й Здолбунова, в налагодженні роботи яких Микола брав безпосередню участь. Однак, з’ясувати особу героя гітлерівцям не вдалося, хоча вони й доклали зусиль, оголосили значну винагороду.
Така загальновизнана версія загибелі героя. Вона описана Медведєвим у “Сильних духом” та дубльована в художніх фільмах. Архівні ж матеріали в справі Приходька закриті. Чому ж лише на початку 1960-х йшлося про ексгумацію та перепоховання? Відомі фотознімки про ексгумацію тіла Миколи в 1960-х роках, але де і хто її проводив? Тоді ж відбулося перепоховання решток на Алеї Героїв Радянського Союзу на цвинтарі по вулиці Дубенській у Рівному.
Указом Президії Верховної Ради СРСР від 26 грудня 1943 року Миколі Тарасовичу Приходьку “за героический подвиг, проявленный при выполнении боевых заданий в тылу немецко-фашистских захватчиков” присвоєно звання Героя Радянського Союзу (посмертно).
Здолбунівське підпілля, що продовжувало діяльність після загибелі Миколи Приходька, очолював Дмитро Михайлович Красноголовець, який приїхав у Здолбунів із Києва восени 1939 року і до червня 1941-го служив старшиною у залізничному відділку НКВС. А координацію дій міського підпілля з загоном “Переможці” проводив Микола Гнидюк.
До групи підпільників також увійшли брати Сергій і Михайло Шмереги. Петро Бойко збирав інформацію про потяги, що пройшли на схід, та передавав її Дмитрові Красноголовцю. Відомості про кількість потягів та їх вантажі повідомляв також і вчитель з уральського села Аврам Іванов, який під час окупації міста працював бригадиром прибиральників на станції Здолбунів. Ванді Пилипчук належить вирішальна роль у знищенні залізничного моста через річку Горинь. Цю історію в деталях змалював Микола Гнидюк у книзі-спогадах “Війна на рейках”4 . Після війни Ванда Пилипчук (Ступіна) разом з чоловіком Володимиром Ступіним мешкала в Москві.
Один з найактивніших підпільників Леонід Клименко працював у заготконторі, його старенький автомобіль частенько ставав у нагоді. Саме Леонід отримував від “Переможців”, що мали радіозв’язок, правдиву інформацію про події на фронтах. Далі закладав у визначеному місці невеликі аркуші паперу з повідомленнями Радінформбюро. Він не знав, хто прийде за ними. А приходив Владек Пилипчук та передавав Жоржу Жукотинському (обидва працівники цементного заводу), одруженому на сестрі Владека Марисі. Досить швидко перекладені й віддруковані тексти повідомлень розповсюджувалися по місту, підприємствах, навколишніх селах. Машиністи Скородинський і Шорохов відвозили листівки в Ковель, а частину з них передавали далі – на Брест. Після війни родина Жукотинських і Владек Пилипчук проживали в Замосці (Республіка Польща).
Серед інших учасників здолбунівської підпільної групи слід відзначити чехів, що працювали в депо. Їх очолював Іржи Гроуда (його фото вміщене на початку цієї статті у номерах газети 36-37 за 14.05.2010 р.), що загинув наприкінці війни біля підніжжя висоти, яку згодом назвали Гроудовою висотою. Серед його товаришів - Владімір Палічка (у повоєнний час полковник танкових військ Збройних Сил Чехословаччини), а також кондуктор Яків Тищук, Венедикт Кушнірук (у повоєнний час – інженер-геолог) та наймолодша учасниця підпільної групи, донька Петра Бойка Валя. Конспіративне помешкання підпільників знаходилося в районі Садки (теперішня адреса вулиця Шевченка, 85).
Всі згадані й багато-багато інших патріотів зробили посильний внесок у справу розгрому гітлерівців. 2 лютого 1944 року звільнено від нацистів Здолбунів і Рівне.
В ніч на 9 травня 1945 року нацистська Німеччина підписала повну й беззастережну капітуляцію. Протягом дев’ятнадцяти повоєнних років 9 травня було звичайним робочим днем. Вихідний – якщо при тодішньому шестиденному робочому тижні випадав на неділю. Від 1965-го року 9 травня – червона дата календаря. Сталося це завдяки активному просуванню ідеї новообраним на Жовтневому пленумі ЦК КПРС (1964 р.) Першим секретарем ЦК КПРС Леонідом Брежнєвим.
В лютому 1964 року мешканці Здолбунова відзначали 20-річчя його визволення, вшановували пам’ять і подвиг героїв. Саме тоді за ініціативи керівника паровозного депо (така тогочасна назва) станції Здолбунів Олександра Івановича Загладкіна один з передових підрозділів цього підприємства отримав звання – колона імені Героя Радянського Союзу М. Т. Приходька. Цікаво, що одним з її працівників був зведений молодший брат Миколи.
Невдовзі на Привокзальній площі Здолбунова відбулися урочистості з нагоди відкриття пам’ятника Герою Радянського Союзу Приходьку Миколі Тарасовичу (на фото). Серед чисельних учасників мітингу – бойові побратими героя (перший зліва – керівник здолбунівського підпілля Дмитро Красноголовець). Скульптор проекту - працівник паровозного депо Олег Іванович Лебедєв, відомий ще й кількома мистецькими роботами, які зберігаються в музейній експозиції локомотивного депо Здолбунова.
Постановою від 23 березня 1967 року за № 174 Рада Міністрів Української РСР присвоїла Здолбунівській середній загальноосвітній трудовій політехнічній школі №1 ім’я Героя Радянського Союзу М. Т. Приходька. У травні того ж року, після приємних організаційних клопотів, на території школи та прилеглих вулицях відбулися велелюдні урочистості учнів та вчителів, батьків учнів та громадськості, ветеранів. Почесними гостями на святі були бойові побратими Миколи Приходька. Зокрема, Михайло Шмерега й Микола Вознюк урочисто несли пам’ятну дошку, що встановили на фасаді будівлі школи. 1994 року її за вказівкою місцевого чиновника зняли. Чому? – питання з риторичних. Збереглася лише пам’ятна дошка, що встановлена тоді ж на фасаді будинку, де навчався Микола. Тепер це центр творчості дітей та юнацтва по вул. Шкільній, 1.
Практично в той же час Здолбунівська міська рада депутатів трудящих ухвалила рішення про зміну назви вулиці Паркової на М. Приходька.
Мабуть, зовсім не важливо, з якою ідеологією Микола Приходько бився в останньому бою з гітлерівцями неподалік Житина. Важливо, що загинув він як справжній герой, людина, яка не здалася, не здала своїх побратимів. А ще важливо пам’ятати, що був він здолбунівцем, а своїх земляків потрібно шанувати за вчинки, які увійшли в історію не лише нашого маленького міста, а й колись величезної країни.
Володимир ОСТАПУК.

Comments are now closed for this entry