Різне

Їду в маршрутці. Неподалік мене на боковому сидінні розташувалися два хлопчики-школярики років десяти, розмотують цукерки, запихають до рота, а обгортки летять на підлогу. Діти жваво обговорюють якусь шкільну пригоду, весело сміються й навіть не думають про цукеркові обгортки, що їх треба було б із підлоги маршрутного таксі підібрати. Жінка, яка сиділа поруч, звернула на це увагу, попросила нагнутися й зібрати фантики, проте школярі вели себе так, наче старша людина звертається не до них.
– А уявіть собі, що всі ми будемо кидати скрізь, де їмо обгортки від цукерків, морозива, целофанові пакети та пляшки. Що тоді буде? – допитувалася в дітей інтелігентна сива жінка, вочевидь вчителька на пенсії. – Ми ж на смітнику скоро житимемо.

Тут реконструювали вуличне освітлення в с. Ільпінь, Тут реконструювали вуличне освітлення в с. Ільпінь, обгородили стадіон у с. Богдашів, ремонтують дороги

Нещодавно на колегії Здолбунівської райдержадміністрації звітувала Богдашівська сільська рада. Сільський голова Ірина Хабатюк розповіла про те, що вдалося зробити останнім часом у чотирьох селах, які обслуговує Богдашівська сільська рада. Зокрема, тут реконструювали вуличне освітлення в с. Ільпінь, обгородили стадіон у с. Богдашів, трохи відремонтували дороги, хоча з дорогами в цілому питання ще не закрите. Потребує ремонту частина дороги (4,4 км) від Глинська у напрямку П’ятигір і сільський голова та депутати сподіваються, що цьогоріч і ця дорога буде вимощена за кошти Державного дорожнього фонду. А щодо дороги напрямку Здолбунів – Глинськ – Стеблівка переробляється договір з проектною організацією.

Коли в країні біда не одна, а десятки, та ще й множиться – тоді об’єднуються матері. Щоб якось зарадити, захистити, допомогти, стати материнським щитом на захист там, де це потрібно, або ж просто разом помолитися й по-жіночому поплакати разом з тією безрадною матір’ю, яка втратила сина на війні, або ж він поранений чи в полоні, або ж вона й зовсім не знає про його долю.
Так от, 7 травня 2018 року на Здолбунівщині жінки-матері, які взяли на себе право й відповідальність назватися Мироносицями, офіційно зареєстрували громадську організацію «Матері Мироносиці» – скорочено – ГО «МАМИ».
Тепер членки цієї організації зможуть ефективніше працювати на ту благородну мету, яку вони перед собою поставили. А це, передусім, – соціальний захист законних інтересів воїнів та їхніх родин та організація заходів, спрямованих на соціальну, медичну реабілітацію членів родин воїнів, які загинули під час виконання бойових завдань в зоні бойових дій на сході України, в обороні територіальної цілісності своєї Батьківщини. ГО «МАМИ» займатимуться суспільно-корисною діяльністю та безпосередньо вирішенням проблем, пов’язаних із реалізацією основних гарантій і пільг, передбачених чинним законодавством України. Вони підтримуватимуть передусім учасників бойових дій на Сході України та членів їхніх родин й залучатимуть до цієї діяльності інших небайдужих людей.
Марина ЄВТУШОК.

День матері та Міжнародний День сім’ї відзначили у Здолбунівській центральній районній бібліотеці. «Усе бере від матері початок…Матуся наша – ангел на землі» – під такою назвою відбувся зворушливий літературно-музичний вечір.
На святі були присутні матері учасників бойових дій на сході України (у тому числі ті, чиї сини стали Небесними Янголами), студенти літературно-краєзнавчого факультету Університету третього віку Здолбунівського районного територіального центру соціального обслуговування (надання соціальних послуг) та члени Рівненського осередку ГО «МФ «Взаєморозуміння і толерантність». Одну з матерів героїв – Софію Брік, в якої на цей день випало день народження, привітали ще й із особистим святом.

У нашій газеті за 4 травня була опублікована стаття про Здолбунівське кладовище «Нове» в контексті продовження теми про вигляд наших кладовищ й листа здолбунівчанина Миколи Філя до міського голови з проханням впорядкувати вивезення сміття.
За цей час міська влада зреагувала на лист жителя міста й дала йому офіційну письмову відповідь. У листі за підписом міського голови Здолбунова Ігоря Ольшевського повідомляється, що міська рада вказала на недоліки щодо розташування контейнерів для сміття та системного їх вивезення директору ТзОВ «Комунальних підприємств» Людмили Бабак.
З огляду на те, що через цвинтар як по звичайній вулиці їздить транспорт, міська влада прийняла рішення встановити на в’їзді на кладовище дерев’яний шлагбаум і зобов’язати доглядачів контролювати рух транспорту через цвинтарну територію.
Тож все, що залежить від влади та комунальників, обіцяно, що буде зроблено. Але чи все завжди залежить від влади? Чи все залежить від комунальних служб? Залежить передусім від кожного з нас. Адже чисто не там, де безконечно прибирають, а там, де живуть культурні й небайдужі люди, які переймаються виглядом наших публічних місць, таких як парки, сквери, пляжі, спортивні майданчики, а сміття викидають не де заманеться, а у визначених місцях.
Людмила МАРЧУК.

Започатковуючи власний бізнес, роботодавці не задумуються про ймовірність нещасного випадку або аварії. І нерідко починають займатся організацією служби охорони праці та розробкою документації з питань охорони праці на підприємстві лиш після того, як нещасний випадок трапився. А можна ж було б уникнути багатьох проблем, якби робота зі створення безпечних умов праці, спрямована на зменшення ризиків травмування працівників, навчання та інструктажі була проведена вчасно.
Проте вважають, що на виробництвах зі штатом менше 20 або менше 50 працівників посаду інженера з охорони праці вводити в штат підприємства необов’язково. Достатньо, керуючись ст. 15 Закону України «Про охорону праці», призначити на посаду інженера з охорони праці стороннього спеціаліста на договірних засадах або за сумісництвом.
Такий підхід до вирішення питання вимагає від новопризначеного на цю посаду працівника достатньо глибоких знань в області охорони праці. Такі навчання щороку проводить Фонд соціального страхування за заявкою керівників підприємств.

Незабаром розпочинаються літні канікули. Цей період для дітей – можливість набратися сил, оздоровитися, закріпити набуті знання. Але щоб літній відпочинок не був зіпсований, потрібно завжди дотримуватись правил безпеки.

1 Правила дорожнього руху
• Не можна переходити дорогу навскіс, а також поспішати;
• переходячи дорогу, слiд подивитися налiво, дiйшовши до середини, зупинитися i подивитися направо;
• якщо не встигли перейти вулицю, i рух транспорту почався, слiд зупинитися на серединi вулицi i зачекати, поки рух припиниться;
• якщо немає тротуарiв, слiд триматися лiвого боку дороги, тобто йти назустріч транспорту, що рухається;
• не можна їздити на велосипедi, роликах, скейтах на тiй частинi дороги, де рухається транспорт.

Книга Оксани Кісь, яку презентували у Рівному, називається «Українки в ГУЛАГу: Вижити – значить перемогти»

Презентація книги львівської вченої Оксани Кісь відбулася 11 травня в Рівному в межах V Всеукраїнської науково-практичної конференції «Політика пам’яті в теоретичному та практичному вимірах» (організована ГО «ЦСПП «Мнемоніка» за підтримки Rosa-Luxemburg-Stiftung в Україні).

Ця книга унікальна своїм підходом до розкриття цієї важкої теми, на яку жінки, які відбули покарання в сталінських виправно-трудових таборах, залишили дуже скупі спогади. На цю тему, зазвичай, більше мовчать, аніж говорять.
Проте львів’янка Оксана Кісь спромоглася на перше історико-антропологічне дослідження повсякденного життя українок-політв’язнів ГУЛАГу. Тому книжка не має аналогів в Україні.
Тут подано жіночі методи пристосування, виживання та протидії руйнівному впливові режиму на в’язнів, що допомагали невільницям навіть у нестерпних умовах побуту та життя усе ж залишатися людьми, жінками, українками.

Софія вийшла з хати і попрямувала до саду. Грайливий вітер сипнув їй в обличчя пригорщу яблуневого цвіту. Воно злетіло в повітря як зграя метеликів і повільно опустилося на землю, а вітер-пустун полетів далі. У садку стояли терпкі весняні пахощі. Софія вдихала на повні груди п’янке повітря і замиловувалася навколишньою природою. Ген за городами видніється скатертина лугу, а далі й став, порослий очеретами.
– Боже, як же я за усім цим скучила! Ніби не була тут цілу вічність, – подумала дівчина, прямуючи стежкою в кінець городу. Вона підняла вгору голову й була готова голосно привітатися з лугом, ставочком, коли враз почула тихеньке скигління: ніби звір чи птах якийсь кличе на допомогу. Сполохана Софія пішла на звук, розгорнула зарослі очерету, що виходив зі ставу аж на берег, і помітила маленьку згорблену жіночу постать, яка тихенько схлипувала. Плач був подібний на квиління чайки, яка скликала до себе діток. Дівчина впізнала у жінці Тодоськову Фросину.

Майже тисяча охочих продемонструвати свої таланти прибули до Рівного на Всеукраїнський фестиваль пісні і танцю «Весняний первоцвіт», який відбувся 11-12 травня.
Цьогоріч до фестивальної програми крім естрадних, класичних, народних і авторських пісень, було додано ще й танцювальні програми. Тож серед співаків появилися ще й танцювальні колективи, серед яких і ансамбль народного танцю «Горлиця» зі Здолбунова, виступ якого був гідно оцінений членами журі. Хоч вимоги до виконавців були доволі жорсткими й вибирати кращих із кращих серед великої кількості учасників журі було непросто, все ж здолбунівська «Горлиця» показала високий рівень підготовки й своїм виступом зачарувала публіку. Тож наші танцюристи привезли додому найвищу відзнаку Гран-прі Всеукраїнського фестивалю «Весняний первоцвіт» у номінації «Хореографія».
Фестиваль закінчився гала-концертом із найкращими виступами конкурсантів у залі камерної та органної музики.
Марина ЄВТУШОК.

Народи бездержавні завжди опинялися по два боки барикад. Українці в Другій світовій – не виняток.

Відзначення Дня пам’яті та примирення у Здолбунові.

Восьмого травня в Україні й на Рівненщині за європейською традицією відзначали День пам’яті й примирення, а 9-го – традиційний День перемоги над фашистською Німеччиною – за старою радянською традицією.

І знову цього року, як і в попередні роки не обійшлося без сутичок через заборонену радянську символіку. Знову ж таки проявився поділ на тих, хто воював з фашизмом, будучи в радянських партизанських загонах та у складі Радянської армії і їхніх прихильників, а з другого боку – тих, хто воював з фашизмом у лавах УПА та їхніх прихильників, чиї родини пережили радянські репресії й особисті родинні втрати вже з боку тих, хто називає себе переможцем над фашизмом.
Це поділ різнополюсний, непримиренний, це дві світоглядні позиції, які особливо вияскравлюються й випирають, проявляються в сутичках і конфліктах то в одному, то в другому населеному пункті – як не в Одесі, то у Дніпрі чи в Києві.
День примирення в Україні насправді примирення не приніс. І щороку ці сутички повторюються. Як же нам в Україні примиритись? Що нас примирить? Чи можливо це?
В ці дні чимало було на різних телеканалах круглих столів, у яких брало участь чимало людей, істориків та політологів, добре у цій темі обізнаних. І думка, яку тут висловлю, прозвучала не з одних вуст. Вона проста, але це і є той підхід до розуміння одне одного, а відтак і до примирення. Нам треба передусім усвідомити те, що Україна донедавна належала до народів бездержавних – не мали українці під час Другої світової війни своєї держави.

Ціну за проїзд на маршруті Рівне-Здолбунів вочевидь таки піднімуть

У минулому числі нашого видання ми повідомляли про те, що в салонах деяких маршрутних таксі на маршруті Рівне-Здолбунів з’явилися оголошення щодо підняття з 10 травня вартості проїзду. Це питання вивчали наші кореспонденти Дарина Ковальчук та Олеся Джум.

Спершу ми звернулися до водіїв. Проте вони знизують плечима, мовляв, – не від нас це залежить, і зміну вартості проїзду не коментують. Кажуть лише, що рішення про підвищення вартості проїзду – остаточне, очікують лиш даних від перевізника щодо того, наскільки зростуть тарифи.
А що здолбунівчани, квасилівчани, рівняни – усі ті, хто щодня послуговується цим маршрутом? Ми вирішили почути думку пасажирів різного віку.

Андрій Сай, студент Квасилівського професійного ліцею: «Послугами маршрутного таксі Рівне – Здолбунів користуюсь щодня. Окрім навчання я ще працюю. Зазвичай для працюючих студентів підняття цін на проїзд особливо «б`є» по гаманцю. Але важко зараз не лише студентам. Тільки піднімають заробітну плату – відповідно зростають податки і ростуть ціни. І підняття цін на проїзд – не виняток».

Даруй мені, шановний читачу, але тема мого монологу знову стосуватиметься нашої Здолбунівської районної громадсько-політичної газети «Нове життя». Не всі, звісно, її передплачують і не всі читають, її тираж нині дуже куций, але оскільки у нас є ще й сайт, а з сайту матеріали потрапляють у соціальні мережі, то хочеться сподіватися, що висловлена тут думка все ж до когось дійде.
Тепер до теми. Газета «Нове життя» служить жителям району. Люди несуть до нашої редакції тематичні матеріали, найрізноманітніші оголошення, вітання і співчуття за померлими. Всі вони зацікавлені, щоб ця газета вийшла і їхнє повідомлення, оголошення, вітання чи співчуття було прочитане. Ми, журналісти, також працюємо, відвідуємо різні події, спілкуємося з людьми й пишемо в номер статті, інтерв’ю, коментарі й це, повірте, дуже непроста і нелегка праця.

Наприкінці травня у Здолбунові стартує купальний сезон. Як повідомила завідуюча відділом комунальної служби з благоустрою Здолбунівської міської ради Ірина Сирота, нині зони відпочинку облаштовують.
Працюють над цим група благоустрою Здолбунівської міської ради та працівники КП «Здолбунівське». Тож на водоймах у міському гідро­парку, по вул. Заводській та на дитячому, по вул. Старомильській вже обстежили дно, а на пляжі завезли пісок. Також співробітники Здолбунівського районного лабораторного відділення візьмуть на аналіз воду зі ставків та питних фонтанів і пісок.
– Зараз ремонтують сітки, які обгороджують місця для купання дітей. Також робимо додаткову переодягальню для пляжу у гідропарку. З 15 травня прийматимемо на роботу на час сезону прибиральників та рятувальників, – зазначила Ірина Сирота.
Загалом на купальний сезон з міського бюджету виділили понад 100 тисяч гривень. У цю суму входить не тільки вартість утримання зон відпочинку, а й заробітна плата рятувальників та прибиральників.
Ірина САМЧУК,
фото автора.

Як на Здолбунівщині відзначили День пам'яті та примирення

Вже четвертий рік поспіль наш район, як і вся Україна, відзначає День пам'яті та примирення. Ми перестаємо називати капітуляцію Німеччини у Другій світовій війні «Святом зі сльозами на очах», натомість, як вся Європа, вкотре нагадуємо собі, яка ця війна була кровопролитна і жорстока. Тож всі основні заходи припали саме на 8 травня, а не 9-те.

Того дня близько трьохсот небайдужих здолбунівчан зібралося на площі Героїв Майдану у Здолбунові, аби віддати шану загиблим у Другій світовій.
Віче пам'яті «У молитві єдність» пройшло у скорботі за загиблими. Місцеві священнослужителі відправили молебень, а представники громадськості поклали квіти до стели Героїв Майдану та воїнів АТО, пам'ятного знаку жертвам голодоморів та політичних репресій, а також меморіалу воїнської слави у міському сквері.
У виступах промовці вкотре наголошували на неприпустимості повторення війни та її жахливих наслідках, закликали пам'ятати про жертву, яку принесли наші предки, відстоюючи право на щасливе та спокійне майбутнє своїх дітей.

У продовження теми про вигляд наших кладовищ

І соціальна нерівність тут присутня. Біля скромної могилки, виходить, 
І соціальна нерівність тут присутня. Біля скромної могилки,
виходить, можна влаштувати ось таке сміттєзвалище,
чого не побачиш біля більш «серйозних» пам’ятників.

У нашій газеті за 13 квітня цього року була опублікована стаття «Цвинтарні традиції й квіти для померлих: від чого пора позбавлятися?». Одразу ж по виході газети до редакції прийшов здолбунівчанин Микола Філь та приніс фотофакти щодо нешанобливого ставлення до пам’яті покійних здолбунівчан на кладовищі «Нове», яке засноване в 1970-х роках минулого сторіччя та розташоване понад трасою Рівне-Острог. Чоловік повідомив, що, опираючись на матеріал в газеті «Нове життя», він написав офіційного листа до Здолбунівського міського голови Ігоря Ольшевського з проханням виявляти більше поваги до пам’яті покійних – вчасно вивозити з цвинтаря сміття. Проте, коли через кілька днів чоловік поцікавився щодо розгляду свого листа, то йому сказали, що це сміття, зафіксоване на фото, лежало на цвинтарі хіба тоді, коли люди там прибирали перед Провідною неділею. Тому його наявність закономірна, а після прибирання весь непотріб вивезли.

 


Проте Микола Філь, як людина принципова, вирішив не просто перевірити сказане, а зайшов до редакції та запросив авторку статті пройти на кладовище «Нове» разом з ним, щоб переконатися, чи справді сміття звідти вивезли.

якщо в найкоротші строки не підготує належним чиномякщо в найкоротші строки не підготує належним чиномпроектно-кошторисну документацію

У середу, 25 квітня, в Здолбунівській райдерж­адміністрації відбулося засідання колегії за участю голів сільських та селищних рад району. Гостями були представники з Донеччини – з Волноваської районної ради, які вже третій день ознайомлювались з народним господарством та туристичними об’єктами Здолбунівщини.

Завітав на колегію і народний депутат від Здолбунівщини Олександр Дехтярчук. Саме йому надали перше слово для змалювання політичної ситуації в Україні, яка так чи інакше впливає на наше життя навіть у найвіддаленіших селах. Про те, що всі виклики, які посилає сьогодення, напряму пов’язані з політичною ситуацією, і вів мову нардеп. А серед викликів і борги МВФ, які накопичилися ще за попередніх прем’єр-міністрів, і нестабільність валюти через брак золотовалютних резервів у країні, і наближення президентської виборчої кампанії, яка загострює міжпартійні суперечності.

Йду вулицею, перемотуючи в думці день, що минув, та снуючи плани на вечір і на завтра. Несподівано зустрічаю свою давню знайому, яка завзято обкопує біля багатоквартирного будинку територію навколо сміттєвих баків. Саме по собі це заняття видалося мені дивним. Бо хто б із нас, мешканців будь-якого багатоквартирного будинку, став обкопувати старі дерева й окультурювати всю прибудинкову територію навіть навколо сміттєвих контейнерів? Якщо ми, звісно, не працівники комунальної служби і не двірники. Дивно було застати за такою роботою людину інтелігентної, творчої професії – художницю, яка працює в одному з рівненських вишів. Привіталися. Розговорилися.
– Окультурюю ось територію, – пояснила знайома, спитавши мене, чи не звернула я, бува, уваги на свіжоскопані нею клумби. І розповіла, що вже третій день працює з лопатою навколо гуртожитку, в якому живе. Дуже стомилася, бо коли стала копати, то лопата втрапила в щось дуже тверде. І це була не робота, а боротьба.
Навряд чи хтось наважився б отак самотужки підняти і зробити те, що зробила Єва? Виявилося, що робітники у свій час по завершенні будівельних робіт не потрудилися, аби прибрати прибудинкову територію від залишків будматеріалів. Легше було просто присипати її землею. Розрівняли – та й по всьому.

Одним із сучасних засобів комунікації є Інтернет. Соціальні мережі надають колосальні можливості для оперативного інформування суспільства про всі події. Це досягнення сучасних технологій приносить користь всьому суспільству. Цілком закономірно, що це – один з основних засобів комунікації влади з народом. Активно використовує соцмережі для цього і місцева влада. Але, на жаль, її досягнення в освоєнні сучасних технологій інколи випереджають реальні справи. Складається враження, що наш район, і місто зокрема, існують у двох вимірах. У віртуальному (Фейсбук) – для керівництва та реальному – для жителів. Якщо користувачі соціальних мереж, які жодного разу не мали змоги відвідати наш край, вважають, що на Здолбунівщині майже все чудово, то ми, її мешканці, бачимо, що в дійсності це не завжди так.

Нещодавній скандал з водієм маршрутки, який у грубій формі відмовив у безоплатному проїзді мізочанці Юлії Корнюх та її чоловіку, закінчився для кермувальника маршрутки доганою та штрафом.

Як повідомили в управлінні Укртрансбезпеки у Рівненській області, з водієм Романом Московцем провели профілактичну бесіду та наклали адміністративний штраф у розмірі 136 гривень. Крім того, кермувальнику виписали догану у ТзОВ «Укр-Пас-Транс», що обслуговує маршрут, на якому він працює.
Проте учасники бойових дій на Сході України не задоволені таким станом справ. Адже вимагали, аби перевізник звільнив водія, який систематично грубіянить пасажирам. Бо впевнені, що саме таке, показове, покарання, зупинило б хамство окремих водіїв маршруток.
- Для більшості з нас не надто й важливі безкоштовний проїзд, субсидії та обіцяна земелька. Частина з нас вже давно «забила» навіть на очікування цього всього. Але повага до воїнів Збройних сил України та ветеранів війни це, насамперед, відсутність хамства стосовно них з боку чиновників, лікарів, водіїв та інших, - зазначає учасник АТО Юрій Поліщук.
Тим часом у соцмережі «Фейсбук» розгорнулась дискусія щодо проблеми організації перевезень у маршрутках. Дехто вважає, що водіям та перевізникам теж не солодко. Мовляв, у них важкі умови праці, та й заробіток незначний.

Третього квітня 2018-го виповнилось 100 років від дня народження видатного письменника, класика української літератури, людини, яка була духовним наставником Товариства української мови ім. Т. Г. Шевченка, Народного руху України - Олеся Гончара.

Минулого тижня учні 11-го класу Здолбунівської ЗОШ І-ІІІ ст. № 3 (кл. керівник І. А. Вознейчук) завітали до Здолбунівської міської бібліотеки, щоб вшанувати відомого письменника та більше дізнатися про його долю. Школярі переглянули книжкову виставку «Його душа - собор надій високих», а завідуюча міською бібліотекою О. А. Ющук розповіла їм про цікаві факти з життя та творчості митця.

Під час заняття з долікарської допомоги.

На території Бущанської сільської та Мізоцької селищної рад 19 квітня діяв Мобільний консультаційний пункт соціальної роботи Рівненського обласного та Здолбунівського районного центрів соціальних служб для сім’ї, дітей та молоді.

Фахівці Рівненського обласного центру соціальних служб для сім'ї, дітей та молоді Олена Нікольченко та Тетяна Макітрук, голова Здолбунівської районної організації Товариства Червоного Хреста України Марія Бєлікова провели з учнями 6-11 класів Бущанської ЗОШ І-ІІІ ст. та Мізоцької школи-інтернату бесіди щодо надання першої домедичної допомоги потерпілим. Говорили і на болючі теми. Зокрема – щодо негативних явищ, які проявляються в молодіжному середовищі, а це - тютюнопаління, вживання наркотиків та алкоголю. Наголошуючи, наскільки важливо молодій людині зберегти себе й своє здоров’я, команда фахівців методом бесіди з елементами тренінгу пропагувала здоровий спосіб життя. Школярам подарували інформаційні брошури й пам’ятки профілактичного спрямування.

Онися Саковська з Дермані – наймолодша вчителька УПА

У квітневі дні вшановують Героїв бою під Гурбами - найбільшої в історії УПА битви з військами НКВС. Хто вони, ті хлопці й дівчата, котрі клали свої життя на вівтар свободи з вірою, що незабаром побачать свою державу самостійною і незалежною? Що впливало на їхні переконання і світогляд?

«Діти мають бути освіченими»
Частково привідкрити завісу невідомості, а ще зрозуміти, як попри заборони польської влади формувалася свідома українська еліта, допоможуть спогади уродженки села Дермань Здолбунівського району Онисі Іванівни Саковської (Сердюк), адже таке виховання, як вона, отримували в 20-30-х роках минулого століття чимало молодих українців, а в Дермані – чи не кожен. Недарма саме Дермань у роки війни стала важливим опорним пунктом у боротьбі проти зайд-поневолювачів, був місцевою «повстанською столицею».
«Мої батьки були малограмотними: мама лише один рік ходила до школи, тато – два. Але вони були патріотами, вболівали за долю України. У нас у хаті, яка складалася з кухоньки та кімнати, крім образів святих, висіли портрети Тараса Шевченка, Івана Франка, Богдана Хмельницького, Симона Петлюри. З п’ятирічного віку я вже знала, що – українка. І цього не можна було не знати, адже навіть перші молитви, які свято зберігала з того далекого часу й передала своїй дочці, внукам-правнукам, були зверненням до Бога вимолити світлу долю Україні, а тоді вже – собі. Пам’ятаю, що часто зимовими вечорами приходив до нас сусід Ромашко, він на той час мав семикласну освіту, і вголос читав класиків – Івана Франка, Тараса Шевченка. Я дуже багато з того запам’ятала, адже пам’ять дитяча чіпка. Ще дечого навчилася від рідних дядьків – маминих братів Антона і Василя, які були членами «Просвіти», відвідували різноманітні гуртки – хоровий, драматичний, танцювальний. Саме там місцева молодь багато чому вчилася, а передусім – любити свою землю, родину, Батьківщину. Польська влада не завжди це схвалювала, а тому багатьох дерманців, і зокрема моїх дядьків, за антипольські настрої було запроторено в концтабір «Береза Картузька».

А видавав його відомий громадський діяч, журналіст, борець за права чеської меншини Антонін Перний

Як відомо, у 30-х роках ХХ століття Квасилів уже був культурним центром земляцького духу чеської Волині. А проповідником цих прав був журнал «Hlas Volyhe» («Голос Волині»), перший номер якого вийшов 1 травня 1926 року. Це видання на початку мало 850 передплатників. Його редактором був письменник Антонін Перний, який, до речі, був і першим старостою спортивно-гімнастичного товариства «Сокіл» (1911 р.). Друкарню обладнали в Квасилові. Інформацію брали з «Волинських губернських відомостей та «Життя Волині», перекладали її з російської мови на чеську. Пізніше в цій друкарні вийшли такі книги, як «Хроніка Квасилова» та «Чехи на Волині».Як відомо, у 30-х роках ХХ століття Квасилів уже був культурним центром земляцького духу чеської Волині. А проповідником цих прав був журнал «Hlas Volyhe» («Голос Волині»), перший номер якого вийшов 1 травня 1926 року. Це видання на початку мало 850 передплатників. Його редактором був письменник Антонін Перний, який, до речі, був і першим старостою спортивно-гімнастичного товариства «Сокіл» (1911 р.). Друкарню обладнали в Квасилові. Інформацію брали з «Волинських губернських відомостей та «Життя Волині», перекладали її з російської мови на чеську. Пізніше в цій друкарні вийшли такі книги, як «Хроніка Квасилова» та «Чехи на Волині».

У 2011-2012 роках побачили світ два томи книги «Квасилів: фрагменти історії» (упорядник Анна Лимич (Войнарович), проте тоді до видання не потрапили ці унікальні фото журналу «Hlas Volyhe» і його редактора – Антоніна Перного. Нещодавно ці фото виявив уродженець Здолбунівського району В’ячеслав Шляховий.
З перекладеного ним із чеської тексту, маємо ось такі дані про Квасилів і, зокрема, про Антоніна Перного.

Після вручення відзнак. Серед авторів книг-переможців
цьогоріч двоє вихідців зі Здолбунівщини – Після вручення відзнак.
Серед авторів книг-переможців цьогоріч двоє вихідців зі Здолбунівщини – 
Віктор Шупер та Руслана Давидюк.

Уже традиційно у Все­світній день книги та авторського права в Рівненській обласній науковій бібліотеці відбулося урочисте нагородження переможців щорічного конкурсу «Краща книга Рівненщини». Нагадаємо, що конкурс цей у 2009 р. заснувала ГО «Рівненське обласне відділення Української бібліо­течної асоціації».
Цього разу, аби визначити книги-номінанти конкурсу, на Рівненщині опитали близько 38 тисяч шанувальників читання різного віку і соціального статусу. У підсумку до списку фіналістів увійшла 51 книга. Потому члени журі, а це відомі рівненські науковці, краєзнавці, літератори, художники, видавці та громадські діячі, визначили серед видань-претендентів найкращі. До вже існуючих конкурсних номінацій цьогоріч додали ще одну, одинадцяту, під назвою «Молодь про війну».

Волонтери Здолбунівської районної організації ТЧХУ
під час акції «Великодній кошик».

18 квітня 2018 року відзначає поважний сторічний ювілей одна з найстаріших громадських організацій – Товариство Червоного Хреста України, що є всеукраїнською добровільною громадською гуманітарною організацією.

На Здолбунівщині діє районна організація Товариства Червоного Хреста України. Гостем нашої редакції є Марія Михайлівна Бєлікова, яка керує цією поважною благодійною організацією, а вірніше організовує її роботу, залучаючи до благодійної діяльності молодь і всіх небайдужих людей. Ми говоримо про ті визначальні напрямки або віхи, за якими працює організація Червоного Хреста в Україні й на Здолбунівщині зокрема, про те, що вдалося зробити.
– Маріє Михайлівно, як все починалося? Звідки історично веде в Україні початок така поважна, відома своєю благодійною й гуманітарною місією у цілому світі організація, як Червоний хрест?
– У 1918 році в Києві саме 18 квітня відбувся І З’їзд Товариства Червоного Хреста України. Саме ця дата є початком роботи Українського Червоного Хреста як самостійного національного товариства, головна мета якого захист життя людини, попередження та полегшення людських страждань під час збройних конфліктів, стихійного лиха, катастроф та аварій, надання допомоги медичній службі збройних сил і органам охорони здоров’я, сприяння органам державної влади України у їхній діяльності в гуманітарній сфері. Вже у 1920-х роках Товариство організовує тисячі безкоштовних їдалень для бідних, надає населенню мільйони продовольчих пайків. Так і сто років ця організація не зраджує своїй місії.

Радянське минуле прищепило нам чимало прикрих стереотипів, які міцно вкоренилися у нашій свідомості, увійшли в нашу звичну поведінку так, що ми навіть над цим не замислюємося. Поговорімо про нашу дволикість і лицемірство.
Якщо роздають обіцянки можновладці, починаючи від президента і завершуючи районним чи сільським депутатом і їх постійно не виконують, чи будете їм вірити? Людям здається, що вже нікому не можна вірити, бо всі кажуть одне, а роблять друге. Чинять зовсім не так, як говорять. А коли так чинити є нормальним, і на такі прикрі речі натикаєшся, починаючи зі шкільної лави, тоді й виробляється захисний бар’єр – не довіряти нікому.

Юлія КОРНЮХ спілкується з водієм.

У Здолбунові продовжуються війни між водіями маршруток та учасниками АТО. Минулого тижня ми писали про ситуацію, коли водій маршруту «Рівне-Здолбунів» нагрубіянив бійцю Андрію Токарчуку. Тоді побратими воїна влаштували кермувальнику маршрутки виховну бесіду. Почувши вибачення водія, АТОвці відпустили чоловіка з миром. Проте виявилося, що не тільки цей водій у нас в районі нахабно поводиться з учасниками АТО та іншими пасажирами.

Мізочанка, воїн-доброволець Юлія Корнюх часто стикається з недоброзичливим ставленням до неї одного з водіїв маршруток. За її словами, ще жодного разу вона не змогла скористатися правом безкоштовного проїзду в транспорті. Адже водій, який їздить у Мізоцькому напрямку, постійно їй грубіянить та відмовляє у пільговому проїзді.
Днями пані Юлія поверталася зі Здолбунова разом зі своєю донечкою та чоловіком, також воїном АТО. І знову водій відмовився везти сім’ю безкоштовно.
– Ми сіли у маршрутку «Рівне-Стеблівка». За кермом був саме цей водій. Показала посвідчення. Сказав мені, що нас, АТОвців, вже аж надто багато, і якщо він всіх братиме, то нічого не заробить. Мені стало образливо. Бо вже не вперше так. Одного разу цей водій кинув моє посвідчення, замість того, щоб віддати мені в руки. Я не використовую цей документ постійно. Не вимагаю, щоб мені надавали купу преференцій. Та якщо маю право на безкоштовний проїзд, то чому мені відмовляють? – розповіла жінка.

Вигляд наших цвинтарів так чи інакше говорить про нашу культуру. Пройдімося кожним кладовищем й побачимо там чимало: могили прибрані й не прибрані, парад нових пам’ятників поруч зі старими, нерідко надбитими й геть розбитими. Є чимало могил, на яких вже й мітки не лишилося, чий прах там покоїться. А це значить – не стало родини, нема кому доглядати, або ж просто новітні покоління забули про своїх прадідів. І ті могили з похиленими хрестами, з порослими на них чагарями присутні на цвинтарях сільських і міських. Вони як докір нам, новітнім поколінням.

Типовий вигляд наших кладовищ.

В цілому відсутнє у нас в цілій Україні загальне бачення, як так впорядкувати наші цвинтарі й великі некрополі, щоб панував там загальний строгий і чіткий порядок (гарні й чисті доріжки; щоби вчасно скошували там траву і бур’ян та вирубували дикоростучі кущі).
Ще на наших цвинтарях впадає у вічі соціальна нерівність – одні пам’ятники пишні й багаті, другі скромніші, треті геть скромні (щоб не сказати – бідні), а хтось похований у куточку з табличкою під номером. Особливо багато таких могил у великих містах. Як був ніким у житті, так і похований. Так було. Так є тепер. І подолати цю одвічну нерівність важко й мабуть у наших реаліях навряд чи можливо взагалі. Але ж інші народи це зробили? Якщо хтось бував за кордоном, то бачив, як виглядають цвинтарі європейські, які вони в Канаді чи США.

Кладовище Грефельфінга в Німеччині.


Там не впадає у вічі соціальна нерівність, не побачиш і змагальності, а виражаючись по-народному й простому – «випендрювання» одного перед іншим (що особливо характерне для нас), хто поставить пам’ятник своєму родичеві кращий і дорожчий. За кордоном на цвинтарях гарно підстрижена, скрізь однакова зелена трава, однотипні таблички з іменами. Бо важлива не форма, а зміст.
Ще там кладовища не квітнуть яскравими полум’яно гарячими – неприродними кольорами штучних квітів. Немає нагромадження вінків зі стрічками, які з часом втрачають пишний вигляд і створюють нам зайву проблему – бо десь їх треба подіти.

Арлінгтонське меморіальне кладовище США.

 


Дискусія на тему, чи не пора б нам вже якось позбутися штучних квітів час від часу знову й знову виникає то у ЗМІ, то в соціальних мережах. На деяких цвинтарях (особисто мені доводилося бачити таке у Радивилові) навіть появляються на центральних цвинтарних брамах надписи, що штучні квіти є знаком непошани до померлих родичів. Проте поговорили та й по всьому. На похоронах за традицією за покійниками знову несуть вінки зі стрічками «Від родини», «Від друзів», «Від кумів», «Від адміністрації виробництва»,«Від профспілки» і тощо-тощо. Тут теж прочитується банальне «випендрювання» одного перед іншим. Чи то вже така суто людська риса? Та чи можна виміряти любов і шану виглядом вінка, пам’ятника чи навіть кошика з трояндами?

Якщо є газета, то має бути в ній і редакційна політика, і колонка редактора. Не задля піару й, тим паче, – не задля самохизування. Це місце для діалогу з читачем. Адже час від часу виникає потреба сказати те, чого не скажеш в поточному безупинному інформаційному потоці.
Сьогодні я, новоспечений редактор, мушу привідкрити двері до нашого редакційного закулісся. Сказати те, про що не говорять на публіку. Проте це необхідно сказати, бо ззовні читачеві не видно всього того, що він повинен знати й розуміти.
У незалежній країні мають бути незалежними й засоби масової інформації. Проте у країні, яка 27 років позиціонувала себе як незалежна, а по суті своїй так до кінця незалежною й не стала, ЗМІ також переживають складний період. Особливо це стосується ЗМІ паперових, тобто газет. І зокрема тих газет, які ще донедавна вважалися рупором влади.
Згори звеліли: всі комунальні газети мають бути роздержавлені. І от розпочалося… До кінця цього 2018 року всі державні й комунальні друковані ЗМІ мають перейти від залежності до незалежності, тобто розлучитися з владними співзасновниками остаточно. І не тільки юридично, організаційно, фінансово, але і в питаннях редакційної політики.
Це розлучення вже стало помітно. Хоча б тим, що стало менше офіціозу на газетних шпальтах. Це перша така явна зміна. Коли писали здебільшого про керівників та про їхні наради, то тепер намагаємося писати про проблеми та їх вирішення і давати поточну інформацію, що де відбулося і сталося. Це схоже на те, як писалися підручники з історії. Була історія царів і королів, комуністичної партії, а потім стали писати історію народу.
Незалежна газета має бути, стати рупором громадськості, конкретної громади. Якщо обласна, то жителів області, якщо ж як наша районна – то району. І тут мають змінитися не тільки декорації чи вивіска. Видання має змінитися по суті. І ці переміни не стаються самі по собі. Треба, щоб їх захотіли ви, наші читачі. Адже у кожного з вас є потреба мати такий майданчик, як наше спільне видання для донесення своєї думки щодо того чи іншого питання. Треба, щоб цей майданчик служив для захисту ваших прав, коли у цьому виникне потреба. Влада, звісно, ніде не щезає: вона також хоче щось донести до вас. Як і політики, громадські діячі, усі активні люди. Тож газета – це інформаційний простір, майданчик, місце для активного й продуктивного діалогу, де всі можуть почути один одного.