Продовження.
Початок. у № 16.

Сибір-Московщина. Перша втеча. Арешт і вирок

До Московщини тої був майже місяць важкої дороги. І хто знає, чи доїхала б туди найменша з сестер Марії Іванівни Катерина, яку встиг­ли залишити в однієї з родичок в Україні.
- Забрали нас перед Покровою, а туди аж на октябрську (7 листопада) привезли. Майже місяць дороги було. Загнали поїзд в тупик з вагонами. А ті управляючі прийдуть, глянуть, що жінки з дітьми, та й не беруть. Мороз 42 градуси… Стоїмо. Десь три доби так. Потім підігнали Студебекер американський не критий. З 80 кілометрів треба було від залізниці добиратись до радгоспу, - розповідає пані Марія. - Привезли, а в тому радгоспі біднота - навіть 100 корів немає. Кілька будиночків старих. Біля школи нас скинули. Повибігали люди тамтешні, бо ж «бандерів привезли». Вони й не уявляли, які ми. Думали, що то бозна що. А виявилось - люди такі самі… - розповідає жінка.


За її словами, до приїзду новоприбулих (а в поселенні тому вже мешкали раніше репресовані кулаки) нічого не підготували. Наших людей спершу до місцевих підселяли. Тулилися вони по чотири сім’ї в одній кімнатці - кожна в «своєму» кутку. Згодом барак сякий-такий звели з нарами двоповерховими. Там постійно допікали холод і голод - їсти не давали. Роботи теж не було. Відірвані від рідної землі, як цвіт від гілля, українці, нікому не потрібні на непривітній чужині, тужили за своїм краєм, за домівками, родинами, господарками. Хто був сміливіший, почали робити спроби втеч назад, в Україну. Тоді ще не знаючи, що права на повернення не мають, а на тих, хто здолає шлях додому, чекатимуть арешти і ще жорстокіші покарання.
…Молодша сестра Марії Надя в жахливих умовах поселення захворіла на запалення легень. Її забрали до лікарні у райцентрі, але й там врятувати не змогли. Якогось дня рушила до міста й Марія, не сама - разом з двома іншими українками, які відважились на втечу. Мама не спинила.
Насамперед утікачкам треба було дістатися до залізниці. Йшли пішки, ховаючись від стороннього ока. Так само з осторогою зрідка перепочивали попід копицями в полях. Недалечко від міста стріли чоловіка, висланого з Білорусі (довідались згодом). У його домівці підкріпилися, він і з першими квитками на потяг допоміг. Хоча й знав: тікають з Сибіру.
- Проїхали ми трохи. Недалеко. Вийшли, сидимо, ходить хлопець теж якийсь такий. А в жінки, яка з нами, донька засуджена була. Та й шкода їй стало, сказала: «Може, десь і моя дитина так ходить». Нагодувала того хлопчину. Але стоїть товарняк. Ми сідаємо і жінка з ним трохи далі - теж. Як зсутеніло, чуємо вона кричить. А хлопець той відібрав у неї вузлика, що мала, і намагається скинути її з поїзда. Не встиг, бо ми наробили лементу. Зістрибнув сам. А ми доїхали до кінцевої цього поїзда, назви станції вже не пам’ятаю. Узяли там перонні квитки, ніби когось проводжаємо. Ото йде поїзд - сідаємо, їдемо... На одній зі станцій зайшов у вагон міліціонер. Попутниці мої встигли утекти, бо побачили його раніше. То він до мене: «Документи?!» Та які ж у мене тоді документи? Мене й забрали до начальника міліції в місті Кирпичов.
Сиджу у відділку заплакана-замурзана, бо ж вже скільки в дорозі. Прийшов той начальник і запитує: «Куди ж то ти їдеш?» Я: «В Україну…» Він: «А де твої мама, тато?» Кажу: «Тато на фронті вбитий, мама в Сибіру лишилась, сестричка хвора…» Він: «Вертайся в Сибір». А я: «Не поїду. Роботи нема. Бандерами називають. Поїду в Україну». Гримнув: «Я тебе в інтернат відправлю!» Кажу: «А я не піду, бо битимуть і бандерівкою називатимуть…» То, каже: «Бач, он частина військова. Туди йди, там є лазня, помийся, вони погодують. Тільки надворі не ночуй, бо роздягнуть і вб’ють». Пішла, певно він телефонував, бо там нагодували, помилася.
Ходжу вулицею, вже й вечоріє. Аж тут жіночка молода гукає, чи хто є попутники на Харків? Кажу, що я. «А де ви ночуєте? Бо ніяк квитка не можу взяти. Поїзд проходить один на добу», - до неї. «Нема квитків. Я покажу тобі, де ночую. Там люди добрі - приймуть», - відповідає. Так і зробили. Спершу вона зайшла. А тоді я проситися стала. Пустили. Матрац постелили, переночувала. Там у них дитинка була, дівчинка рочків зо три їй. Побачила мої коралі салатові блискучі, до мене на руки пішла і давай ними гратися. То я цій маленькій свої коралі й віддала, - розповідає Марія Іванівна.
Її нова попутниця їхала в Одесу, до брата. Вранці вони разом знову рушили на станцію. Квитків у касі звично не було. То, порадившись, вирішили, що ставатимуть на підніжки вагонів і так під’їжджатимуть. Жінка та розмовляла російською і почувалась впевненіше від Марії. Наказала їй, щоб та ні пари з вуст.
- Їдемо. Вже сутеніє. Аж з тамбура два чоловіки виходять. І до нас: «А чого ви на підніжках? Йдіть-но в тамбур». Жінка їм сказала, що он зараз виходити будемо, бо вже і вогні станційні видно… А вони давай її шарпати-смикати. Я ж дрижу з ляку, але мовчу… Так і доїхали. Зістрибнули на перон, жінка мене підштовхнула, що йдемо швидше, і каже: «Як у вокзал ввійдемо, бігом між людьми впади і вдай ніби спиш». А ті бандити услід за нами. У вокзалі ми швиденько попадали межи людьми, їх в очікуванні поїзда багато там повмощувалось на підлозі. Так і перебули ніч. Вранці ж треба квитки брати, щоб далі їхати. А в неї грошей нема - вкрали. Порадились ми і вирішили, що їхатимемо хоч потрошки. Купила я їй квиток. Доїхали ми до Розаївки (станція так називалась). Там моя попутниця залишилась, аби підзаробити і до брата не з пустими руками приїхати - пішла людям городи копати. Я ж сіла в поїзд уже до Харкова, - розповідає Марія Поліщук. - Доїхала. В мене пальто було на собі. Я вже там, у Харкові, зняла і продала його. Нема грошей нічого. А їсти ж хочеться... Продала за 100 рублів. Набрала пиріжків. Наїлася. Як дивлюсь, аж дівчина моя йде. Та, з якою ми спочатку до міста йшли разом. Вирішили ми, що й далі добиратимемось удвох. Як сіли в поїзд, а взяли ж перонні квитки - щоб копійчина лишилась, знов нас міліцейський наряд натрапив. Оштрафували, з поїзда висадили. Що робити? Ідемо. Бачимо хутірець, жінка там в городі порається. Стали в неї поїсти просити. Вона не відмовила, нагодувала. Працювала на залізниці, вони тоді хліб отримували. Як побачила в мене хустку «монашку», то каже: «Віддай мені, а я візьму вам квитки». Отак за хустку квитки до Києва ми й добули. Разом доїхали, а там розійшлися. Я сіла в поїзд в напрямку Шепетівки. У ній вийшла, бо казали, що у Здолбунові, на вузловій станції, можуть заарештувати, адже дуже ловлять утікачів з Сибіру. То я пішки, ховаючись, йшла від Шепетівки до станції Озеряни.
Ноги поспухали, болять. Замурзана. Заплакана. Але йду. Десь попрошу поїсти - дадуть. Чую, що гуляють молоді хлопці, дівчата. А я знайду де сховок, наплачуся… Посплю та й далі рушу.
В Озерянах на станції натра­пила я на жінку, з якою рушали з Сибіру. Далі електричкою їхали удвох.
Марія вирішила, що поїде до Верби, бо там дядько Василь, мамин брат жив.
Добралась до Верби. А точної адреси дядькової не знала. Зайшла до першої-ліпшої фіртки спитати, де Василь Король, що на пошті працює, мешкає.
- Жінка та глянула на мене заплакану, розпитала, хто він мені буде. А дізнавшись, спершу дала води помитися. Помившись, я стомлена й не зчулась, як заснула. А прокинулась від того, що хтось наді мною плаче: «Ой дитино, що ж ми з тобою робити будемо?» Начальник міліції той правильно казав, що вже ви списані з України, ви не маєте права там жити…
Влаштували мене на хутірець віддалений, сестра завела туди. Двоє хазяїв там було - брат з сестрою. Я все літо там пробула, аж до грудня місяця. Якогось дня прийшла мамина сестра: «Дитино, де ти тут узялася? Ми ж отут, за горбочком, переїхали з села сюди жити – господарство глядіти…» А вже перед Ганнами вона прийшла запросити мене в гості…
Щось підказувало Марії, що ліпше не йти. І хазяйка, хоч відпускала, але насторожено, мабуть, теж передчувала недобре. Та й гостювання якось не заладилось, хоч було там аж три Ганни і гурт молодіжний зібрався. Не потішили Марію ті веселощі. Вона навіть спати з молодшою сестрою пішли раніше. «Щось так мені душа боліла», - пригадує Марія Іванівна.
- Щойно я вляглась, як постукали. Міліція. Вийшла старша сестра, а з-за стінки почулось: «Ето не она». Вийшла друга сестра. Знов сказав хтось: «Ето не она». Вже міліціонер на мене вказує, аби вийшла. Виходжу. «Ето она», - говорить… - розповідає жінка.
Найгірше було впізнати той голос. Голос хлопця з рідного їй села. Голос того, хто виказав, через чию зраду невдовзі знов пішла юна тоді Марія на ще гірші муки, випробування й поневіряння. Через чию зраду отак ні за що на довгі роки знов опинилася на чужині, ще й без права повернення в Україну.
Він рятував своє життя. Вона через це думала чи виживе…
- Був це хлопець з нашого села. Він щось покрав у колгоспі. А йому сказали, може, ти знаєш щось таке, може, знаєш з Сибіру хто повтікав куди - розкажи нам, а ми тебе відпустимо. От він мене і виказав. Так викрутили, що ніби саме на Ганни хтось там ніби зателефонував зі святкування їм «в органи», то вони й приїхали. Тільки ж дванадцять кілометрів від нас до Дубна було…
Заарештували мене опівночі. Дорогою, вже на вокзалі, я й побачила хто ж то мене продав. Привезли мене в КПЗ. А там холод. Вікна нема. Щурі стінами й підлогою гасають. Дві дівчини ще. Одна з села Барання, звали Ганя, а друга, здається, з Сестрятина - Надя. Допит провели, пальці попечатали, і вже нас в Дубно в тюрму виряджають. Привезли в тюрму. Там камера. Людей з 40 нас там. А як нам там було, то послухайте:

На Вкраїні, на Волині
Стоять міста Дубно й Ровно,
Там є дві тюрми великі -
Українців повно.
Всі знеможені, побиті
Сидять в тісних каморах,
Але горді вони з того,
Що за Вкраїну сидять.
Сидять вони та й говорять:
«Годі нам вже бідувать.
Вже не буде нас діжурний
Лушпайками годувать.
Вже не буде нас діжурний
До схід сонця всіх будить,
Становити всіх під стіну,
Хліб шматочками ділить.
З’їли ми ту пайку хліба,
Кип’яченой води напились,
Тут діжурний грюка в двері:
«На провєрку становись!»
Прийшов старший перевірив,
По-звірячи подививсь,
Крикнув грізно ми – бандери,
Знов під стінку становись!
Поставали ми під стіну,
Стиха шепчем молитви,
А тут двері відчинились -
На прогулку виходи!
Поставали усі парами,
Під команду - руки взад,
Походили хвилин десять,
Знов у камеру назад.
А надворі так сонце світить,
Пташечки в гаю гудуть
А нам бідним українцям
Грати жалю завдають.
О Боже єдиний,
Чи це не надарма,
Чи це не надарма
Що лунає нині,
Чи почуєм ми те слово:
«Слава Україні»?

Марію, якій на тоді виповнилось всього 18, засудили на три роки. І заслали вже не до Сибіру, а ще далі - «на Сєвер», де вічний холод і сніги…
Олена СНІЖНА.
(Далі буде).
Фото ілюстративне,
з мережі Інтернет.

Додати коментар

Всі коментарі – це не редакційні матеріали. Якщо ви вважаєте, що якась інформація не відповідає дійсності і маєте на те суттєві підстави - напишіть нам info@newlife.rv.ua і адміністратор розгляне ваш лист у найкоротший термін.
Коментарі друкуються тільки за попередньої модерації.


Захисний код
Оновити