Підняття синьо-жовтого прапора над Києвом.
24 липня 1990 року.

 

«За синєє небо,
за жовте колосся -
Боротися треба,
щоб краще жилося».

 

23 серпня в Україні відзначають День Прапора. До 2004 року таке свято відзначалося тільки в Києві на муніципальному рівні. Столиця проводила його 24 липня, оскільки саме цього дня у 1990 році синьо-жовтий прапор було піднято над Київською мерією.
У 2004 році Президент України Леонід Кучма своїм Указом постановив «…На вшанування багатовікової історії українського державотворення, державної символіки незалежної України та з метою виховання поваги громадян до державних символів України…» щорічно 23 серпня відзначати в Україні День Державного Прапора України. У 2009 році Віктор Ющенко вніс зміни до цього указу, заснувавши по всій Україні щорічну офіційну церемонію підняття прапора 23 серпня.


Цю дату обрано не випадково. Адже саме 23 серпня 1991 року, після провалу путчу в Москві, група народних депутатів внесла синьо-жовтий український прапор у сесійну залу Верховної Ради. Відбулося освячення національного прапора священиком УАПЦ Петром Бойком.
На честь Дня Прапора по всій країні проходять урочисті заходи, зокрема, щороку 23 серпня о 9 годині відбувається офіційна церемонія підняття Державного Прапора України в містах Києві та Севастополі, обласних та районних центрах, інших населених пунктах України за участю діячів науки та культури, представників міжнародних, громадських, релігійних організацій, політичних партій.
То яку ж історію має наш прапор, та чому саме синій та жовтий кольори на ньому?
Одразу зауважу, і до сьогодні у наукових колах точаться дискусії стосовно того, що правильніше було б, аби замість синього кольору на нашому прапорі був колір голубий. Не­вдоволені синім кольором апелюють до Михайла Грушевського, який чітко говорив про поєднання жовтого та блакитного. Декілька років тому в Україні відбувалася акція «Повернемо Україні справжній прапор!», ініціатори якої наголошували на необхідності поміняти синій та жовтий кольори місцями. Мовляв, жовто-блакитні прапори були у козаків (зверніть увагу на картину І. Рєпіна “Запорожці пишуть листа турецькому султану”, де жовтий колір - зверху) й у Центральної Ради (у березні 1918 р. Центральною Радою було ухвалено Закон про державний прапор Української Народної Республіки – жовто-блакитний). Зрештою, жовтий зверху (вогонь, сонце) – це панування духовного, життя і процвітання. А безлад, який чиниться у нашій державі з моменту її незалежності і до сьогодні, організатори акції якраз і пояснювали тим, що у нас прапор перевернутий «з ніг на голову», то і життя таке.
Разом з тим, стаття 20 Конституції України чітко говорить, що Державний прапор України - це «стяг із двох рівновеликих горизонтальних смуг синього і жовтого кольорів». І, треба зазначити, що, не зважаючи на думки окремих скептиків, поєднання цих двох кольорів на головному символі нашої держави має глибоке історичне підґрунтя.
Окремі сучасні дослідники виводять традицію вживання жовто-синіх кольорів ще з язичницьких часів. Вона органічно вплелася у християнську релігію і сьогодні в православних храмах Вогонь і Вода - найбільші святості, які виражаються через жовту і синю барви. На доказ історичного коріння традицій поєднання синього і жовтого кольорів в Україні свідчить і те, що заснованому місту Львову в 1256 році надавався герб, на якому зображений золотий лев на блакитному тлі. Ці ж кольори поєднувалися на прапорах Руського Воєводства за часів Речі Посполитої. Історія українського козацтва, яка налічує декілька сотень років, свідчить, що козаки у різні часи використовували корогви різних кольорів. Очевидець штурму козаками м. Гомеля в 1651 р. писав: “О 8 годині рано при зміні варти побачили спершу корогву червону з білим хрестом і білою обвідкою, потім показалася друга, червона корогва, а коло неї - три білі і дві чорні, і дві жовто-сині”.
У жовтні 1848 р. Головна Руська Рада у Львові ухвалила жовто-синє сполучення кольорів прапора. Ці відтінки швидко поширились на українські землі, що перебували на той час у складі Австро-Угорщини, а після революції 1905-1907 рр. - у Росії і в Наддніпрянській Україні. Як згадувалося вище, державний прапор УНР був жовто-блакитним. А от прапором Карпатської України, затвердженим 15 березня 1939 року, був синьо-жовтий стяг.
12 грудня 1989 року питання українського прапора піднімалося на другому з’їзді народних депутатів СРСР. 26 квітня 1988 року Юрко Волощак, активіст Товариства Лева вперше в Україні підняв національний прапор - на мітингу на честь річниці Чорнобильської катастрофи на площі Ринок у Львові. Пошила його художниця Галя Дмитришин, він був з нашитим золотим тризубом. А перший синьо-жовтий прапор у Рівненській області було піднято у Здолбунові, це сталося 21 лютого 1990 року на площі Базарній, неподалік автостанції.
Згадує активна учасниця тих подій, перша голова Товариства української мови у Здолбунівському районі (з 1989 по 1990 р.) Раїса Мацюк:
- Коли у 1989 році ми створили в Здолбунові Товариство української мови, то бралися за все, що могли осягнути. Так, 22 травня 1989 року ми відзначили дату перенесення тіла Тараса Шевченка до Канева. Потім взяли участь у заходах у Пересопниці, на Козацьких могилах. Також ми почали на вулиці Віли у Здолбунові відновлювати могили Січових стрільців, там була могила полковника УНР. У нас в Товаристві української мови були різні напрямки: екологічний, культурологічний та інші. Також у нас існувало товариство «Меморіал», влітку 1989-го хлопці з «Меморіалу» поїхали на Гурби, щоб встановити там перші хрести загиблим. У вересні 1989 року в Києві було створено «Народний Рух України за перебудову», осередок якого ми організували і на Здолбунівщині. Наші активісти на автостанції встановили спеціальний стенд, на якому висвітлювали нашу діяльність, писали про ті речі, на які у Радянському Союзі було накладене табу. Той стенд постійно спалювали, а ми його знову і знову відновлювали. Вже в лютому 1990 року ми вирішили встановити на тій же автостанції щоглу з національним прапором. Дуже хвилювались. Зрештою, не зважаючи на всі заборони та перешкоджання з боку влади, синьо-жовтий стяг замайорів над Здолбуновом…
Продовжує розповідь Галина Давидчук - голова Товариства української мови у Здолбунівському районі з 1990 по 1992 рік:
- Здолбунівська міська рада не дала дозволу на проведення мітингу з встановлення у Здолбунові синьо-жовтого прапора. Була заборона, були й погрози. Наші активісти зібралися ввечері перед днем, коли було вирішено підняти прапор, щоб порадитися, як діяти. Більшість із нас проголосували за встановлення прапора, не зважаючи на заборону влади. Всі ми дуже хвилювалися. Адже у кожного були діти, кожен відчував відповідальність перед своїми сім’ями та один за одного. У ніч перед акцією я, прийшовши додому, щиро молилася Богу, щоб він нам допоміг. А потім попросила: «Боже, якщо ти з нами, то дай нам про це знати…». Під час мітингу, в момент підняття прапора, прилетів білий голуб і сів мені на плече. Біля мене стояв житель нашого міста Костянтин Гурта. Він підійшов до мене, обійняв та тихо сказав: «Галино, Бог із нами…». А в мене - сльози радості на очах…
Своїми спогадами про встановлення у Здолбунові першого в Рівненській області синьо-жовтого прапора ділиться перший голова районного осередку «Народного Руху України за перебудову» Любомир Кінах:
- Перший в Рівненській області національний прапор було встановлено в Здолбунові у лютому 1990 року активістами «Народного Руху за перебудову». Особливо активну участь в цьому процесі взяв Володимир Гурєєв, який знайшов та зварював труби для виготовлення восьмиметрової щогли під прапор. Звичайно, все це було таємно, бо правляча тоді Комуністична партія перешкоджала цьому процесу. На несанкціонований мітинг з підняття знамена прийшло близько тисячі жителів Здолбунова та сіл району, в тому числі члени райкому Комуністичної партії, працівники КДБ. На мітингу я зачитав резолюцію, в якій говорилося про свободу людини, піднімалися питання екології. Одним з пунктів резолюції був пункт про підняття у Здолбунові синьо-жовтого прапора. Резолюцію було прийнято абсолютною більшістю голосів, лише п’ятеро членів райкому проголосували «проти». Велика підтримка усієї нашої діяльності у той час була від людей, які повернулися із заслань, були репресованими. Саме ці люди стали активним ядром, яке організовувало проведення мітингу з підняття прапора. Але комуністична влада наші дії не залишила поза увагою. 2 березня 1990 року за рішенням Здолбунівського райвиконкому міліціонери оточили площу, зрізали щоглу і розірвали прапор. Проте ми її відремонтували і прапор знову підняли, але міліція його знову нищила, а ми знову відновлювали. Так тривало доти, доки нами не було прийнято рішення встановити чергування біля щогли. Найактивніші громадяни міста, наші партійці, по 5-10 чоловік впродовж, якщо я не помиляюся, 70 днів несли чергування біля знамена. За цей час всі звикли до того, що у Здолбунові майорить синьо-жовтий прапор, і більше його ніхто не чіпав.
Ми, сучасне покоління українців, лише тоді станемо процвітаючою нацією, коли кожен з нас усвідомить свою приналежність до її тисячолітньої історії, мови, могил предків, культури, традицій, символів. Ми маємо розуміти, що свого часу за ці два кольори - синій та жовтий - поклали свої голови десятки тисяч цвіту нашого народу, багато хто за знайдену у нього синьо-жовту стрічку отримав десятки років заслання.
Сьогодні за синій та жовтий відтінки не карають. Але чи кожен усвідомлює необхідність шанувати наше знамено, запалювати свічку пам’яті у чергову річницю вшанування жертв геноциду українців голодом, з пошаною стояти при звучанні Державного Гімну? Саме від розуміння цих звичних речей, як на мене, багато в чому залежить добробут нашого народу.
Сергій КОНДРАЧУК.

Comments are now closed for this entry