27 річницю незалежності своєї держави відзначаємо цьогоріч. Саме в такому віці люди самовизначаються остаточно з визначальними цінностями й пріоритетами задля впевненої й успішної реалізації своїх знань, умінь, талантів та будують серйозні плани на життя. Саме в цьому віці молода людина створює свою сім’ю й відповідальність за своє життя бере на себе.
Проте коли для людини вік 27 років для самостійності достатній, то для країни, незалежної держави – дуже молодий. Але країна – це ми, її громадяни. Погодьтеся, часу для визначення з цінностями й пріоритетами за 27 років ми, наша провідна верства, мали достатньо. Й Україна визначилася остаточно, що її шлях не до Росії, а до Європи. Наша держава стала на шлях реформ і перетворень, щоб із посттоталітарної країни стати успішною, розвинутою процвітаючою державою. Українці поїздили по інших країнах, чимало всього побачили й вреш­ті стали приходити до усвідомлення того, що ми, українці, з-поміж інших і мудрі, й талановиті, й роботящі, й винахідливі. То чого ж нам жити другим сортом, служити обслуговуючим персоналом по чужих державах, коли ми можемо бути найкращими громадянами своєї рідної країни? Для чого нам оглядатися на всі боки, ліпити на приватні кафетерії та крамниці чужі назви, давати чужі імена своїм дітям? Адже ми – не гірші. Ми таки кращі. А головне – ми сильні, наполегливі, терплячі. Нас добре вишколило життя. Воно дало нам цінний досвід. І випробування ми пройшли такі, що навряд чи витримала б такі та ж Франція чи Італія. Тому на прорив і успіх з усіх наших негараздів ми просто приречені. У нас підростає нове покоління талановитих, освічених і дуже нетерплячих: коли ж ви, вчорашні й позавчорашні, нарешті вступитеся й пустите нас до керма?

Після відвідин у неділю чудового свята – Дня села в Озерку, виникло бажання написати про куточок рідного краю, з яким пов’язані мої дитячі спогади.

Отож, назва цього маленького села, розташованого на території Мізоцької селищної ради, походить від озерця, що в його центрі - за автобусною зупинкою.
Поблизу, на відстані трьох кілометрів, міститься село Мізочек. А якщо проминути Озерко, то за два кілометри у бік села Буща, стоїть Борщівка Чеська (ІІ).
Перші згадки про Озерко датовані 1882 роком. Однак не знаємо, чи це було село чи урочище. У 1886 році до цієї місцевості прибули чеські колоністи. Вони й заснували село Озерко, яке мало 19 дворів, і відкрили там початкову школу. На свята з сусідньої Борщівки на бричках з’їжджалися чехи до озерківської світлиці (сільського клубу), щоб зіграти у виставах та поспілкуватися. За чехів в Озерку діяли також хмілярня й крамниця.

Це місце стало чи не найпопулярнішим цього літа серед місцевих та приїжджих відпочивальників. Вода в ставку – небесно-голубого кольору, а навколо – білий берег. Хіба можна мріяти про інше? Та все це – не пляж якогось висококласного курорту за кордоном. Це – так звані Здолбунівські Мальдіви або ж, правильніше кажучи, кар’єр ПАТ «Волинь-Цемент» філії ПрАТ «Дікергофф Цемент Україна». І навіть перебувати тут суворо заборонено, а не те що купатися.

А все тому, що це - виробнича зона, яку освоюють ще з 1889 року. Її передали підприємству для видобутку крейди та суглинків. Загалом зараз це 300 га землі. Через особливості технологічного процесу територія навколо всипана крейдою, що і створює ілюзію білого піску, а підземні води формують чисте озеро. Саме це і приваблює відвідувачів, які роблять фото на тлі цієї краси та викладають у соцмережі, чим ще більше приваблюють сюди людей.

переконані працівники Здолбунівського районного територіального центру
соціального обслуговування (надання соціальних послуг)

Чимало прогресивних новацій втілили там і впродовж останніх п’яти років - відколи колектив територіального центру очолив Анатолій Дмитрович ЛІЩИНСЬКИЙ (на фото).  З ним спілкуємось про найвдаліші з уже зреалізованих проектів, сьогодення терцентру та найближчі перспективи подальшого розвитку закладу.

- Анатолію Дмитровичу, ким опікується територіальний центр і скільки цих людей нині?
- Наш територіальний центр надає соціальні послуги громадянам похилого віку, людям з інвалідністю та тим, які перебувають у складних життєвих обставинах. Активні пенсіонери, одинокі літні особи, які через стан здоров’я потребують догляду вдома або в умовах стаціонарного відділення - це ті, з ким і задля підтримки кого ми працюємо. Обслуговуємо людей незахищених, малозабезпечених. Деякими послугами, як от з фізіотерапії, пропонуємо скористатись учасникам АТО.
На сьогодні підопічними територіального центру є понад три тисячі жителів Здолбунівського району. І головне наше завдання - забезпечити цих людей комплексом якісних соціальних послуг сучасного рівня і різного спрямування. Для цього функціонують п’ять структурних підрозділів терцентру, а саме: відділення денного перебування № 1 (у Здолбунові) і № 2 (у Мізочі); відділення організації надання адресної натуральної та грошової допомоги; відділення соціальної допомоги вдома та відділення стаціонарного догляду для постійного або тимчасового проживання. У територіальному центрі запроваджено такі державні стандарти соціальних послуг, як догляд вдома, стаціонарний догляд, консультування, соціальна адаптація, профілактика. Але наш колектив постійно працює над розширенням спектру пропонованих підопічним послуг, удосконаленням системи їх надання, підвищенням рівня їх якості. Ми створюємо проекти, подаємо заявки на грантові конкурси, шукаємо позабюджетні джерела фінансування...

Скоро 1 вересня – День знань. Для першокласників це вступ до Нової Української школи. Для всіх інших школярів – просто початок чергового навчального року. А у батьків купа клопотів. Журналісти газети «Нове життя» побували на шкільному ринку, побачили, що там пропонують сучасним школярам.Скоро 1 вересня – День знань. Для першокласників це вступ до Нової Української школи. Для всіх інших школярів – просто початок чергового навчального року. А у батьків купа клопотів. Журналісти газети «Нове життя» побували на шкільному ринку, побачили, що там пропонують сучасним школярам.Результат побаченого на ринку тішить. Навіть коли порівняти з тим, що пропонувалося школярам п’ять років тому, то прогрес просто фантастичний. Питання, що шкільна форма нівелює особистість, навіть не постає.

 

– А ви подивіться, які різні є моделі. Усе це шкільна форма. А найдіть бодай дві однакові. Кожна мама з дитиною підходять і обирають щось своє, – розповідає продавець на ринку Дикого у Рівному Лариса Шильчук, одразу демонструючи одяг для школярів. – Одяг поліфункціональний. Комірчики чи рукава відщібаються. Тканина добротна, легка і не мнеться. Є стиль класичний, є народний, ось спіднички, оздоблені вишивкою. Хтось додає піджачок, хтось хоче пусер у спортивному стилі, а коли дівчинка повненька, то їй підійде болеро. Одні люблять рюші, другі ось такий вирізний орнамент, третім до вподоби всякі кнопочки та ланцюжки… Кожен обирає свій стиль. Все, як бачите, виготовлене дуже передбачливо. Ось комірчик є, а ось – вже нема, бо ж його можна відчепити, є й кишені – десь зверху, а десь – на підкладці. Форма універсальна. Коли тепло – її можна носити на коротких рукавах, або без них, потім додається біла блуза, а як стає холодно – теплий гольф. Для старшокласників – сучасний діловий стиль. Все модне, в сучасних трендах.

Учасники ювілейної табірної зміни.

Двадцять першого серпня відбулося закриття 20-ї зміни єдиного в області спеціалізованого табору денного перебування для дітей вразливих категорій «Романтик» Здолбунівського районного центру соціальних служб для сім’ї, дітей та молоді. Тривала зміна два тижні. Таборян приймала, як і вже багато років поспіль, Здолбунівська районна бібліотека для дітей та юнацтва.
Діти проводили час у «Романтику» не тільки цікаво, але й із користю. Окрім різноманітних розваг, організатори запропонували їм узяти участь у різноманітних творчих та пізнавальних заняттях, майстер-класах, екскурсіях. Також діти багато гуляли, переглядали фільми, розучували вірші, пісеньки, танці. І звісно ж, охоче у супроводі дорослих вирушили у триденний похід, з якого повернулись, збагачені новими навичками і яскравими враженнями. Загалом кожен день у таборі був тематичним, багатим на приємні сюрпризи. Крім цього, таборян смачно й поживно харчували. Вони мали змогу поспілкуватись з цікавими особистостями, здружитись між собою.

Часто, коли чуємо про Нову українську школу, йдеться про компетентності. “Що це таке? – запитують нас читачі. – Хіба мало засвоєння шкільної програми? Вона й так перенасичена...»Часто, коли чуємо про Нову українську школу, йдеться про компетентності. “Що це таке? – запитують нас читачі. – Хіба мало засвоєння шкільної програми? Вона й так перенасичена...»Отож, спробуємо розібратися.

Якщо пошукати в енциклопедичному словнику, то поняття “компетентність” означає обізнаність, тобто це така якість особистості, коли людина легко розбирається в певних питаннях.
Чому Нова українська школа робить опору на компетентності? Тому що, як свідчить життя, можна закінчити шкільну освіту з досить непоганими оцінками і бути некомпетентним в елементарних життєвих питаннях. Тобто, просидіти на шкільній лаві одинадцять років (тепер вже Нова школа вводить 12-річний освітній курс), але в житейській ситуації не зуміти розібратися в найпростіших речах. І не тільки таких, як забити в стіну цвях чи скопати грядку й щось на ній посіяти. Гірше, коли це стосується подружнього життя, батьківства чи материнства, формування сімейного бюджету, або ж елементарного вміння грамотно вести дискусію й відстоювати свої позиції, адже в житті всього буває: і з чиновниками треба не раз посперечатися, і від судів ніхто не застрахований.

У наших селах, якщо отак проїхатися й подивитися, то чи не в кожному зупинки виглядають однаково. Брудні, з поламаними лавками та обписані-обмальовані різними непристойностями.
«Чому у вас така зупинка?» – запитую в людей. «Бо на все треба гроші. У влади грошей нема!» Або ж: «Та кому наше село треба? Тут зроду ніхто ремонту не робив! От хіба що як вибори будуть, то може який кандидат що зробить!» – отакі стандартні відповіді.
Проте, якщо подумати, хіба чистота у вашій хаті від влади залежить? Добра господиня дбає, щоб було в ній чистенько, охайно й ошатно та вчасно побілено, та ще й квітів насіє навколо хати. І чомусь ніхто таку оселю непристойностями не обписує. Скажете, це тому, що то приватне обійстя, а зупинка це дещо інше. Що інше? Те, що це не приватне, а громадське, що має служити всім?

Щороку, починаючи з червня, в Здолбунівській центральній районній бібліо­теці для дітей діє літня тераса “Відпочивай читаючи”. Зазвичай заняття “на терасі” відбуваються не в приміщенні, а на свіжому повітрі. Зустрічі ці тематичні, і в ході них дітки читають, спілкуються, розважаються, змагаються, займаються творчістю і, відповідно, охоче навчаються чогось нового й корисного. Працівники бібліотеки постійно пропонують юним відвідувачам літньої тераси різноманітні цікаві заходи, часто запрошують сюди відомих і талановитих краян в якості гостей-наставників.
На чергове засідання літньої тераси, присвячене темі “Святий Спас прийшов до нас”, у відділі абонементу Здолбунівської ЦРБ зібрались у середу, 15 серпня, не тільки хлопчики й дівчатка, прийшли і мами кількох з них. З розповіді бібліотекаря Людмили Скірканіч присутні дізналися, чому християнське свято Преображення Господнього, яке православні віряни відзначають 19 серпня, має ще назву Яблучний Спас і чому цього дня у храмах освячують яблука та інші плоди нового врожаю. З неабияким інтересом малі і дорослі слухали розповідь про те, що символізує освячене яблучко, та про народні звичаї, пов’язані зі святом Яблучний Спас.

Марія Миколаївна КРАВЧУК.

Велике щастя віднайти у світі професій по-спражньому свою, яку зможеш назвати покликанням, яка стане для тебе  улюбленою справою на все життя, а не просто “роботою”.  Вдається це, принаймні зразу, не всім. Однак є серед нас і ті, хто свого часу з  вибором не помилився. Сьогодні наша розповідь саме про таку людину.

Кому знайома робота бібліотекаря, той знає, наскільки вона непроста. Це необізнані скептики вважають, що працівники книгозбірень тільки тим і займаються, що сидять собі та під чайок або каву читають-перечитують журнали, газети й книжки і вряди-годи видають їх користувачам, узявши зі стелажа й зробивши відповідний запис у формулярі. Насправді ж видача книжок - це тільки один з багатьох професійних обов’язків бібліотекаря. Він має знати читацькі запити кожного з відвідувачів книгозбірні, вміти зацікавити їх читанням, підказати, де і як можна знайти потрібну інформацію. А значить, і сам повинен легко орієнтуватись в інформаційному морі, вміти працювати з людьми, бути до певної міри психологом і педагогом, організатором, вихователем й ідеологом, істориком-краєзнавцем, сценаристом і режисером, умільцем, актором, бухгалтером, художником-оформлювачем, аніматором... Крім цього, ще й вправно користуватися сучасними технічними засобами, гаджетами.

відгомоніли минулої п’ятниці у Будинку культури цементників

Після церемонії нагородження художників-карикатуристів.

У межах святкових заходів відбулися вручення нагород переможцям І Всеукраїнського конкурсу карикатур «Нове покоління - нові вимоги безпеки», пошанування ветеранів і кращих працівників підприємства «Волинь-Цемент» філія ПрАТ «Дікергофф Цемент Україна», а також концерт за участю творчих колективів БКЦ.

Ініціаторами і засновниками Всеукраїнського конкурсу карикатур на тему «Нове покоління - нові вимоги безпеки» стали ПрАТ «Дікергофф Цемент Україна» та Будинок культури цементників, а головним координатором - наш земляк, відомий художник-карикатурист Віктор Голуб. Він, до слова, є й автором ідеї-екскізу призу конкурсу.

І місце. Гуцол Олег, м. Борисов, Республіка Білорусь.


Запросили до участі у творчому змаганні і художників-професіоналів, і аматорів. «За допомогою мистецтва привернути увагу людей до важливих питань у сфері охорони праці та техніки безпеки», - так означив мету проведення заходу генеральний директор ПрАТ «Дікергофф Цемент Україна» Сергій Дудзяний. Отож, і основною вимогою до робіт, надісланих конкурсантами, була: карикатури мають «торкатися проблеми дотримання техніки безпеки на виробництві і в побуті, бути спрямованими на висвітлення наявних у нашому суспільстві проблем».
Участь у конкурсі взяли двадцять три карикатуристи, які надіслали сто шістдесят одну роботу. Кращі з них визначило журі у складі директора БКЦ Наталії Давидюк (голова), начальника служби охорони праці та навколишнього середо­вища «Волинь-цемент» філії ПрАТ «Дікергофф Цемент Україна» Олександра Чумака, помічника директора БКЦ, голови оргкомітету конкурсу Катерини Кондратюк, художника-карикатуриста Віктора Голуба та завідуючого відділом з основної діяльності БКЦ Василя Гізуна.

Таких «істин» навчали зі шкільної лави

У 60–70-х роках минулого століття в радянській школі заперечити учителеві, а тим паче боронити й відстоювати власну гідність і правоту, вважалося виявом нечуваного нахабства. За це жорстоко карали.

Іринка була низенькою на зріст, худенькою і тендітною дівчинкою. Як не намагалася на фізкультурі потрапити у стрій поближче до середини, усе ж учитель визначив їй місце – третє скраю. Та це ще не вся біда. Справж­ня катастрофа була в тому, що Іринка, яка добре вчилася й мала добрі оцінки з усіх шкільних предметів, на цьому уроці почувала себе нездарою й нікчемою. Чи біг на 60 метрів, чи метання м’ячика – які б нормативи не змушував виконувати учитель, в Іринки виходило гірше від усіх. Дівчинка дуже старалася, намагалася докладати всіх зусиль. Та чомусь над результатом її зусиль потішався весь клас: м’ячик падав десь поза межі майданчика, у кущі, дистанцію пробігала завжди останньою. Найгірше було, коли клас ділився на дві команди й розпочиналася командна гра: передача естафети, футбол чи волейбол. Команда, в якій опинялась Іринка, через повільність і незграбність дівчинки була приречена на ганебний програш. Чи, може, то так здавалося їй самій? І вона шукала причини, щоб відмовитися від участі в командній грі.


Цього разу п’ятикласники вчилися новим способом стрибати у висоту. Розбіг збоку, а у стрибку треба було випрямляти ноги паралельно до планки. Техніка в цілому нескладна, тож діти швидко по черзі перестрибували через досить невисокий рівень планки. Розбіглася й Іринка. Проте, підбігши до планки, чомусь запанікувала і зупинилася. Дівчинці бракувало впевненості в собі. Пробувала ще і ще, не виходило, і в учителя фізкультури врешті увірвався терпець. «Іди, Гулькович, пострибай через лавочку», – звелів він. Манера, коли учитель називав її на прізвище, страшенно не подобалась Іринці. Та й тон, яким учитель це сказав, не віщував нічого доброго.

І мабуть, усі діти її люблять. А дорослі тим часом бачать у ній певне раціональне начало і називають найзначимішою у ХХ столітті, розвиваючою. Недарма ж по кілька її частинок цьогоріч на початку навчального року вручать кожному першокласнику НУШ. Звісно, мова про сучасний конструктор Lego. Давайте дізнаємось, чи завжди ця забавка була саме такою, як зараз, і хто її винайшов.

Початок
Насправді імперія Lego починалась з... драбин, прасувальних дощок та інших побутових товарів...
Майбутній засновник «іграшкової» корпорації Оле Кірк Крістіансен народився у фермерській сім’ї в Ютландії (Західна Данія). Юнаком опанував ремесло теслі, а згодом заснував невеличку компанію, яка спеціалізувалась на виготовленні предметів побуту. Але її успішному розвит­ку завадила хвиля всесвітньої економічної кризи, що накрила Данію. Сільське господарство, яке для цієї країни досі було основною галуззю, втратило свою пріоритетність. Натомість виникає потреба у розвитку промисловості. Разом з країною кризу переживає й Оле Кірк. Адже тепер дерев’яні вироби домашнього вжитку стають мало кому потрібними.
Виробництво занепадає. Але, на щастя, поруч з майже збанкрутілим Оле опиняється його бізнес-радник - 12-річний син Готфрід. Вивчаючи поведінку та смаки свого сина, Оле помітив, що малому подобається бавитись дерев’яними кубиками, складати тільки дитині зрозумілі конструкції і вибудовувати з них свій особливий світ.

У селі Орестів Богдашівської сільської ради на горбочку церква. А за якихось сотню метрів від неї цегляна ферма, на якій майорять два прапори – жовто-блакитний та чорно-червоний. Це сімейне господарство приватного підприємця Ігоря Хабатюка, де він разом із дружиною Олесею дає раду двом десяткам голів великої рогатої худоби.

 

«Шість корів дійних, п’ять нетелей та ще плюс бики», – знайомить Ігор з господарством. Показує нове приміщення ферми, куди переведуть худобу на зиму, як буде заїздити сюди трактор, як завозитимуть і подаватимуть корми та як вивозитимуть гній – усе збудоване так, як слід, і на перспективу збільшення числа ВРХ. Розповідає підприємець про те, що вже закупили поїлки, замовили доїльний апарат, який удосконалить та пришвидшить працю доярів. Корови у Хабатюків добротні, молочної породи. Тож і надої досить високі, молоко якісне - 3,6 жирності. Його здають переробному підприємству «Дубно-молоко».

У Здолбунові поховали бійця Нацгвардії. Вдруге

Павло ПЕТРЕНКО.

У Здолбунові 5 серпня 2018 року був похорон. Ховали бійця Національної гвардії України з батальйону «Донбас» Павла Петренка, який загинув 29 серпня 2014 року при виході з-під Іловайська.

Не доведи, Боже, матерям ховати своїх дітей. А хоронити отак, як Павла, двічі - подвійний біль. Перший похорон родина Петренків пережила 4 квітня 2015 року. Усе місто та бойові побратими прийшли, щоб розділити з рідними біль та сум з приводу втрати зовсім молодого хлопця. А через чотири роки надійшло підтвердження експертизи ДНК, яка довела, що на Краснопольському кладовищі міста Дніпра покоїться частина останків нацгвардійця.

 


Тож 3 серпня 2018 року урна з прахом Павла нарешті прибула додому… А в неділю, 5 серпня, відбулася церемонія перепоховання, в якій разом з родичами Павла взяли участь його друзі, однокласники та бойові побратими. Шляхом від дому до цвинтаря урна з прахом перебувала у руках гвардійця 3-го батальйону 2-ї Галицької бригади. Біля школи, де навчався загиблий, його зустрічали вчителі й на честь Павла пролунав шкільний дзвінок. У Храмі Святого Івана Богослова віряни молились за упокій загиблого воїна. Згодом під прощальний салют гвардійці опустили урну в могилу, де вже понад три роки…


Таким чином, ще раз згадали, яким був Павло Петренко. Ще зовсім юний, але мужній юнак пішов служити до батальйону «Донбас». За плечима вже мав три роки контрактної служби у полку спецпризначення Збройних сил України. Контракт про службу у військовому резерві Нацгвардії підписав 14 червня 2014 року, а в липні вже брав участь у бойових діях в зоні АТО, був поранений, але повернувся в стрій. Чотирнадцятого серпня того ж року за особисту мужність та героїзм старшого солдата Павла Петренка було нагороджено медаллю «За військову службу Україні», але він особисто нагороди так і не отримав, не встиг – загинув. «Він казав мені: бабусю, побачиш, через два тижні повернусь і будемо жити в мирі. Досі йшов…», – згадувала на кладовищі, плачучи, бабуся загиблого.

І молитовно звернутися й приклонися до цієї святині може кожен, І молитовно звернутися й приклонися до цієї святині може кожен, хто потребує зцілення духовного й тілесного

Отець Віталій (ПЕТРЮК).

Капличка на честь святого Пантелеймона у приміщенні одного з корпусів Здолбунівської центральної районної лікарні діє вже близько десяти років. Учора там на святкове богослужіння зібралось духовенство, працівники й пацієнти медзакладу, адже саме 9 серпня православний світ вшановує пам’ять великомученика-цілителя. Відбувалось служіння в особливій духовно піднесеній  атмосфері, чому сприяло зокрема і те, що віднедавна каплиця поповнилась ще однією святинею - часточкою мощей святого Пантелеймона.

“У нашому житті все взаємопов’язано...”
Більшість часу, від облаштування в районній лікарні каплички, нею опікується отець Віталій (Петрюк) - мудрий і завжди виважений духівник. Він усім серцем вболіває за свою паству, плекає й укріплює в ній віру Христову.
Отець Віталій добре пам’ятає, як звершував перші у капличці богослужіння. Але священицькі турботи не тільки про це. Випало йому і до ремонту кімнати рук прикласти, і про начиння церковне подбати, і... Хоча, звісно, й без підтримки керівництва й працівників лікарні не було б нічого.

Ольга НЕЧАЄВА

Здолбунівщина багата на талановитих, творчих і щедрих душею людей. Нині ж хочу розповісти про одну з них - заслуженого майстра народної творчості України, уродженку селища Мізоч Ольгу Костянтинівну Нечаєву.

Ольга Костянтинівна народилась 17 липня 1970 року. У 1987 році закінчила Мізоцьку середню школу. Потому рік навчалась у Рівненському професійно-технічному училищі № 9, а згодом працювала радіомонтажницею на заводі «Газотрон» у Рівному. Там познайомилась з майбутнім чоловіком, вийшла заміж, народила доньку.
У декретній відпустці пані Ольга активно зайнялась творчістю - плела серветки, вишивала ікони, малювала на дерев’яних дощечках казкових героїв. Тоді ж уперше спробувала створити квітку з ниток.

 


За словами майстрині, навички вузликового плетіння вона перейняла від своєї мами ще дівчинкою-підлітком. З 1993 року декоративно-ужитковим мистецтвом Ольга Костянтинівна почала займатись уже професійно. Її вироби це дивовижної краси квіти, картини, серветки, вази, ікебани в техніці макраме. Для виготовлення цих робіт використовує різнокольорові шовкові, синтетичні або лляні нитки, мотузки, шпагат, шкіру.

У серпні всі православні християни святкують дні, які в народі називають Маковим, Яблучним та Хлібним Спасами. Ці свята, особливо тепер, коли ми уважно вивчаємо джерела, причини і витоки усіх своїх свят, отримали інші назви, причому кожне по кілька.

Перший Спас, Маковея
Насправді Маковея - це народна назва православного свята Винесення чесних древ Животворчого Хреста Господнього, або Свято Всемилостивого Спасу та Пресвятої Богородиці, яке відзначають у перший день Успенського посту - 14 серпня. Це - одне з найпоетичніших і найшанованіших свят українців. Розповідають, що цього дня в давнину, саме в розпал страшної епідемії, жителі Константинополя з храму Святої Софії винесли частинку хреста, на якому був розп’ятий Ісус Христос, і освятили водойми та колодязі. І сталося диво - хвороба, яка скосила тисячі життів, відступила. Але цього дня воду чудодійною вважають не лише через це. У стародавніх літописах сказано, що саме в серпні князь Володимир хрестив Київську Русь. Ось чому Перший Спас в народі часто називаютьСпасом на воді, Мокрим Спасом і вважають воду святою.

Учасники табору «Романтик-2018».

Учасники табору «Романтик-2018».

З понеділка, 6 серпня, стартувала чергова зміна у єдиному в нашій області спеціалізованому таборі денного перебування для дітей вразливих категорій «Романтик» Здолбунівського районного центру соціальних служб для сім’ї, дітей та молоді. Як і зазвичай, «романтиків» гостинно приймає Здолбунівська районна бібліотека для дітей та юнацтва. Оздоровлюються, розважаються і навчаються у таборі понад двадцять діток. З ними постійно працюють фахівці та волонтери Здолбунівського РЦ СССДМ.
Організатори табірної зміни підготували для «романтиків» насичену й цікаву програму - пізнавальні екскурсії, зустрічі з відомими й талановитими людьми, фахівцями різних галузей, заняття у творчих майстернях, різноманітні ігри. Заздалегідь подбали в РЦ СССДМ, домовившись з бізнесовцями, і про поживне харчування та смаколики-сюрпризи для таборян.