Довгі черги до лікарських кабінетів – звична картина чи не в кожному медичному закладі нашої країни. Особливо ж напруженою стає атмосфера під кабінетами спеціалістів під час епідемій грипу та у період планових щорічних медоглядів.

Однак є надія на те, що з часом «живі» черги у поліклініках залишаться тільки у спогадах. Адже в Україні розпочинають впроваджувати спеціальні системи електронних черг. Такі у тестовому режимі вже працюють у деяких містах - Києві, Одесі, Сумах, Дніпрі, Івано-Франківську та ін. І ті, хто вже встиг цим нововведенням скористатися, стверджують, що не лише час заощадили, а й нер­вові клітини зберегли.
Пацієнти медзакладів, де впроваджено таку систему, можуть записатися на прийом на будь-який зручний для них час, обравши спеціа­ліста, відвідати якого мають потребу. Для цього потрібен лише доступ до мережі Інтернет через комп’ютер або смартфон. Якщо такої можливості немає, записатися на прийом до лікаря можна через термінали самообслуговування чи просто у реєстратурі закладу. Система визначає вільні години для прийому, що дає змогу уникнути черг та очікування.

У зв’язку з реорганізацією Фонду соціаль­ного страхування шляхом злиття Фонду соціального страхування з тимчасової втрати працездатності і Фонду соціального страхування від нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань України з 1 серпня 2017 року всі функції та завдання, визначені Законом Украї­ни «Про загальнообов’язкове державне соціальне страхування», забезпечуються Фондом соціального страхування України та його робочими органами.

Питання щодо отримання спадщини є одним з найактуальніших, адже з цим у певний час стикаються усі. Доволі часто виникають і проблемні ситуації. Наприклад, після смерті матері залишився будинок, на який немає жодних документів, і ситуацію ускладнює відсутність заповіту. Як діяти в такому випадку? До якого суду потрібно звертатися, і скільки це кош­туватиме? Як правильно вчинити за таких обставин, у межах проекту «Я МАЮ ПРАВО!», роз’яснюють спеціалісти Міністерства юстиції.

Спадкування - це перехід прав та обов'язків (спадщини) від особи, яка померла (спадкодавця), до інших осіб (спадкоємців).
Спадкоємець за заповітом чи за законом має право прий­няти спадщину або не прийняти її.
До складу спадщини входять усі права та обов'язки, що належали спадкодавцеві на момент відкриття спадщини і не припинилися внаслідок його смерті.
Спадкоємець, який прий­няв спадщину, може одержати свідоцтво про право на спадщину.
Видача свідоцтва про право на спадщину на майно, право власності, яке підлягає державній реєстрації, здійснюється нотаріусом. Для цього спадкоємець має подати документи, які посвідчують право власності спадкодавця на відповідне майно.
Разом з тим відсутність свідоцтва про право на спадщину не позбавляє спадкоємця права на спадщину.
Нотаріус має перевірити подані документи та дізнатися, чи немає заборон або ареш­ту цього майна.

Звернувся до читачів, презентуючи у Львові прозову збірку,
до якої увійшло його оповідання, Сергій Гридін

Під час презентації письменник був у центрі уваги.

 

З 13 по 17 вересня у Львові, у Палаці Мистецтв та на інших локаціях, проходив двадцять четвертий Форум Видавців. Спеціально до цієї події українськими видавництвами було випущено тисячі нових книг. Гідне місце серед їх розмаїття зайняли твори нашого земляка Сергія Гридіна.

У Львівській обласній бібліотеці для юнацтва організували презентацію його нової книжки “І паралельні перетинаються”. Повість ця адресована читачам середнього шкільного віку, але буде корисною й повчальною для старшокласників, їхніх батьків, вчителів. Книга універсальна, бо розкриває болючі для суспільства теми - неуваги до близьких, психологічного дискомфорту, впливу на свідомість юних так званих “груп смерті” у соцмережах.
Музей історії релігії в один з днів Форуму люб’язно прочинив двері для усіх, хто завітав на презентацію книги “10 історій для хлопців”. На її сторінках десятеро сучасних українських письменників розповідають про життя підлітків. Є в книзі й оповідання С. Гридіна “Ех, Одесо!”. Твори, вміщені у збірку, спонукають читачів замислитись над тим, що таке справжня дружба, подумати про людей, які поруч, і яких ми часто ігноруємо лише тому, що вони здаються нам іншими.
Обидва видання вийшли друком у “Видавництві Старого Лева”.

День Здолбунова цьогоріч відсвяткували на високому рівні. Цікаві заходи подарували велику насолоду глядачам. От тільки жаль, що на цьому святі одні з найактивніших його учасників були обділені увагою з боку керівництва міста та району. Мова про спортсменів та фізкультурників. Численні глядачі та вболівальники оцінили їхню участь у змаганнях і показові виступи оплесками, а от влада проігнорувала...
Напередодні, 9 вересня, наша країна відзначила День фізичної культури і спорту. Оскільки ж більшість з нас є причетними якщо не до спорту, то до фізкультури, то це - загальне всенародне свято. Однак наше керівництво цьогорічне спортивне свято року програло з розгромним рахунком… Під час відзначення найактивніших жителів міста та району на сцену підіймався лише один спортсмен. Вочевидь, питати за це потрібно у «збірної команди влади» на чолі з її капітанами - очільниками райдержадміністрації, районної та міської рад. Саме вони та їхні команди відповідають за те, що нині відбувається у місті та районі. У цій команді є «гравці», які згідно з посадовою інструкцією, відповідають за розвиток фізкультури і спорту у районі та місті. І за це, до речі, отримують заробітну плату.

мешкає в обійсті здовбичанки

Зазвичай ті, хто дискутує щодо проблем, пов’язаних з бездомними тваринами, дотримуються протилежних думок: одні переконують, що наші населені пункти будь-якими методами варто позбавляти від собачих зграй, інші ж стають на захист чотириногих. Однак є й ті, хто не дискутує, а реально діє задля захисту тварин і одночасно убезпечення від них громадян. Здовбичанка Ніна Кондратюк створила у своєму обійсті притулок для котів та собак, які не мають господарів, і робить усе для того, аби чотирилапі були ситими, а утримання тварин відповідало усім ветеринарним нормам.
На подвір’ї пані Ніни гостей одразу зустрічають «компанії» песиків та кошенят у клітках. З-за будинку чути гавкіт - так її вихованці реагують на те, що поблизу з’явився хтось чужий.
Нині в обійсті Ніни Конд­ратюк на п’яти сотках території живуть близько 70 собак та 40 котів. І впоратися з такою «фермою» Ніні Леонідівні дуже важко. Щодня доводиться не лише годувати живність, а й прибирати за нею.


- Ось цієї каші вистачить на один раз, - розповідає жінка, демонструючи виварку з пшеничною крупою. - А ось тут кошенятка - їх мені нещодавно підкинули. Я їх виходжую, роблю щеплення, а потім шукаю господарів. Хоч знайти тих, хто узяв би собі тваринок, надзвичайно важко.
Кошенятка та песики справді симпатичні. От тільки у тісних клітках та вольєрах їм, звісно, незручно. Велике господарство мешкає у великій тисняві. А його господиня щодня присвячує тваринам увесь свій час, намагаючись прогодувати і забезпечити такий-сякий «побут».
Доглядати бездомних тварин жінка разом з однодумцями взялася ще одинадцять років тому. Тоді й звернулася з офіційним проханням до влади, аби волонтерам виділили місце для організації притулку - 20 соток землі. У прагненні добитися виділення ділянки під притулок волонтери «дійшли» навіть до президентської адміністрації, звідки вказівку відреагувати на їхнє прохання надіслали до області.

Учасниці поїздки в Києві.

Нещодавно матусі та сес­три учасників війни на Сході України, в тому числі тих, які стали Небесними Янголами, побували на екскурсії в Києві. Організатором поїздки виступив Здолбунівський районний центр соціальних служб для сім’ї, дітей та молоді, а тому, щоб вона стала реальністю посприяв депутат Рівненської обласної ради Владислав Сухляк.
Діставшись столиці, жінки пройшлися її легендарними вулицями, у тому числі Інститутською, вклонились місцям загибелі Героїв на Майдані Незалежності. Також побували на Дніпрі, біля Маріїнського палацу, відвідали оновлений Річковий вокзал, територію Софіївського собору. У Михайлівській церкві мами мали змогу помолитися за рідних, поставити свічечки, попросити Всевишнього, щоб якнайшвидше закінчилась війна. Неочікуваною й щемливою була для мам зустріч зі своїми дітьми, а точніше - з їхніми світлинами на стіні Михайлівської церкви. Жінки побачили там фото своїх рідних і земляків та поклали до них живі квіти.

Ювілей - це завжди свято. А ювілей школи - видатна подія не лише для колективу цього закладу та його учнів, а й для всього населеного пункту, де він розташований, і для різних куточків світу, де живуть і працюють його випускники. Ті, хто колись навчався у Здолбунівській загальноосвітній школі І-ІІІ ст. № 5, зараз є в Британії і в Німеччині, в Ізраїлі й у США, у Чехії та інших країнах. П’ятнадцятого вересня відбулись урочистості з нагоди 135-річчя від заснування нашої школи - одного з найстаріших навчальних закладів Здолбунівського району, усієї Рівненщини. А його життєпис - справжній калейдоскоп подій, особистостей і здобутків.

На сцені - учасники хорового колективу «Елегія».
Яскраві концертні номери в дарунок ювілярам

підготували також ансамбль бального спортивного танцю «Ритм» РЦТДЮ,
вокалістка Олена Ляшенко
(РБК), танцювальний колектив «Сонечко»
Здолбунівської музичної школи й ін.

Шістнадцяте серпня (за старим стилем) 1882 року. Урочисто відкрито перше в Здолбунові двокласне початкове училище. У ньому чотири групи підготовчих і два класи основних (звідси, до слова, й назва училища). У підготовчих групах чотири роки учні проходили програму сучасної початкової школи, а в першому і другому класах вивчали багато предметів, як зараз у 5-8 класах.
1905 рік. Зведено новий типовий будинок училища, гуртожиток для приїжджих. Кількість учнів - близько 500. Навчальний заклад пишався своїми викладачами, 25 % з яких мали вищу освіту.
1910 рік. Двокласне училище перейменовано у Здолбунівське міське залізничне училище з підвищеною програмою навчання. Це була державна установа, яку утримувала Південно-Західна залізниця. Юні випускники училища користувались авторитетом на Волині.

В актовій залі локомотивного депо, яку це підприємство надало школі для проведення
урочистостей, вільних місць не було.


Жовтень 1917 року. Рівненську гімназію № 3 перевели у Здолбунів. Таким чином міське залізничне училище було перейменоване у класичну гімназію зі строком навчання 8 років.
1921 рік. Територія Західної України відійшла до Польщі, гімназія й училище були ліквідовані. Вчителів з роботи звільнили. Гімназія стала польською - імені Адама Міцкевича, а чотирикласне училище - семирічною школою.
Гімназія і семирічна школа діяли до Другої світової війни.
1944 рік. У місті затихли канонади зеніток, ворожі літаки перестали його бомбардувати. З мирною відбудовою відновили й школу. Її було підпорядковано Ковельській залізниці. З першого вересня 1944 року по 30 серпня 1953 року школа мала номер 5.

Завтра, 23 вересня, виповниться два роки з дня смерті героя АТО
мізочанина Сергія Шолудька

Ніхто не знає, коли його покличе Бог, коли зорі стануть близькими, а все земне і тлінне кане в Лету. Тому краще творити добро тут і зараз.
Тим, хто своїм життям зігрівав долі інших, був Сергій Шолудько. П’ятнадцять років він пропрацював слюсарем з експлуатації та ремонту газового устаткування у Мізоцькій спеціальній школі-інтернаті і зарекомендував себе не тільки майстром на всі руки, а й щедрим, доброзичливим і чуйним за вдачею. Він завжди відгукувався на прохання допомогти.
- Це була людина-душа. Компанійський та щирий. Він обожнював свою родину, дружину і дітей. Кожне з отриманих на роботі завдань виконував відмінно, - згадує Сергія його керівник, заступник директора школи з господарської роботи Свято­слав Горчак.

Спогад Наталії ЛАХМАН, заступника директора Мізоцького НВК,
класного керівника Сергія Шолудька

Для кожного вчителя, якого б віку він не був, його учні, хоч як би вони не подорослішали, залишаються дітьми назавжди. От і для мене мої перші учні - найдорожчі, найрідніші. Щоб так стверджувати, є багато причин. По-перше, між молодою вчителькою та випускниками початкової школи була мала різниця у віці. По-друге, вона прагнула зробити дуже багато, а вони завжди її підтримували та допомагали. І по-третє, вони дуже любили й поважали один одного.
Як би вона їх не називала: “мої діти”, “дорогенькі учні”, “шановні друзі”, вони усі усміхалися у відповідь, і ніби промовляли своїми ясними поглядами: “Що там далі? Виховна година, наш урок, похід до лісу чи на поле, екскурсія?”
Хто ж тоді міг уявити, що через 30 років після їхнього першого знайомства список учнів так покоротшає? З різних причин.
А кілька років тому, під час традиційної зустрічі випускників, першій вчительці і класному керівнику декого зі своїх учнів впізнати буде складно. Що й казати, роки ідуть, покоління змінює покоління. У декого з наших перших учнів, тепер сорокарічних, уже й діти школу закінчили.

У Здолбунівському будинку культури цементників успішно втілюють новий цікавий проект - організовують зустрічі з українськими художниками й скульпторами, зокрема вихідцями з нашого краю, та виставки їхніх творчих робіт. От і зараз у фойє другого поверху закладу представлена одна з таких експозицій.

Тарас БІЛЬЧУК з Серафимою КВАЧ (зліва) та Іриною МЕЛЬНИК
в день презентації мистецького проекту 
“Шляхами наших перемог” у БКЦ.

Історія України - це мужність, звитяга, перемоги

Ця теза була твердим переконанням Тараса Більчука - відомого у світі художника, уродженця с. Коршів нашого району. Була, бо, на жаль, Тараса Миколайовича всього у 57 раптово вбила хвороба. Але й на небесах він точно один з воїнів-янголів, які вимолюють у Бога мир, волю і щасливу долю рідній Україні. Сміливість і небайдужість, прагнення діяти і змінювати життя своєї Батьківщини на краще, віра у свій народ і те, що він гідний бути рівним серед рівних у світовій спільноті, бо талановитий, працелюбний і мужній, ці риси визначали весь перебіг недовгого, але насиченого життя Тараса Більчука. А ще - творчість, вміння бачити, акумулювати і передавати власне світосприйняття у своїх творах.

Картина Тараса БІЛЬЧУКА.

 


Тому й поєдналися у його єстві мистецтво і боротьба. Тому створив арт-студію в Рівному, вступив до Львівської академії мистецтв, у 1990-му був у лавах учасників студентської “Революції на граніті”, а емоції, пережиті внаслідок тих подій, виплеснув у картинах. Тому свого часу помандрував до США, де зумів створити свою студію Vision & Art і пропрацював як митець 13 років. Тому 2007-го, залишивши більшість своїх картин, повернувся в Украї­ну і зайнявся втіленням низки мистецьких проектів, заснував патріотичний фестиваль “Повстанська ват­ра”. І тому у 2013-му став одним з тих, хто пішов на Майдан “за ідею”, за переконанням. Тому голіруч захищав там студентів і не зламався, коли зазнав побиття. Сяк-так підлікувався і повернувся на барикади, де знову отримав поранення від беркутівців...

Оскільки міський гідропарк для здолбунівчан є улюбленим місцем відпочинку, саме там останнім часом відбуваються святкування дня народження міста. Цьогоріч ювілей Здолбунова вдався на славу завдяки чудовій погоді та старанням організаторів, які забезпечили гостям найрізноманітніші розваги.

Свято розпочали з молитви. Вранці у храмах міста відслужили подячні молебні за Здолбунів та його жителів. А вже по обіді на головній сцені міського гідропарку громаду з 520-річчям Здолбунова вітали керманичі міста та району – міський голова Ігор Ольшевський, перший заступник голови Здолбунівської РДА Леонід Власюк, заступник голови Здолбунівської районної ради Олександр Бухало, депутати Рівненської обласної ради Володимир Ковальчук та Владислав Сухляк. Відвідали місто цього дня також нардепи від Рівненщини Олександр Дехтярчук та Анд­рій Лозовий.


Поки зі сцени лунали слова привітання, а активні у громадському житті здолбунівчани отримували відзнаки, на території гідропарку розважалися малюки. Адже для дітлашні там працювали і каруселі, і батути, і «басейни» з кульками. Розваг було досхочу, як і можливостей покуштувати найрізноманітніші ласощі. А згодом святкове дійство стало ще гучнішим та веселішим завдяки талановитим співакам і танцюристам.

Найвищої врожайності озимої пшениці у районі досягли у ПСП ПП «Здолбунівське».
На фото (зліва направо): начальник відділу АПР управління промисловості,
інфраструктури та АПР Здолбунівської РДА Леонід ДМИТРУК,
завідувач складу ПСП ПП «Здолбунівське» Тетяна СЕМЕНЮК
та керуючий П’ятигірським відділком цього господарства Микола ВЕРБИЦЬКИЙ.

Збирання ранніх зернових культур у господарствах району завершили ще в серпні, отримавши хороші результати. Адже врожайність усіх ранніх зернових культур, окрім озимої пшениці, перевершила показники минулого року, які також були доволі високими. Тож в області за показниками врожайності Здолбунівщина опинилася у трійці лідерів (загальна врожайність – 51,8 ц/га).
Нині аграрії займаються реалізацією врожаїв та проводять осінні польові роботи. Як повідомили у відділі АПР управління промисловості, інфраструктури та АПР Здолбунівської РДА, станом на 13 вересня господарства громадського сектора розпочали збирання гречки, яка на Здолбунівщині займає 464 га. Нині вже обмолочено 30 га цієї культури, її середня врожайність становить 17 ц/га.

Понад 150 тисяч жителів Рівненщини цьогоріч користуються субсидіями. Однак незадовго до нового опалювального сезону людей непокоїть, якою буде ця соціальна допомога надалі, і чи призначать їм її взагалі, адже мінімальну зарплату підвищили. Зміни породжують чимало міфів і пліток. Мовляв, субсидії забиратимуть, а хто раніше не мав такої пільги - не зможе її оформити. Отож, про те, хто все-таки має право на субсидію, на яких умовах її призначатимуть і в разі чого можуть відмінити, у межах проекту «Я МАЮ ПРАВО!», роз’яснюють спеціалісти Міністерства юстиції.

Субсидія - це адресна допомога, яка надається для відшкодування витрат на оплату житлово-комунальних послуг, скрапленого газу, твердого та рідкого пічного побутового палива. Вона є безповоротною, і її отримання не тягне за собою зміни форми власності на житло.
Субсидію на придбання твердого та рідкого пічного побутового палива призначають тоді, коли житло не забезпечується електро-, тепло- або газопостачанням для опалення.
Якщо для опалення житлового приміщення одночасно використовується теплова енергія та/або природний газ та/або електроенергія, субсидія надається тільки на один вид палива.
На субсидію мають право: одна з зареєстрованих у житловому приміщенні (будинку) осіб; особа, яка не зареєстрована, але фактично проживає у приміщенні на підставі договору найму (оренди) житла, якщо їй нараховується плата за житлово-комунальні послуги; індивідуальні забудовники, будинки яких не прийняті в експлуатацію; неповнолітні, які залишились без батьківської опіки - за заявою опікуна (піклувальника).

Трудову біографію Тамара Пилипівна Ліщинська розпочала у 1972 році з посади завідуючої бібліотекою села Суйми, куди отримала направлення Здолбунівського відділу культури. Згодом очолила Півченську сільську книгозбірню, де сумлінно пропрацювала сімнадцять років. Представники не одного покоління тамтешніх жителів з теплотою у серці згадують пані Тамару, бо завдяки їй відкрили для себе прекрасний книжковий світ.

Отець Віталій з прихожанками каплички св. Пантелеймона.

Три роки тому я прийшла працювати в Здолбунівську центральну районну лікарню. Недалеко від свого кабінету побачила капличку на честь св. Пантелеймона. Саме з відвідин богослужіння у ній почалося моє знайомство з людиною широкої і щирої душі - протоієреєм Української православної церкви Київського патріархату Віталієм Петрюком. У лікарні його називаємо: «Наш отець Віталій».
За своє життя я перечитала багато книг - усі твори Ремарка, Булгакова, Пастернака та багато ін. Досі слідкую за творчістю Януша Виш­невського і в захопленні від неї. Але я дякую Богові за те, що відкрив мені зовсім іншу філософію, можливість отримати знання, не схожі на всі ті, що з прочитаних книг, пізнати науку про Бога. І що маю змогу щочетверга (а тепер і двічі на тиждень) почути Слово Боже.

Такі враження про Здолбунів висловили учасники
нічної екскурсії містом, що відбулася 9 вересня

Можливість побачити місто в оригінальному нічному ракурсі з’явилася з ініціа­тиви активістів Національного Корпусу, а директор Здолбунівського районного історико-краєзнавчого музею Олег Тищенко погодився стати гідом. Звісно, що приурочили цей нетривіальний захід до 520-ї річниці нашого районного центру.
У незвичній екскурсії взяли участь близько півсот­ні людей. Стартувала вона від легендарного будинку, де свого часу розміщувався штаб Директорії УНР, а нині діє Здолбунівська ЗОШ І-ІІІ ст. № 5. Завершилася нічна подорож містом у римо-католицькому костелі святих апостолів Петра і Павла, про історію якого розповів настоятель Анджей Щісловіч.
Упродовж двох з половиною годин учасники екскурсії почули чимало цікавих і не відомих їм досі фактів та історій. Наприклад, про те, що у нашому місті є будинок з привидами, що колись у Здолбунові діяли будинки розпусти, що на території районного історико-краєзнавчого музею досі знаходять людські рештки... Дізналися екскурсанти й про те, де свого часу діяла синагога та чому нині розсипається «бронзовий» пам’ятник Миколі Приходьку.

відпочили влітку учні недільної школи
при Свято-Різдво-Богородичному храмі с. Івачків

Чи не для усіх нас, а особ­ливо для дітей, літо - найочікуваніша пора. Отож, ми з матушкою щораз стараємось подбати, аби цей час для учнів недільної школи при храмі, де служимо, був веселим, цікавим і корисним.
Цього літа, наприклад, організували футбольні матчі за участю команд Івачкова та Українки, в яких хлопці перемогли. Також наша футбольна команда брала участь у змаганнях з міні-футболу в Рівному, які організувала Рівненська Єпархія УПЦ.
Діти побували на районному з’їзді православної молоді, де слухали цікаві лекції, долучились до спортивних змагів та молитовного молодіжного Хресного ходу з Мізоча до джерела Святого Миколая, що в Гільчі.
А наприкінці літа відбулась дводенна поїздка до Кам’янця-Подільського, під час якої наші учні відвідали історичні замки, інститут, зоопарк. Особливістю мандрівки стала можливість побувати в храмі, де раніше служив Блаженніший митрополит Київський і всієї України Онуфрій. А дорогою додому на дітей очікував сюрприз - розваги у гідропарку Тернополя.

Шановні здолбунівчани!
Прийміть найщиріші вітання з нагоди 520-ї річниці першої писемної згадки про Здолбунів.
520 років - це великий період в історії розбудови та становлення нашого міста.
Цілі покоління здолбунівчан самовіддано працювали, творили, щоб місто стало таким, як воно є сьогодні.
А це - найбільший залізничний вузол у Рівненській області, престижне вище професійне училище залізничного транспорту, потужний комбінат з виробництва цементу - лідер цементної промисловості Украї­ни, розвинута будівельна інфраструктура, передові школи та дошкільні навчальні заклади, сучасні об’єкти торгівлі й побутового обслуговування, банки європейського зразка, наповнені ігровим і спортивним обладнанням зони відпочинку, сквери та розбудований гідропарк - улюблене місце дозвілля здолбунівчан.
З високою відповідальністю до зустрічі ювілейної дати підійшли депутати міської ради, члени виконавчого комітету, апарат управління міської ради, трудові колективи, суб’єкти підприємницької діяльності, районні та міські осередки політичних партій.

Шостого вересня мізочанину Тарасові Якимчуку випов­нилося б двадцять чотири. Та в спогадах рідних, побратимів, односельців він назавжди лишився двадцятилітнім.

Таким - юним, вірним своїм переконанням та захопленням - живе й у пам’яті мами, Євгенії Володимирівни. Говорити про сина їй важко. Важко, проте дуже хочеться вголос згадати про свого Тарасика - як займався козацьким бойовим мистецтвом «Спас», їздив на змагання та пишався нагородами за вправність, як згодом вирішив стати військовим.
Хочеться згадувати про сина і щиро дякувати людям, які у найважчі миті життя, коли враз зник його сенс та опустилися руки, зуміли її підтримати, переконати, що жити далі варто. Заради рідних і близьких, заради пам’яті її Тарасика…
Наприкінці серпня ц. р. Євгенія Володимирівна побувала у Тернополі, де в рамках Всеукраїнської акції «Єдина родина України» зустрілися близько трьох сотень сімей загиблих учасників АТО з усіх регіонів нашої країни. Тоді учасники акції відвідали Марійський духовний центр у Зарваниці, поспілкувалися з представниками органів влади, військкомату, волонтерами й працівниками соціальних служб, у Тернопільському академічному обласному драматичному театрі переглянули виставу «Запорожець за Дунаєм». Разом молилися за найрідніших, спілкувалися, ділилися пережитим горем. Спільна біда об’єднує, а коли бачиш, скільки її, тієї біди, нині в Україні, розумієш, що жити потрібно.