Чимало довелося бачити і пережити у своєму житті. А тому хочу поділитися окремими думками на сторінках газети, можливо, надихнути ними наших керманичів.
Я уже на пенсії, маю 48-річний трудовий стаж. 8 років довелося відпрацювати на тракторах на відвантаженні цукрових буряків у вагони на бурякопунктах Кременця, Івачкова, Оженина та Могилян, будучи у відрядженні від Мізоцького цукрозаводу. Інші ж 40 років працював на вантажівці на автопідприємстві в Здолбунові та в автоколоні Мізоцького бурякорадгоспу, де поряд з іншими вантажоперевезеннями займався і транспортуванням буряків.
В радянські часи цукрозаводи України мали стільки сировини, що не справлялися з її переробленням. Іноді наша Мізоцька цукроварня працювала всю зиму, аж до Великодня. Держава повністю була забезпечена цукром. До того ж, ще перероблявся кубинський сирець. А поряд із зерновими культурами велику увагу в землеробстві приділяли вирощуванню цукрових буряків.
Мені щороку доводилось із бригадирами роз’їжджати з весни до зими селом, на світанку збирати жінок та везти їх на бурякові плантації. В основному буряки оброблялись колективом ланки, та іноді, аби досягти більшої ефективності праці, кожній жінці окремо виділяли рядки буряків. То була пекельна праця. Навіть корови доїти в обід члени ланки не ходили, брали в поле із собою дітей або залишали їх на когось вдома. Чотирнадцять годин щоденно гнули спини вони на плантаціях, аби заробити сякі-такі гроші і цукор. Часто розрахунки радгоспу з жінками за роботу в полі складали за місяць 12-13 карбованців, а якщо котрась щось виписувала в складі, то одержувала 9 карбованців або ще й залишалась боржником. А цукор давали весною, інколи по 9 кг як аванс, а восени – 20 кг як розрахунок за весь сезон. Добре, коли у котроїсь жінки чоловік працював на виробництві у місті, а коли ні, то доводилось засукувати рукави і працювати у другу зміну вдома, щоб прогодувати сім’ю, тримаючи в особистому господарстві сяку-таку живність. Спати доводилось мало. І так минали роки примусової рабської колективізації.
Завдяки дармовій колгоспній праці на полі та фермах у господарств нагромаджувались надприбутки. Відмовитись від такої праці селянину було непосильно, оскільки над головою з налигачем стояли керівники тодішньої влади і жорстоко придушували за найменшу спробу не вийти на роботу, відбирали останню сотку городу або по-звірячому переорювали усе, що росло на ньому їстівне. Верховенствували при цьому обкоми і райкоми, місцеві підтакувачі владі.
Дякувати Богу, народ України діждався віковічної мрії - дня своєї незалежності. Дармова рабська праця селян як така зникла, але разом із тим зникли й безмежні плантації цукрових буряків. Влада не змогла в цій ситуації придумати нічого кращого, як дати вказівку ліквідовувати цукрові заводи, скажімо, як у Мізочі, Шпанові і т. д. через нестачу для них цукросировини, а разом і робочих місць.
Поступово цукор з торговельної мережі почав зникати, а ціна на нього - зростати. Люди, одержавши земельні паї, щоб задовольнити свої потреби в солодкому, по можливості власноручно кинулись засівати плантації цукрових буряків. Адже кожен не проти мати свій мішок цукру, а механізатор ще й продати його лишок, аби придбати запчастини до техніки. Та не довго селяни тішили себе цим. На бурякоприймальних пунктах встановилася ніким не контрольована безмірна махінація, пов’язана із зважуванням, вибракуванням та визначенням цукристості сировини.
І, звичайно, в програші залишається виробник, оскільки працівники цукрозаводів діють в цій ситуації на свій розсуд, точніше на свою користь. Ще й досі перед очима стоїть така картина. Чоловік привіз кіньми віз буряків. Всі вони чисті, наче їх хтось спеціально помив водою. А одержав він дев’ять відсотків скидки. Із розповідей бувалих буряководів, інший приватник привіз півпричепа неочищених коренеплодів, то йому визначили три відсотки скидки. Не краща ситуація з таруванням воза чи авто. Щоразу була велика різниця.
Бурякоздавачів обкрадають, вони ніким не захищені. Що робити їм в цій ситуації? Поскаржитись на завод? То цей же обман – в інтересах підприємства! Ніколи не пам’ятаю, щоб хтось із вищих ешелонів влади виявив здирників і притягнув їх за махінації до кримінальної відповідальності.
Усі добре знають, яка тяжка і копітка праця біля цукрового буряка поки він виросте, а як безцінно хочуть взяти цю сировину у селянина. Навіть дійшло до того, що майданчик, на який вивантажували буряки у сезон бурякоздавання, почав заростати травою, лиш де-інде пролетить ворона.
Де корінь зла? У несправедливості, яку не хоче викорінити влада, не помічаючи, що повсюдно робиться бедлам без всякого сорому і страху.
Деякі селяни прийшли до висновку, що краще виростити картоплю, її продати і купити мішок цукру, ніж так тяжко працювати. Але ж хтось повинен і цукрові буряки вирощувати. Якби заводи себе чесно поводили з бурякоздавачами, тоді з кожним роком їх число збільшувалось. Росли б прибутки і в заводів, і в держави. Та поки що ніхто з цього не робить висновків.
Степан Кислашко,
житель с. Білашів.

Comments are now closed for this entry