Нещодавно побачила світ перша книжка нашого колеги – редактора відділу соціально-економічних проблем Євгена Шилана “Притчі”. Це філософські роздуми про смисл людського покликання, боротьбу почуттів-антиподів, пошук істини задля пізнання світу. До цього видання автор йшов довго, накопичуючи свій журналістський досвід, досвід живого спілкування з людьми. І це не єдиний його літературний доробок. У творчому архіві Євгена Шилана є й літературні мініатюри, повість про не таке далеке наше минуле. Але винесення цих творів на суд широкого загалу ще попереду. Бо якщо поважаєш слово, то й ретельно зважуєш усе написане сам, перш ніж оприлюднити його для всіх.
А поки що до Вашої уваги притчі.

 

Притча про Джмелів
Два волохаті Джмелики влаштували перегони по чубатих квітах. Приземлялись м’яко на пелюсточки цнотливі. І цілували їх завзято залицяльники Джмелі. Якщо першому вдавалось збити вранішню росу, то для другого нектару вже не було. І так від квіточки до квіточки ловеласи спритні ламали молоді життя. Потому десь зникали, сватались до інших. Не клялись у вірності, не обіцяли... Просто тішились красунями, грались вибриками долі.
А скільки тих побачень без передбачень, «золотих» освідчень життя дарує нам! Гнівимо Бога сутністю своєю, плюємо в душу напоказ. Ніхто не скаже правди, невинної сльози не скине рукавом.

Притча про Зло і Добро
Y розірваний сорочці Зло бігало по хаті. Люто кидалось на всіх. Спересердя у гримасі злісним сміхом застеляло килими. Йти по них боялись навіть непутящі. Бо ж Злоба, затруєна до смерті, завдавала шкоди несумлінним і упертим.
Принишкли навіть вороженьки, які несли за пазухою камінь, наражали на плітки.
Хтось наважився на Злісницю підняти руку, викресати вогню, але враз упав у обмові, наче сокирою підтятий.
Тоді згодилося Добро узяти на озброєння реванш. Застигла Злість до німоти, навколішки упала, одягла руки в кайдани, застогнала до хрипоти.
Людину можна вбити словом, Злість перемогти Добром. Бо у Добра початок добрий. Та й вершиться він у добрі.

Притча про Тінь
Немає вічного нічого. Лиш тільки Тінь до вічності ще горнеться. Вночі і вдень, зблизька і здалека вона стояти може в темноті. І бігти їй не соромно, і тупцювати теж. Заздримо ми Тіні. Але не хочемо бути Тінню. Хоч кортить та інколи шкребе нутро.
Зібралися до Тіні двоє гостювати. Блукали по саду. Обнімали гойдалку, вітались з ліхтарями, що без кепок вийшли в двір. Та не вдалось піймати Тінь. Вона то наближалась, то відступала від закоханих. Помирала ніч. Народжувався день. І Тінь тулилася до нього як розпусниця якась.

Притча про Волосину
По кучерявій голові Волосина тупцювала. Бити байдики ніхто їй не давав. Не займалась і плітками, не чистила мізки чоловікам, не брала хабарів, не зраджувала своїх Волосин-Сестер, які тримались гурту. А коли на голову сипнула комашня, Волосина знітилася враз. Уже коса пішла по сивих хвилях. Падали знеможені додолу Волосини, не оглядаючись назад. Лише одній вдалося вислизнуть з-під гострих лез. Поранена, без рук і ніг Волосина ще тягнулась до життя. На превелике щастя, підібрала її пташка, що летіла до свого гнізда. Воскресли радістю у Волосини очі, забилась трепетом душа. Не дали пропасти бідолашній. Вона служила довго-довго, зігріваючи пташат.
Дуже мало рятуємо ми долі. Збіднілий світ. Байдужість і жорстокість. Із сердець цим аж пашить.

Притча про Росинку
В траві зіщулилась дитиною Росина, ніби потрапила у чужу хату, до чужих людей. Стиха зиркала на сонце, яке з небес проміння слало осяйне. Росинці кланялись мурашки, гасали табунами цвіркуни. Тремтіло тіло молоде. Хтось зважився торкнутись щічок срібних.
Гнався вітер по траві, причісуючи голови чубаті. Хапавсь руками стебел, гнув листочки до коліна, дихав спекою. І тут зламалася Росинка. Потічком побігла в нікуди. Була людина - і вже нема її.

Притча про Воду
Без води село давно. Порожні криниці дном дивляться у небо, з височини якого безперестанку палить сонце. Струмки навтікача пішли під землю. Джерела замулилися. Річка зникла. Пісок і вітер. Стогін від жари. Нестерпна мука.
Всі кинулись до криничара, який під лісом жив. Благали, падали навколішки, аби знайшов поблизу воду. Встав трудяга до сходу сонця. Помолився Богу і почав копати святу землицю. Стихли птахи у гаю. Все принишкло не на жарт. Звірі з лісу не виходили, ніби чули якусь тривогу, що наближалась до села.
Спливали дні, спливали тижні. Чоло світилось потом копача. Терпли руки, а Води все не було. Завинили селюки перед Всевишнім. Взяли на душу гріх. Але у мить, коли до неба чоловік звів очі, на дні криниці срібна цяточка фонтанчиком взялась. Криничара відром люди підняли наверх. Заплескали всі радісно в долоні. Вода пішла, добута працею нужденною, освячена душею чистою і благословенною.
Вже більш ніхто в криницю не плював. Здоровими родились діти. Колосилися хліба. Вода приносила добро і щастя.

Притча про Мурашок
Біг кінь із паші, що аж земля летіла із копит. Гнала Вороного нестерпна спека, кусали набридлі ґедзі. У лісі сполошена тварина наступила на хату Мурашину. Заметушилась Комашня на купині розритій, рятуючи своїх дітей, які лежали ще у сповитку. Спантеличені Мурашки хапали малечу і бігли у нірки. Плакало небо. Тремтіли дубові листки, які захищали Мурашине гніздо від вітру й дощу.
Ніхто не загинув серед Комашні, бо сім’я їх без вагань і метушні кинулась у пекло. Вочевидь, наказ хтось дав без наказу (так прийнято вже у Комах).
Зрідка буває це у людей, коли потрапляють вони в небезпеку страшну. Вирватись звідти бракує сили. Ніхто не наважиться дати руки. В Мурашок повчитися треба, бо вони без поразок, без крику і писку долають незгоди, колючі вітри і дощі проливні.

Притча про Камінь і Краплю
Величезний Камінь підпирав плечима гору, яка п’ялась у височінь. Ні шквальний вітер, ні громи, ні блискавиці не могли скорити його гранітну суть. Стояв могутній красень серед ошатної природи, де смереки чванилися вітами, де трави помічні просилися до знахарів. Тут джерело цілюще пробивалось крізь скалу, неначе той хлопчисько, що тікав із дому, щоб захмеліти у коханні. Камінь обростав століттями. Давали знати про себе тріщини. Не стогнав, не корчився від болю, а все більше вростав у землю і опускав додолу кошлату голову, яка вкривалась сивими туманами.
Час летів, як навіжені коні. Десь зникло джерело. Смереки овдовіли. Чахли на очах. Одна лиш Крапля води сміло падала просто в душу Каменю. Прощав їй, мирився з дотиком холодним. А вона все дужче й дужче діставала камінне серце гострим язиком, яке зіщулилось, обм’якло, з роками висохло і розсипалось на порох.
Так трапляється з людиною, яка усе життя своє надривала жили, стояла, як скеля непорушна. А коли здалася труднощам, зневірилась у свої сили, то частіше трималася за серце й оглядалася назад.

Comments are now closed for this entry