... Літній ранок. Піднімається сонце. Поле. На ньому пересипане волошками й маками ще оксамитово-зелене та вже “вусате” збіжжя. Від подиху зальотного бешкетника вітерця воно починає вигравати хвилями, наче безкрає море. Від його краси неможливо відвести очей, в грудях завмирає серце і відчуваєш, як у ньому поволі наростає ні з чим незрівнянне відчуття тяжіння рідної землі. А разом з ним і безмірна любов до неї та повага до людей, які важким трудом, дбаючи про наш добробут, її творять.
Для Володимира Антоновича Балабата праця на землі стала не просто покликанням - долею. За його словами - щасливою, якій не зрадив би нізащо в світі. Спокій йому тільки сниться, але про це і не думає, бо сповнений нових задумів, планів, якими живе, над втіленням котрих працює.

 

“Свою стезю я вибрав сам”
Так скаже про себе через роки. А починалось все із прикладу найближчих і найрідніших - батьків, які все життя пропрацювали на вирощуванні хмелю. Тато - ланковим, а мама у тій же ланці. Крім того, тримали і своє господарство. Піднімали трьох синів, змалку вчили їх працелюбності. Тому й не цурались хлопці ні селянської, ні хатньої роботи. Батьки ж для них були взірцем принциповості, чесності і порядності, відданості роботі. Як запевняє Володимир Антонович, для нього й сьогодні саме батько залишається найавторитетнішою у всьому особистістю.
Після закінчення у рідному Малатині Гощанського району восьмирічки, а у сусідньому Невіркові - середньої школи, нікуди не вступив, прийшов працювати у колгосп. Був інструктором зі спорту, секретарем комсомольської організації, потім рік навчався у школі хормейстерів-баяністів. Повернувся на роботу в те ж господарство.
- Я бачив, як працюють у селі люди, сам долучився до цієї праці, мене вона настільки пройняла, зачепила, що вирішив піти у сільське господарство, - розповідає В. Балабат. У 1969 р., склавши всі вступні іспити на відмінно, він вступив до Житомирського сільськогосподарського інституту на агрономічний факультет. Навчався теж відмінно, на третьому курсі став Ленінським стипендіатом. Мав багато друзів. З деякими однокашниками скріплену студентською романтикою дружбу зберіг і до цього часу, покумався. Був комсоргом курсу, факультету. Брав участь у І Всесоюзному зльоті студентів 1972 р.
І хоч міг “піти в науку”, залишитись при виші, прийняв інше рішення: щоб не бути “голим” спеціалістом-теоретиком, спочатку попрацювати у господарстві. Обрав Здолбунівщину, колгосп ім. Чапаєва, куди й приїхав у 1974 р.

За кожну справу - серцем і душею
В. А. Балабат твердо переконаний: все, за що берешся, маєш робити з любов‘ю, вкладаючи душу, професійно і обов‘язково зберігаючи порядність. Можна сказати, що саме в цьому полягає його життєве кредо, бо тільки так працює сам. Які б посади не обіймав. А за роки трудової діяльності були це головний агроном і голова колгоспу, голова профспілки працівників сільського господарства району, заступник керівника Облагрохімії, начальник управління агропромислового розвитку, сільського господарства та продовольства райдержадміністрації, голова ФГ “Укрзахідпереробка”.
Всього довелося скуштувати. Долав труднощі, сумніви, приймав принципові і, часом, нелегкі рішення, комусь допомагав, відстоював справедливість, у когось щось переймав, вчився чомусь для себе новому, що згодом застосовував на практиці. З усього цього калейдоскопу помалу сформувались фаховий і житейський досвід, авторитет серед колег і земляків.
Чотири рази краяни обирали Володимира Антоновича депутатом районної ради. Нині він очолює постійну комісію ради з питань аграрної політики, земельних відносин, розвитку села та охорони навколишнього природного середовища. Як обранець громади, долучається до вирішення багатьох нагальних проблем сельчан. Та й роботу очолюваної постійної комісії організовує так, аби вона була дієвою, не боячись проявляти ініціативу.
Завдяки цьому свого часу вдалось відстояти державну програму щодо відшкодування господарствам відсотків за закуплену імпортну техніку, яка була у використанні. Припинення фінансування згідно з програмою неминуче призвело б до банкрутства багатьох сільськогосподарських підприємств. В іншому випадку вийшло “відвоювати” чималі кошти, які мали забрати з господарств як заборгованість через неузгодженість дій двох державних структур.
На кожне чергове засідання комісії виноситься близько двадцяти питань - земельних, майнових, особистих, ін. Кожному з них намагаються приділити увагу, посприяти у розв‘язанні.
Володимир Антонович - член Української Народної Партії. І вибір цей зробив за особистим переконанням. Адже на моє запитання, чому став прихильником цієї політичної сили, відповів:
- Я не в тому віці, щоб мене можна було залучити якимись гаслами. Але, якщо вдуматись у головну позицію партійного лідера - “роби українське, ... купуй українське”, то зрозумієш, що наша партія - єдина, яка прагне, аби в Україні створити всі умови насамперед для свого виробника, а значить і для розвитку вітчизняної економіки, держави.

Село - його біль, його душа... або авторитетна думка з приводу
Незасіяні поля в будяках, розкидані і розкрадені тракторні бригади і ферми, повальне безробіття, процвітаюче пияцтво, несправедливість щодо власників відданих в оренду паїв, нині це звична картина для більшості українських сіл. Нова форма господарювання, за якої очікувались гори і ріки дешевої сільськогосподарської продукції, чомусь таких не дала. Селянин, який нібито отримав землю, не маючи чим її ефективно обробити, ні сам зиску з того не отримує, ні державі якусь продукцію запропонувати не може. Тож мимоволі зринає думка: а чи такою вже поганою була колгоспна система, за якої навіть у невеличкому господарстві і культури землеробства дотримувались, і ферми з бригадами працювали, і люди мали роботу? І де вихід з сьогоднішньої ситуації на селі? Ці питання адресую В. А. Балабату як досвідченому аграрію і ось що чую у відповідь:
- Те, що нині зробили із сільським господарством, яким воно було, це злочин. Хоч і планувалось, що невеличкі фермерські господарства, як за кордоном, нагодують країну. Але ж там на сільського виробника працює відповідна правова база, йому допомагає влада, надаючи чималі дотації, при яких господар може впевнено прорахувати весь шлях від посіву до отримання прибутку, і так само в тваринництві.
А в нас цього нічого не робиться. Колгоспи, де працював зелений конвеєр, де до грама розраховували, що і де посіяти, аби і ферми, і земля працювали ефективно, розвалили, та взамін нічого не збудували. От і вертається нині широкомасштабне виробництво, розвиваються великі господарства типу “Інсеко”, які поглинають дрібного виробника, змушуючи об‘єднувати землі назад. Непродумана аграрна політика призвела до того, що застосовується, по суті, “двопілка”, де основними культурами стають зернові і ріпак. А внаслідок цього виходить з ладу основний ресурс - земля, яку за відсутності тваринництва органічно підкріпити нічим.
Господарствам, яким вдалось вижити, працювати надзвичайно важко, окупити себе через зернотрейдерів фактично неможливо. При такому веденні господарства перспектив у села мало. Потрібно шукати інші шляхи, коли найбільшу підтримку держави матиме і головну партію гратиме саме вітчизняний сільгоспвиробник, а не посередники чи іноземці.
Сьогодні Володимир Антонович продовжує трудитись на землі, працює у господарстві, яке займається хмелярством. Торік на 7 га вирощували хміль у Ступно і там же відбудували пресувально-сушильне підприємство, 15 га посадок мали в оренді у Мирогощі. Нині йде робота над укладанням довгострокових договорів оренди на землю у Будеражі, щоб і там посадити 13 га хмелю. В господарстві є відповідна техніка для збору цієї культури. Крім того, в його планах посадка і вирощування чималого саду.
Як людина, що звикла все робити на совість, вже сьогодні В. Балабат має енциклопедичні знання з хмелярства, але постійно їх поповнює, вважаючи, що вчитися треба все життя, та й з практики знаючи: “поїдь у будь-яке, навіть найслабше, господарство - знайдеш те, чого не знав і що якимось чином згодом зможеш використати в роботі”. Аби бути в курсі нових технологій, застосовуваних у цій галузі, минулого року сам “напросився” на відповідні курси. Звідти привіз цілий зошит корисних нотаток і багаж перейнятого у колег-аграріїв досвіду. За таким поїде й цьогоріч.
З любов‘ю і великим захопленням розповідає Володимир Антонович про зелений в‘юнкий хміль, колись батькову справу життя, продовжувачем якої нині є сам.
Незамінна основа щастя
Для нього це, безперечно, його сім‘я, дім, куди постійно тягне і де найкраще, де чекають і люблять. Там черпає сили і впевненість для роботи, там почувається захищеним і без жалю віддає сердечне тепло. Там є щось незамінне, без чого неможливо жити.
Крізь роки з дружиною, Лідією Михайлівною, вони пронесли і зберегли щирість почуттів. Два козероги, два активних лідери за характером зуміли виплекати повне взаєморозуміння у всіх аспектах життя.
Володимир Антонович дуже вдячний дружині за трьох дітей, яких безмежно любить, за те, що з усіма материнськими клопотами справлялась без допомоги бабусь і дідусів, що терпляче, не один рік чекала, поки вирішать житлову проблему.
Обидві їх доньки, Тетяна й Людмила, після закінчення Рівненського і Костопільського коледжів стали медиками. Син, Володя, студент НУІІВГ. Лідія Михайлівна і Володимир Антонович вже тричі бабуся й дідусь. Онуки теж велика об‘єднуюча сила. Відчуваючи любов і ласку, вони й собі горнуться до дідуня й бабуні.
- Я по-доброму заздрю дружині, що у неї на все вистачає часу і сил, - зазначає В. Балабат. - Будучи Урвенським сільським головою, вона жодної справи ні на грам не упускає, працює з великим бажанням і повною віддачею.
Звичайно, коли потрібно, він завжди безвідмовно допомагає дружині, лише жартома зазначаючи, що її роботи вистачає й на нього.

“Якби довелось обирати знову, я пройшов би той самий шлях”
Досвідчений фахівець, до думки якого прислухаються не лише у нас в районі, активна і неординарна особистість Володимир Антонович Балабат вважає себе щасливим. Радіє родині і друзям, котрих у нього чимало, можливості займатись улюбленою справою, бути відкритим і робити людям добро.
Він закоханий в українську пісню і хороші книги, яких зібрав цілу бібліотеку. Каже, що ніколи не переїхав би жити до міста і не полишив би село. Оглядаючись на зроблене і пережите, зізнається, що, якби довелось обирати знову, пройшов би той самий шлях. Нелегкий шлях трударя, у серці якого назавжди любов до рідної землі й тверда віра у її щасливе майбутнє.
Ольга ЯКУБЧИК.

Comments are now closed for this entry