Береза Юрій Павлович народився 22 травня 1955 року в селі Городище Шепетівського району Хмельницької області. Після закінчення середньої школи навчався в Рівненському державному педагогічному інституті. За направленням 5 років вчителював у школах Полісся. З 1982-го року й донині - на журналістській роботі.
     Член Національної спілки письменників України та Національної спілки журналістів України. Автор восьми книг гумору й сатири, численних публікацій у газетах і журналах, колективних збірниках. Твори перекладалися російською та тувинською мовами. Сам перекладає з білоруської. Лауреат літературної премії імені Остапа Вишні, просвітянської імені Григорія Чубая, володар диплому Всеукраїнського фестивалю гумору “Лауреат Нобельської премії”. Батько двох синів. Улюблений афоризм: “Усмішкою витри сльозу!” Пише й лірику.

Зелена хвороба

     Почав голитися... І секунда за секундою настрій мій падав. Адже з намиленого обличчя після кожного доторку леза в умивальник скапувала... зелена піна.
     Невже якусь новітню хворобу підчепив? Але ж про такі ознаки ніколи не чув! Та й з дружиною разом не спимо уже чверть віку, не кажучи вже про “гречку”.
     Доголився, вмився й заходився оглядати у широкому настінному дзеркалі ванної своє незграбне тіло...
     Леле! Чоло й коліна - зелені, п'яти - ще зеленіші, білі смуги моряцької майки - того самого кольору...
     Що робити? Дружині на очі поткнутися соромно, онукам - тим паче.
Крадькома пробрався з ванної у свою кімнату, хутенько одягнувся - і притьмом з хати у поліклініку. Бо страх за власне життя пройняв неймовірної сили! А ще більше було жаль першої пенсії, яку мав отримати днями.
     Не йшов до поліклініка летів вихором. Перехожі оглядалися на мене, як на навіженого, хрестилися, плювалися, зітхали...
     Чергу до дерматолога зайняв першим!
     Дерматолог зі стажем оглянув мене і стенув плечима:
     - Такого ще не бачив... Зверніться до невропатолога...
     У невропатолога медвисновок був дещо іншим:
     - У моїй практиці подібний випадок зустрічався. Десять чи п'ятнадцять років тому, коли оглядав підлітка, який блекоти наївся...Тоді його врятували реанімаційники...
     Холодний піт миттю вкрив моє чоло. Я витер його хустиною, яка теж набралася зеленого кольору.
     - Куди мені тепер? - зніяковіло запитав я невропатолога.
     - Не знаю, не знаю, - закліпав очима лікар. Трішки подумав і порадив: - Пройдіть усіх спеціалістів. Можливо, хтось із них причину вашого позеленіння встановить... Ноги підкошувалися, але переходив із одного кабінету в інший. Без черги. Мене інші пацієнти пропускали відразу, як тільки їм у вічі кидалися мої позеленілі губи.
     Однак ніхто з медиків діагнозу не встановив. Щоправда, полікнінічна прибиральниця баба Дуся на всяк випадок перехрестила мене і заспокоїла:
     - Усе підвладне лише Всевишньому. Ідіть додому, помолітеся, покупайтеся, одягніть чисту білизну, лягайте і чекайте присуду. Якщо на життя йде, то будете жити. А якщо ні, то нехай вас Бог прийме у свої володіння...
     Зробив, як порадила баба Дуся. І диву дався! Після купання моє незграбне тіло втратило зелений колір. Я вискочив із ванної і, збивши з ніг здивовану дружину та онуку, забіг у свою кімнату, аби одягнути чисту білизну та лягти на передсмертний одр, себто в ліжко. І тут мої очі побачили колір два дні тому придбаного дружиною на базарі постільного комплекту. Він був зелений!
     Я гепнувся в ліжко і по-пластунськи поповз до протилежного краю... Коли глянув на коліна, вони знову були зелені. Радості не було меж: я - цілком здорова людина!

Comments are now closed for this entry