Тим, кого пам’ятають і люблять

Молодим здовбичанам, які трагічно загинули 27 січня 2008 року

Був день звичайний, як усі, - субота,
Хіба що вітер зло жбурляв дощем,
У кожного була своя робота,
Та в серці болем озивався щем.
Похмурий день, аж надто видається,
А сонце, мов купалось в небесах,
То вигляне з-за хмар і посміхнеться,
То зникне, вмите в дощових сльозах.
Село в той непогожий вечір спало,
З плечей турботи знявши чималі.
Щаслива молодь мирно танцювала
На дискотеці у сусідньому селі.
Серця дітей не чули неспокою,
Шляху додому ще долати шмат.
Біда вже мчала з швидкістю страшною,
Мов коршун до беззахисних пташат.
В тім потязі спокійно спали люди,
Спішили всі до власної мети.
На рейках ті, кого уже не буде,
Бутонам тим уже не розцвісти.
Неділю ту в нас чорною назвали,
Не пам’ятає вже такого все село.
У цілім світі щиро співчували,
А небо снігом сипало й мело.
Так моторошно в понеділок сонце встало,
Немов примара, невеселе і бліде,
Крізь чорні хмари промінь посилало,
Шукало тих, кого вже не знайде.
Раз по раз хмари чорні розривало,
Оголених дерев торкалось верховіть,
В скорботні вікна щиро зазирало,
Своїм теплом востаннє щоб зігріть.
Жалобний день і той трагічний ранок -
П’ять ям сирих і шість хрестів в рядок.
Там квіточка рожева, як світанок,
Й п’ять голубих тендітних пелюсток.
Вони тепер у Бога на розмові.
Родині горе - та судилось жить.
А нам усім, живий хто і здоровий,
За їх спасіння Господа просить.
Галина ГриГУЛИЦЬ.



ОПАЛИЙ ЦВІТ
Серця батьківські розриває
смерть, що дітей у гріб кладе.
А розум в мудрості питає:
“Де ж правда в грішнім світі? Де!?”
Дивлюсь на це, і так здається:
безсилля все, а в смерті сила,
коли незріле ще колосся
вона без жалю покосила.
Нестерпний біль усе покрив,
скорбота душі розрива.
А смерть понад усе раділа -
вона в цю ніч перемогла.
І темні хвилі сліз рікою,
з домівок рідних потекли.
Шість батьківських надій з журбою
ховати в землю понесли.
“Синочку, встань, куди ж ти, доню”, -
у відчаї вуста кричать.
- О, Боже наш, цю гірку долю
чи зможемо прийнять?!
Не покидайте маму й тата,
родину, друзів і село,
Без вас порожня й мертва хата -
життя лиш з вами тут було!
Невже ці рани час злікує?
Ту мить хто зможе зупинить?
У серці лише сум вирує
і чорна думка: “Нащо жить?”
Святий Господь, такі думки прости,
в цім світі випадковостей немає.
І хрест наш батьківський допоможи нести,
бо очі бачать - серце не сприймає.
о. Микола МАЛАНЧУК.


Кажуть, тяжко прожити на світі: то одне, а то інше не так.
Ми отримать не встигнемо стільки, скільки втратили за один раз.
Не зрівняти ні з чим ці утрати, не злічити сердечних руїн,
Але мусимо ми пам’ятати - така доля дана була їм.
Чисті мрії змішалися з кров’ю, щирі очі спіткнулись об тінь.
Не скотились ті миті сльозою, бо секунди миттєві були.
Ані болю, ні страху, ні муки. Кажуть, треба це ще заслужить.
Але де справедливості звуки? Але як все це нам пережить?
Безтурботні, веселі, красиві... В наших душах є юності сміх,
нам радіє ще кожна хвилинка, ну, а ми посміхаємось їй.
Наче вітер зринає у думці, ніби буря знімає мораль,
Ми відкрили спустошені душі, ми впустили у серце печаль.
Біль щипає підірвані нерви, сльози тихо спливають з очей:
В нас нема більше подруги й друга і ще кілька хороших людей.
Ми листаємо наші альбоми, перегорнемо всі сторінки,
тяжкі спогади знову розбудим і сховаємо знов на віки.
Ось вони, наші рідні, хороші, посміхаються в позі стрункій.
Не дивіться, благаю, їм в очі, не чіпайте їх знищених мрій...
Я тихенько листаю альбома, із вікна гріє сонце мене,
ніби все так спокійно, чудово, але горе у серці живе.
Ось сторінка - мені побажання, щоб здорова й щаслива була,
Щоб із лихом я не стрічалась, мов у казці, навічно жила.
Однокласників почерки знаю, ніби кожен він мій.
Та пустує залишене місце - не писали ні слова лиш ви.
3наю, ангел писати не буде, він помолиться просто за нас,
Та навіщо вві сні мене будить підсвідомий захований страх.
Може просто, щоб не забувала, не ховала далеко печаль,
а поплакала і позбирала у хустинку свій біль і свій жаль.
Як летять прутко дні, швидко час пробігає,
Свої роки шкільні кожен з вас пам’ятає.
І у нас все це є - події, розваги і смішки,
тільки спогад ми вбрали у чорнії стрічки.
Пам’ятаємо ми, скільки щастя всі разом прожили,
як малими дітьми ми по школі за ручки ходили,
як дружили усі до останнього дня і до краю...
Просто скажемо вам: “Ми таки оце все пам’ятаєм!»
Як же боляче нам, в серці рана ще не заживає,
залишається шрам, і від нього вже ліків немає.
Як же так, зберегти, врятувати ми вас не змогли,
якби ще один шанс - ваші долі ми б переплели.
Я гортаю альбом, бачу ваші красиві обличчя.
Як любили ми вас і як платим за це ми трагічно.
І не знаю за що? Чим ми Бога так сильно гнівили,
що ми втратили вас і нічого таки не зробили?
Не лишається вже ані спокою, ані смирення.
Ви простіть, дорогі, що до мертвих летить це прощення.
Ви пробачте за все, бо ж не завжди були ми хороші.
Зараз складно все так, а колись було зовсім просто.
Чути голос, як грім, що торкається серденька аж,
ну а далі за ним ніби з неба зринає пейзаж:
“Ми прощаєм, прощаєм, прощаєм,
Ми прощаєм, прощаємо вас!
Але й ви нас простіть за усе це
і не згадуйте гірко про нас...”
Ми страждали, ридали, молились -
Все пішло, як під гострий укіс.
Ми той вітер суботній сварили, що від нас вас навіки відніс.
Вже не вернеш ті ваші усмішки, не спитаєш як справи й життя...
Ми вдягаємо знов чорні стрічки, ставим свічку для вас в небуття,
Ми портрети в альбомах цілуєм і навколішках мовим слова.
Не поможуть ні гроші, ні люди, ані наша безмірна журба.
Ми сьогодні самі вже святкуєм, адже вас більше з нами нема...
Марина ХОМИЧ, однокласниця.

Comments are now closed for this entry