Наші батьки хворіють: аритмії, анемії, головні болі... Вони "помирають" за 500 грн. на роботах на підприємствах, на кислотних протягах, через нелюдські умови праці у котельнях, цехах. Але яка наша відповідь на їхню любов? Де наша відповідь, сини тих матерів, яким таке життя скоротило багато віку?
Ми стали безпорадні перед кількістю проблем, що з'явились у нашому житті сьогодні. Мільйони наших співгромадян поза межами країни у пошуках засобів для виживання, їхні діти ще із п'ятих і шостих класів залишаються сиротами при живих батьках. Куди поділися наші сусіди, де той інститут сусідства - елементарна ланка народної ради. Ми виходимо із будинку, і нам звично стало бачити нашу сусідку з синцями на обличчі. Ми знаємо - вона вечорами потерпає від п'яного чоловіка, він б'є її. Байдуже. Нам все одно, що в хаті чи в квартирі навпроти живуть діти-наркомани. Ми не хочемо помічати, що в будинку з лівого боку уже 3 роки гуляє протяг. Ми не задаємо собі питання: "Де Ви наші сусіди? Де Ви, наші друзі, брати, сестри, батьки, ровесники, кохані?"      Уже понад 15 років ми є свідками грандіозного за своїми масштабами і наслідками для нашої держави колапсу політичної системи, планомірного руйнування суспільних відносин: людина-держава, людина-людина, людина-природа.
     Українські діти виховуються у холодних напівзруйнованих дитячих садочках, а загальна і вища школа із катастрофічними нововведеннями заперечує основи народної педагогіки - знищує ту систему освіти і виховання, яка дала цілому світу геніїв Антонова, Амосова, Патона.
Потужний, уже надлишковий, заряд інформації розмелює тривалий час наші душі у дріб'язок. Ми стали "як слід" поінформовані, демократичні, незалежні, самодостатні. Ми маємо свободу вибору, право бути прихильниками тих чи інших політиків, світоглядних позицій, вибираємо самі собі мову, і навіть за "наїзд" на наші права можемо посадити власних батьків за грати. Здається, у нас все є, а насправді ми голі, босі, обмануті.
     Ми стали вівцями, що збунтувались проти свого пастуха і пішли на високі гори шукати кращого пасовища. Ми занедбали в собі людину і відмовились від Бога.
Наші водопроводи, каналізації по усій країні уже двадцять років течуть нам під ноги, у джерела, річки і море, і стільки ж часу ми не маємо що пити. Наші ставки забруднені і орендовані, а народні підприємства, будівлі колективних господарств розорені, розібрані нашими руками від верстата до стін - по цеглині. Ми почали забувати про чисте повітря, парки відпочинку, а наші дерева-абрикоси більше не дають плодів - сохнуть, відмирають.
     На додаток - проблеми зі здоров'ям: це ж в останні десятиріччя ми масово задихаємось від астм, а наші однокласники і друзі вмирають від туберкульозу, СНІДу, моральної деградації, "культурного пиття". Хронічні захворювання верхніх дихальних шляхів, недуги шлунка, печінки, серця, голови - найпоширеніший “букет” хвороб наших людей.
     А ми продовжуємо заливати горлянку етиловим спиртом і закушувати іншим сурогатом. Нас уже перестали дивувати факти частих вбивств, зґвалтувань, самогубств, газових вибухів у квартирах наших сусідів, пожеж, повеней і т. д. Все частіше почали заявляти свої "природні" права гомосексуалісти, а молодь потурає культурі західних цінностей - безкультур'ю мас. Біле стало чорним, над прекрасним чинять наругу, про вічне забувають.
     У холоді, голоді, безправ'ї ми не поспішаємо розумнішати, залишаючись вовками один одному. Ми тішимось своїм егоїзмом, зухвалістю. Ми забули, хто такий ближній і яка наша роль у його житті, бо ми - горді, пихаті, неприязні. Ми стали холодними і живемо лише для своїх вузьких інтересів: хто заради 3 котлет на день, хто заради пляшки пива, хто для того, щоб повеселитись, погуляти, “залитись” і знову гуляти.
     Ми почали думати не як господарі своїх домів, гуртожитків, вулиць, сіл, селищ, міст, регіонів і держави в цілому, а як тимчасові найманці на цій землі.
Хто ми? Чи маємо право жити так? Чи маємо право дивитися в очі хворим батькам, які змогли колись побудувати супердержаву? Вони знали, як варити сталь, а не вивозити за кордон, як учити дітей у школі, а не калічити душі. Вони, наші пра... пра... уміли хрестити дітей, ходити до церкви щонеділі - боялися Бога. У них був порядок, сильні сім'ї, культура поведінки у спілкуванні з дівчиною, жінкою, повага до чоловіка, батька, царя чи держави.
     Ми розділені на "лівих" і "правих", "голубих" і "помаранчевих", західних і східних українців, російськомовних і україномовних, расистів і пацифістів. Руйнуємо Апостольську церкву, Православіє: розколами, єресями, зрадами, ненавистю, нелюбов'ю, а на додаток новими західними містичними віяннями. Ми розриваємо себе на шматки, розбиваєм свої сім'ї, калічим долі і не хочем, зовсім не хочем зупинитись, віддихатись від марної суєти і побачити інше життя.
     Ми плачемо і шукаємо порятунку, Бога лише тоді, коли нам поставили діагноз “цироз печінки” чи очікуємо ампутації ніг. І, може, лише тоді починаємо вірити.
     Ми збираємо гроші на завтра, переступаємо через долі людей, обманюємо, щоб жити краще, а завтра дізнаємось, що нам вони, гроші, уже не потрібні, що нам намає сенсу більше жити без рідної дитини, що пішла під автомобіль в автокатастрофі. Гроші - ніщо, а Бог лікує! Невже ми заберемо своє шкіряне крісло із кабінету на той світ і там проведемо у ньому гарно час? Чи може нам допоможуть 25 коп., які ми пошкодували чи через неуважність не подали жебраку? Цього ми не помітили, або знехтували хай мізерною, але допомогою. В той час ми плюємося біля телевізорів на олігархів, керівників країни, які не помічають наших "жебрацьких" заробітних плат, жалюгідного стану. Ми винні!
Хіба треба багато для того, щоб розуміти, що нас - холодних, жалюгідних, хворих, бідних, обманутих, знедолених, розтерзаних - більшість. Ми і є тим народом, тим сусідством однаково сірих, безправним пасажирським стадом швидкої допомоги.
     Ми добули до цього дня, дасть Бог, зрозуміємо, як треба жити далі, як боротися і любити, бо наш час настав! Наш час, православні, патріоти своєї землі. Ми повинні сказати свою думку і наполягти до останнього на своїй позиції. Зупинимо смуту і хаос, адже що варте таке життя - повне страху, приниження, нікчемності? Боротьба за Церкву і любов - це дві величини вищого ідеалу, до якого ми будемо іти.
Олександр БОТАРЄВ,
педагог-організатор 
ЗОШ І-ІІІ ст. № 4, 
житель сел. Мізоч.

Comments are now closed for this entry