14 грудня - День вшанування учасників ліквідації наслідків аварії
на Чорнобильській АЕС

Майже кожного з нас торкнулося чорнобильське лихо. Проте все більше переконуємося, що у нас цей “чорний день” потроху почали забувати. Все менше згадуємо тих, хто втратив життя чи здоров’я внаслідок цієї трагедії, все більше говоримо про “пом’якшення” концепції проживання на забруднених територіях, все рідше тривожимося з приводу того, що тисячі людей залишені напризволяще у зоні відселення.


Нещодавно в одній із телепередач розповідалось про ЧАЕС, про покинуті домівки, що сюди, як на прощу, їдуть іноземці. Потрапила в телеоб’єктив і вісімдесятирічна бабця Марія Шилан, яка після аварії не залишила свого
обійстя. Далека моя родичка. І я дивуюся, як вона до цього часу там живе і веде домашнє господарство. А ще складається враження, що комусь дуже вигідно переконати громадськість: про Чорнобиль пора забути. І потроху забувають про ліквідаторів, про наслідки страшної аварії.
У переддень вшанування учасників ліквідації аварії на ЧАЕС вдалося сфотографувати начальника відділу № 1 - державного інспектора Державної інспекції праці у Рівненській області Юрія Морозюка (див. знімок). Він перебував у “відрядженні” в Чорнобилі у 1986-у майже півроку, оскільки проходив строкову військову службу в спеціальних моторизованих частинах міліції, яка охороняла тридцятикілометрову зону аварії та Чорнобильску атомну електростанцію, здійснювала патрулювання на БТР біля річки Прип’ять.
Не раз Ю. Морозюк бачив там на власні очі, як показники дозиметра наближалися до критичної межі. Радіація була всюди - ніщо від неї не могло сховатися. В таких умовах працювали не лише солдати, а всі, хто був на ліквідації аварії. Працювали напружено, злагоджено. Це можна порівняти хіба що з фронтовою ситуацією. Адже заради спасіння людства, заради майбутніх поколінь, образно кажучи, йшли у “бій”, ризикуючи життям.
Євген Шилан.
Фото автора.

Comments are now closed for this entry