Петро ДАЩУК.

Здолбунівчанин Пет­ро Дащук твердо вирішив піти до війська у травні 2015 року, коли проводжав в останню путь свого товариша Олексія Сапожнікова.
- Тоді у мене наче враз змінилася свідомість. На похороні Олексія зрозумів, що не можу просто осторонь спостерігати, як гинуть інші, - пригадує боєць своє прощання з другом.
Воювати Петрові Дащуку довелося вже у шостій, наразі останній, хвилі мобілізації. Оскільки у цивільному житті він за професією водій, на війні теж кермував - перевозив на передовій продукти та боєприпаси. Спочатку потрапив до 95-ї бригади високомобільних десантних військ ЗСУ, згодом - до 81-ї. Петро побував у найгарячіших точках - Горлівці, Попасній, Новогородську, а також в Авдіївці, де довелося простояти 122 дні. Тричі перебував на лікуванні у госпіталі. Втрачав побратимів.
Під час перебування в АТО Петрові вдалося знайти багато друзів. За його словами, на війні, там, де чатує небезпека, немає місця фальші - одразу зрозуміло, хто на що здатен. І не раз саме друзі рятували йому життя.
- Траплялося, що нас «здавали» місцеві жителі. Начебто й цілком нормально з ними спілкувалися, а згодом виникали проблеми. То несподівано сепари вогонь відкривали, то у колодязі вода отруєна. Люди бачили, що ми воду з тієї криниці брали, от і підсипали якоїсь отрути, - розповідає боєць.


Тому часто воїни страждали від нестачі води. Після таких неприємних історій, брати її з колодязів не ризикували. Доставляли ж їм воду вкрай рідко. Траплялося, що ділили відро її на двох, та примудрялися і помитися, і речі випрати.
Коли ж було особливо сутужно, допомагали волонтери. Провізію, воду та інші необхідні речі привозили Петрові та його побратимам волонтери зі Здолбунова. Іноді отримував передачі від друзів-земляків.
- Якось, коли перебував на блокпосту, на передову попросилися рівненські волонтери. Зрадів землякам, узяв їх з собою. Розговорилися. З’ясувалося, що вони зі Здолбунова. Згодом ці волонтери передали мені берці. Коли ж почав розпитувати, хто саме допомагає їм з формою, виявилось, що це - мої друзі! Приємно стало, що світ такий тісний, - згадує чоловік дні служби.
Підтримку на війні відчував і від близьких, і від незнайомців. Після повернення Петро Дащук подарував Здолбунівській ЗОШ І-ІІІ ст. № 5, де навчався його син, прапор, з яким пройшов майже всі воєнні дороги. Тепер цей стяг - на почесному місці в одному зі шкільних кабінетів.
Найбільше ж допомогла підтримка коханої дружини, з нею ще більше зріднився в час служби. Після десяти років спільного життя подружжя навіть обвінчалося.
- Усе вийшло спонтанно. Взимку, коли перебував у відпустці, дружина запропонувала обвінчатися. І я зрозумів, що це нам справді потрібно. Попросив друга-священика звершити таї­нство. Щоб якнайшвидше отримати благословення на вінчання, він мусив навіть поїхати до Києва. Але все вдалося, і в період відпустки нас таки обвінчали у храмі с. Новомильськ, - розповідає чоловік.
Війна ще багато чого змінила в житті нашого земляка. Однак непохитними залишилися теплі почуття до рідних, прагнення допомагати людям. Петро зізнався, що має мрію: відкрити своєрідну крамницю, в якій малозабезпечені люди могли б безкоштовно отримувати одяг, взуття, інші потрібні їм речі - пожертви від тих, хто краще забезпечений і може їх зробити.
Зараз Петро Дащук допомагає дітям з неблагополучних родин - за свої кош­ти купує їм одяг та взуття і залучає інших до доброчинства.
Ірина САМЧУК.

Додати коментар

Всі коментарі – це не редакційні матеріали, не мають попередньої модерації. Коментатори які допускатимуть у своїх коментарях грубощі щодо інших учасників дискусії та наклепи (поширення завідомо неправдивдивої інформації, яка порочить іншу особу) - можуть бути забанені адміністратором. Якщо ви вважаєте, що якась інформація не відповідає дійсності і маєте на те суттєві підстави - напишіть нам info@newlife.rv.ua і адміністратор розгляне ваш лист у найкоротший термін.
Коментарі неавторизованих користувачів друкуються тільки за попередньої модерації.


Захисний код
Оновити