Шостого вересня мізочанину Тарасові Якимчуку випов­нилося б двадцять чотири. Та в спогадах рідних, побратимів, односельців він назавжди лишився двадцятилітнім.

Таким - юним, вірним своїм переконанням та захопленням - живе й у пам’яті мами, Євгенії Володимирівни. Говорити про сина їй важко. Важко, проте дуже хочеться вголос згадати про свого Тарасика - як займався козацьким бойовим мистецтвом «Спас», їздив на змагання та пишався нагородами за вправність, як згодом вирішив стати військовим.
Хочеться згадувати про сина і щиро дякувати людям, які у найважчі миті життя, коли враз зник його сенс та опустилися руки, зуміли її підтримати, переконати, що жити далі варто. Заради рідних і близьких, заради пам’яті її Тарасика…
Наприкінці серпня ц. р. Євгенія Володимирівна побувала у Тернополі, де в рамках Всеукраїнської акції «Єдина родина України» зустрілися близько трьох сотень сімей загиблих учасників АТО з усіх регіонів нашої країни. Тоді учасники акції відвідали Марійський духовний центр у Зарваниці, поспілкувалися з представниками органів влади, військкомату, волонтерами й працівниками соціальних служб, у Тернопільському академічному обласному драматичному театрі переглянули виставу «Запорожець за Дунаєм». Разом молилися за найрідніших, спілкувалися, ділилися пережитим горем. Спільна біда об’єднує, а коли бачиш, скільки її, тієї біди, нині в Україні, розумієш, що жити потрібно.


Для пані Євгенії ця поїздка стала розрадою. Особливо ж відвідини Зарваниці, де разом з новими знайомими молилися Богу за тих, кого втратили, і за тих, хто нині тримає оборону на Сході.
- Там, у Зарваниці, бачила лампадки на батарейках, які увесь час світяться. Хочу купити такі, щоб поставити синові на могилку, - зітхає Тарасова мама, розповідаючи про поїздку.
Євгенія Володимирівна мала на Тернопіллі чимало цікавих і зворушливих зустрічей. Та найбільше щеміло серце, коли спілкувалася з мамою командира її сина Дана Колісника. Командир роти 140-го окремого центру спеціального призначення ССО ГШ, який намагався врятувати її Тараса після важкого поранення, загинув 26 жовтня 2014-го.
- Мати Дана подарувала мені фото, на якому зображені наші хлопці. Взагалі під час мандрівки я зустріла дев’ятьох «наших» мам. Ось так багато дітей полягло… - втирає сльози пані Євгенія.
Про її Тараса у Мізочі доб­ра пам'ять. Щоразу 24 липня, у день його загибелі, в селищі збирається велелюдна громада. Приходять односельці, приїздять ті, з ким нині активно спілкується Євгенія Володимирівна.
Щороку до Мізоча приїжджають і Тарасові побратими разом з командиром частини Анатолієм Матвіїшиним. Відвідують могилку, подовгу розмовляють з мамою, обов’язково привозять гостинці. Хоч пані Євгенія й намагається переконати хлопців, що для неї куди важливішими є просто їхні візити. Вони - велика розрада, як і добре слово від кожного, хто береже пам’ять про її сина.
- На третю річницю загибелі Тарасика приїздив до нас навіть депутат Олександр Дехтярчук. Я його запросила, хоч і не сподівалася, що заїде. Були й наші депутати обл­ради, голова райдержадміністрації і ще дуже багато людей, яким я від усієї душі вдячна за те, що шанують мого Тарасика, - розповідає Євгенія Володимирівна.
Прощаючись, Тарасова мама ніжно гладить коричневу демісезонну курточку.
- Тарасикова… Одягаю її часом, і начебто ближче до сина стаю. Ось так її і носитиму…
Марина СТЕПАНЮК.
На фото: у Марійському духовному центрі у Зарваниці.

Додати коментар

Всі коментарі – це не редакційні матеріали, не мають попередньої модерації. Коментатори які допускатимуть у своїх коментарях грубощі щодо інших учасників дискусії та наклепи (поширення завідомо неправдивдивої інформації, яка порочить іншу особу) - можуть бути забанені адміністратором. Якщо ви вважаєте, що якась інформація не відповідає дійсності і маєте на те суттєві підстави - напишіть нам info@newlife.rv.ua і адміністратор розгляне ваш лист у найкоротший термін.
Коментарі неавторизованих користувачів друкуються тільки за попередньої модерації.


Захисний код
Оновити