В цьому році виповнюється 75 років з дня заснування Здолбунівської гімназії (колишньої середньої школи № 2) і 90 років з дня народження Граб Парасковії Йосипівни, яка з 1947 року працювала вчителем, завучем і більше 20 років директором цієї школи. З нагоди ювілеїв я і вирішив розповісти про неї як її син і учень.

Народилась мама у 1919 році на Дону (колишня Слобідська Україна), в селянській родині. Батько її загинув у громадянську війну. Незважаючи на те, що ще маленькою пережила голод, росла міцною, енергійною, кмітливою. Сприяла цьому чудова природа Донського Білогір’я. Весела і життєрадісна, вона була улюбленицею вчителів і подруг. Навчання давалось легко, уроками і домашнім завданням вона себе не обтяжувала. В шостому класі запустила російську мову і отримала переекзаменовку на осінь. При підготовці до повторного іспиту так захопилась цим предметом, що отримала “відмінно” і вибрала викладання російської мови і літератури своєю професією.
Закінчила педучилище у м. Павловську, заочно - Воронезький вчительський інститут, поєднуючи навчання з працею вчителя.
Потім були евакуація, повернення у рідне, вщент спалене село Басовка, робота директором школи в умовах, коли не було ні парт, ні підручників, ні зошитів. В 1946 році переїхала за місцем служби чоловіка до Здолбунова.


Спочатку працювала в СШ № 1 вчителем 1-4 класів, а з вересня 1947 переведена у семирічну школу № 2 на посаду вчителя російської мови і літератури. У 1949 призначена завучем, а в 1954 - директором цієї школи. Заочно закінчила Рівненський педагогічний інститут.
Невдовзі школа отримала статус десятирічної. Завдяки старанням і наполегливості директора в 1962 році школу добудували, що дало змогу перейти до занять в одну зміну.
В 1968 році Парасковія Йосипівна була удостоєна почесного звання “Заслужений учитель України”. Вона випустила масу учнів, підготувала до творчої діяльності не одного вчителя, деякі з них стали знаними в районі і за його межами. Вчитися у неї педагогічній майстерності приїздили вчителі із різних куточків області. Маючи чимале навантаження керівника, вона давала відкриті уроки. Від її ретельно розроблених поурочних планів, що складали об’ємні конспекти, були у захваті колеги та інспектори районного і обласного відділів освіти. Журнал “Радянська школа” пропонував підготувати до друку серію статтей з досвіду роботи, але це її не приваблювало. Цілком віддавалась живій, практичній роботі, безпосередній педагогічній творчості.
Треба віддати належне вмінню матері подати матеріал. Ось як вона долучила мене до поезії А. С. Пушкіна. Мені було років шість. Якось ввечері сиділи з мамою і бабусею біля пічки. Бабуся пекла в піддувалі “повітряну” кукурудзу, і ми ласували теплими хрусткими зернятами. Стояла холодна зима, за вікном темрява, а біля печі тепло, і кімнату осявали бурштинові відбитки полум’я. Мама взяла томик Пушкіна і почала мені читати: “...Вся комната янтарным блеском озарена. Веселым треском трещит затопленная печь...”. Вірші ідеально підходили до оточуючої обстановки, і Пушкін природно і назавжди увійшов у моє життя.
Коли я вчився в старших класах, Парасковія Йосипівна викладала у нас літературу. Хтось із учнів поскаржився, що не сприймає Маяковського. Розкривши збірку його віршів, вона прочитала “Разговор пароходов на Одесском рейде”. Читала артистично, наслідуючи гудкам пароплавів і враз привертаючи увагу всього класу. Вірші начебто ожили, і Маяковський відкрився нам.
Уроки матері не були схожі на уроки інших вчителів. Вона викладала так, неначе прийшла поділитися з товаришами цікавими подіями. Тон бесіди рівний, начебто вона не турбувалась про те, слухають її чи ні, а розповідала для тих, кому цікаво. Мене хвилювало, що на її уроках було більш гамірно, ніж в інших вчителів, і я сказав їй про це. У відповідь вона зауважила, що не треба “сковувати” учнів, нічого, якщо діти перемовляються з приводу теми уроку - це робоча обстановка. І я знав, що у багатьох однокласників цей предмет був одним з улюблених.
Важливою рисою Парасковії Йосипівни було те, що вона ніколи не придушувала свободу і індивідуальність. Завжди любила так званих бешкетників, а вони її, підмічала в них позитивні якості і використовувала їх в громадській роботі. Нікого не залишала на другий рік, всіх "витягувала" до випуску. Пізніше один з таких бешкетників привіз матері з далекого плавання екзотичні сувеніри - зуб кашалота і китовий вус. До речі, він закінчив Одеське мореходне училище, штурманом на підводному човні здійснив перехід із Чорного моря до Льодовитого океану.
Ще два зірвиголови стали підполковниками, і, буваючи в Здолбунові, завжди провідували свою вчительку і називали її “наша мама”. Четвертий з когорти неслухняних став знаменитим автогонщиком, портрет п’ятого, як кращого токаря, свого часу прикрашав міську Дошку пошани.
Мама вчила мене, що колектив тим багатший, чим більше у ньому різноманітних людей. “Це - як райдуга, - казала вона. - Кожний колектив повинен мати своє обличчя, чимось пишатися. Це згуртовує, і це треба культивувати”.
У моїй пам’яті іноді постає такий епізод. В пору мого навчання в Харківському юридичному інституті мама приїхала провідати мене. Жив я тоді на Журавльовці, в районі робітничих приватних будиночків вздовж ґрунтових вулиць, вкритих споришем. Ми йшли вдвох з магазину, де купили популярну тоді “Гимзу”, легке болгарське вино. Якраз пройшов літній дощик, залив калюжами вулицю і розквасив землю. Не довго думаючи, мама зняла взуття і весело зашльопала по воді, про щось розповідаючи, радіючи зустрічі з сином, теплому дощику, сонечку, що виглянуло з-за хмари, і можливості пройтися по землі босоніж.
Не забуду, як научала триматись робочого класу. Підкреслювала його моральне здоров’я, і при цьому не принижувала роль інтелігенції. Казала, цитуючи Горького, “интеллигенция – это ломовая лошадь истории”.
Насамкінець додам, що в період перебудови метод соціалістичного реалізму піддали нищівній критиці. Мати пояснювала так: “Необхідно у явищі підмічати позитивні тенденції і підтримувати їх засобами літератури”.
Як видно, із офіційного визначення вона вилучила принцип партійності. Мені таке трактування до душі, і зараз я назвав би цей метод оптимістичним реалізмом. Це був метод її життя, метод роботи вчителів нашої школи.
Василь Граб.

Comments are now closed for this entry