Розповідь­спогад

Коли читав опубліковану у «Новому житті» від 20 січня 2017 року чергову статтю Юрія Мельника і Володимира Морозова з циклу «Здолбунівський футбол», відчув неабияке хвилювання. Адже знайшов там і рядки, присвячені моєму батькові, Олексію Прокоповичу Парфенюку. Ось уривок з цього матеріалу: «Сезон 1946 року був успішний і для здолбунівської команди «Локомотив». Газета «Ковельский железнодорожник» від 24 травня того року писала: «В воскресенье, 19 мая, в Здолбуново состоялся футбольный матч между командами «Локомотив» (Здолбуново) и «Зенит» (Львов). Матч закончился со счетом 3:1 в пользу железнодорожников. Эта команда в текущем сезоне провела семь футбольных встреч, из них, кроме львовской «Зенит», с двумя командами г. Луцка ­ «Спартак» и «Динамо». Во всех встречах локомотивцы выходили победителями. Особенно отличаются в команде капитан команды т. Парфенюк, футболисты тт. Подгурский ­ шофер дистанции связи, Мазжек ­ ученик класса железнодорожной школы и другие». Тоді здолбунівський залізничний вузол входив до складу Ковельської залізниці. Прізвища гравців команди, які згадані у статті, частково пояснюють закономірність її успіху. Парфенюк та Подгурський ­ досвідчені і яскраві гравці, відомі ще за виступами за польські команди 30­х років. Мазжек ­ представник молодого покоління. Тобто підтверджується класичне правило формування класної команди: сплав досвіду та молодості. На жаль, у пресі тих часів більше не згадуються прізвища здолбунівських футболістів, але, поза сумнівом, так звана «здолбунівська п’ятірка» збірників області 1945 року (Тадеущук, Геллєр, Парфенюк, Кузьминець, Юшкевич) теж грала за команду».
За життя (1921­1984 рр.) батько багато, причому завжди з великим задоволенням та добрим гумором, розповідав про те, як, з ким і де він грав у футбол. Захопившись цим видом спорту ще в юності, несамовито відданим його шанувальником лишався до останніх своїх днів. На жаль, в часи тих батькових футбольних монологів, які автоматично ставали історією, я ще не був свідомий настільки, аби хутчіш записувати їх на магнітофонну плівку. Все збирався зробити це пізніше. З роками багато безцінних деталей «вивітрилося» з пам’яті. Усе, що в ній збереглося ­ у цій короткій розповіді.

Здолбунівська родина. Мій батько Олексій ПАРФЕНЮК – 
перший зліва.

Батьки мого тата були родом з теперішнього Славутського району Хмельницької області. Дід мій, Прокоп Михайлович, працював на залізниці. Збудував у Здолбунові, по нинішній вулиці Словацького, невелику хатину. Саме там у 1921­му (рік, коли місто відійшло до складу Польщі) народився мій батько ­ Олексій. Дім, до речі, зберігся й до сьогодні.
Батько був середнім з трьох братів і мав ще трьох старших сестер. Навчався спочатку в польській школі, а потім ­ у ремісничому училищі.
Футбол був дуже популярним у Здолбунові, власне, як і спорт загалом. Батько, наприклад, згадував, що молоді заможні поляки вправлялися в такій аристократичній грі, як теніс. Підліткам було за честь підносити їм м’ячі, що вилітали за межі корту. Але батько вже тоді зрозумів, що великий теніс йому недоступний, бо коштів на придбання необхідної екіпіровки родина не мала. Якби й насмілився він звернутися з таким проханням, то запросто міг би дістати на горіхи за нахабство від свого батька, а мого діда ­ Прокопа Михайловича.
Футбол був наймасовішою і найдемократичнішою грою. Ось за яких обставин батько став її палким шанувальником. Прокоп Михайлович, оскільки працював кондуктором на залізниці, мав право скористатися одним безкоштовним квитком для проїзду в будь­який кінець Польщі сам, або ж передати його одному з членів своєї сім’ї. То був 1934­й чи 1935­й рік. Батько виклянчив у мого діда квиток на поїздку до якоїсь рідні, а сам сів у варшавський поїзд і поїхав до столиці Польщі. Причина була вагомою: у Варшаві мав відбутися товариський матч між збірними Польщі і Норвегії.


За збірну Польщі грав молодий, але вже легендарний нападаючий Ернест Вілімовський. Від його гри батько був у захваті. Саме Вілімовський забив єдиний у матчі м’яч, і збірна Польщі перемогла норвежців з рахунком 1:0. «От би й мені грати, як Вілімовський», ­ ця думка­мрія закріпилась у свідомості здолбунівського підлітка. Звісно, ідеал перевершити неможливо, але прагнути до цього ніхто не заборонить.
Невідомо, чим скінчилася б тоді батькова поїздка до Варшави, якби не один поляк, теж уболівальник, який узяв його на нічліг, нагодував, а наступного дня посадив на зворотній поїзд.
­ Я почав посилено тренуватись. Старші хлопці казали, що маю задатки хорошого футболіста. Але у футболі найголовніше «дихалка». Йду, бувало, вулицею і, лишень переконаюсь, що вона порожня (а то перехожі ще подумають, що я якийсь дивакуватий), як рвону на метрів сто! Мати не розуміла, чому додому я часто з’являвся у мокрій сорочці. А ще часто у футбол грав на лузі, де здолбунівські хлопчаки пасли корови. Наша вулиця Словацького впиралася в окраїнну вулицю Здолбунова, яка називалася «Спульна», тобто загальна (сучасна вулиця Володимир Великого, – В. П.). По ній і гнали череду на пашу за місто. Був у нашій компанії пастухів й мій ровесник – хлопець з багатодітної сім’ї. Мовчазний, відлюдькуватий. Він ніби знав щось таке, про що ні з ким не хотів говорити. Але, зрештою, простий, незлий пацан, такий, що абсолютно нічим не вирізнявся з нашої ватаги. Його батько, як і мій, теж працював на залізниці. Цим підлітком був майбутній Герой Радянського Союзу, зв’язковий розвідника Миколи Кузнєцова Микола Приходько, ­ розповідав батько.
Хлопцем він використовував будь­яку нагоду для фізичного загартування. Але мав не лише міцні ноги. Був тоді щиро набожним ­ прислужував у Катеринівській церкві, брав участь у піших паломництвах до Почаївської лаври, а в 1928 році ­ на Білівські Хутори, коли у хаті тамтешньої жительки Степаниди Надьохи оновилася ікона, відома під назвою «Взискання загиблих». І до Почаєва, і до Білівських Хуторів від Здолбунова десятки кілометрів, але хлопцеві цілком вистачало сил, щоб пішки їх долати.
На жаль, призабулись деталі батькових розповідей про здолбунівський футбол перед початком Другої світової війни. Втім, аби на мапі цієї теми залишилось якомога менше білих плям, уже чимало зробили Ю. Мельник та В. Морозов.
Пригадую, батько розповідав, що він з деякими здолбунівськими футболістами добирався до Рівного, де грали за футбольний клуб (за який саме ­ не знаю: можливо, це був «Сокіл» або «Погонь»). Виступав цей клуб у своєму дивізіоні, ймовірно на рівні Волинського воєводства, адже відомо, що за поляків існував Волинський Окружний Союз Футболу.
Клуб грав настільки успішно, що увійшов, як казав батько, у Лігу. Перший матч у цій Лізі був призначений на 1 вересня 1939 року, але не відбувся. В цей день нападом Німеччини на Польщу розпочалася Друга світова війна. Напередодні матчу до роздягальні спортсменів зайшов польський офіцер і сказав, що гра відміняється, а військовозобов’язані футболісти повинні прибути на призовний пункт. Я запам’ятав прізвище лише одного футболіста з тієї команди ­ Сухеня.
У 1970­х роках мій батько працював заступником відомого голови колгоспу Володимира Плютинського в Зорі. Якимось чином Сухеня про це дізнався, і у 1974 році завітав до батька в гості. Приїхав з Польщі, де проживав після війни увесь час. Спілкувалися польською, курили, пили чарку, згадували отой драматичний день 1 вересня 1939 року. Сухеня повністю відповідав своєму прізвищу ­ був низького зросту, худорлявий і жилавий. Коли він поїхав, батько сказав, що на футбольному полі Сухеня вирізнявся як дуже цупкий захисник.
До війни єврейське місто Рівне (з 40 тисяч жителів столиці «повяту» 30 тисяч були євреями), за словами батька, мало п’ять єврейських футбольних команд: «Маккабі», «Хакоах», «Хасмонеа», «Трумпельдоріа» (за ім’ям національного героя Ізраїлю Йосифа Трумпельдора), назву п’ятої команди не пригадую, можливо, це був клуб «Хагібор»; були також польські команди «ВКС» та «ПКС» ­ військовий і поліцейський «клуби спортові» відповідно. Матчі між усіма цими командами завжди перетворювалися на справж­ні «дербі» і збирали чимало уболівальників.

Батько розповідав про якийсь матч з командою зі Львова. Тоді йому доручили «опікати» якогось відомого футболіста, що входив до складу збірної Польщі. То цей збірник страшенно вимотав батька, і він на все життя запам’ятав цю «польську ракету».
Серед гравців їхньої команди вирізнявся своєю технікою єврей на ім’я Гонік (можливо, це згаданий у статті Геллєр?). Неперевершеним виконавцем пенальті був Михайло Мілятин. Коли він пробивав 11­метрові, м’яч завжди влітав у ворота посередині, а воротар обов’язково лежав у правому чи лівому куті воріт. Багато уболівальників вважали, що Мілятин кавказець. Але насправді він був іншої національності. Його добре знали у футбольних колах Рівненщини у 1970­1980­х роках. Він судив матчі першості області. Мілятину тоді було вже за 50. Кремезний, невисокого зросту, неодмінно з посмішкою, часто саркастичною, на вустах, яка одразу заспокоювала «персонажів» епізодів грубого порушення правил, дуже рухливий суддя. Михайло Савелійович був справж­ній авторитет і в суддівській справі. Звідки це знаю? Бо сам грав за футбольну команду «Зоря» у 1977­1985 рр. на першість області, і не раз Мілятин судив наші матчі. Він щоразу передавав через мене батькові привіти. Якщо ж гра проходила в Зорі, вони, зазвичай, подов­гу про щось розмовляли, певно, згадували свою футбольну молодість, бо обидва сміялися довго і щиро.
Після німецької окупації Здолбунова батько працював слюсарем паровозного депо. Футбольне життя не завмирало, свідченням цього є фотографія, датована 26 червня 1943 року. На світлині внизу ­ три гравці здолбунівської команди чи то під час перерви, чи одразу після матчу у Корці (Олексій Парфенюк ­ перший справа). Прізвища двох інших футболістів і гарної «кобіти», до якої залицяється один з них, мені невідомі.


У тому ж паровозному депо працювала й моя мама ­ Фрося Курдюкова. Будучи сиротою, вона приїхала у Здолбунів у жовтні 1939 року з міста Прохладне Кабардино­Балкарської АРСР. Там вона закінчила школу помічників машиністів паровозів, і на залізниці Північного Кавказу перекидала в радянські паровозні топки не одну сот­ню тонн вугілля. «Хотіла подивитися, як живуть люди в Європі, от взяла та й поїхала», ­ розповідала мама.
Вона навмання зійшла з поїзда на першій же станції, яка їй сподобалась в Західній Україні. Зійшла б на іншій станції ­ швидше всього не було б на світі ні мене, ні мого брата і сестер. Двадцять сьомого вересня 1944 року Єфросинія і Олексій взяли шлюб (розписалися). Скромне весілля гуляли в тісній хаті на Словацького, були присутні лише близькі, на столі ­ пляшка сивухи і вареники з капустою з житнього борошна, яких наварила моя бабуся Текля Григорівна. Так от жили…
На фронт навесні 1944­го батька не взяли ­ як залізничник, він підпадав під «бронь». Відтак проявляв громадську активність, його обрали (чи то призначили) секретарем комсомольської організації паровозного депо. На мою думку, ним керувало бажання мати реальні можливості не для кар’єрного росту, а насамперед для розвитку спорту, палким шанувальником якого він був і залишився на усе життя. Крім того, батько вмів згуртовувати молодь. Саме він організував футбольну команду здолбунівських залізничників «Локомотив». Невдовзі, навіть будучи першим секретарем Здолбунівського райкому комсомолу, грав у ній як польовий гравець, ну і, звичайно, носив капітанську пов’язку. Якось він згадував:
­ Часто виникали проблеми з керівництвом депо, зокрема, коли треба було когось із хлопців напередодні виїзних матчів на кілька днів звільнити з роботи, адже команда виступала у західній зоні першості УРСР. Чим реально допомагало нам керівництво депо, то тим, що закупило для всіх футболістів команди однакові невеликі дерев’яні валізи для форми і бутсів, брало на себе витрати за проїзд і проживання команди. Щодо домашніх матчів, то ми самі готували до них поле, викошували газон, наносили розмітку. Від депо за свою «футбольну роботу» отримували копійки, але й за це дякували. Все базувалося на нестримному бажанні грати у футбол, на ентузіазмі хлопців. У сучасної молоді такого вже немає, ­ зауважував батько.
Хто були ці ентузіасти? На щастя, збереглося фото (див. вгорі), на звороті якого рукою батька зроблено надпис: «Чернівці, 1946 рік, напередодні матчу на першість УРСР «Локомотив» ­ «Спартак» Чернівці. Стоять зліва­направо: Лисенко, Андрущенко, Плодухін, Сахнюк, Кузьминець, Мілятин, Парфенюк, Зданевич, Юшкевич, Яцюк, Краска».

На наступній фотографії (див. світлину вгорі) практично той же склад, однак видно, що знімок зроблено раніше. Під час війни? До війни? На звороті фото напису немає. Після нетривалої «ідентифікації» і «заглиблень» у спогади наведу цей склад (чомусь з десяти футболістів): голкіпер Анд­рущенко, Плодухін, Молчановський, Сахнюк, Мілятин, Юшкевич, Парфенюк, «Гонік», Краска, Зданевич.
Не можна не згадати про чоловіка, який на знімку третій зліва. Це легендарний рівненський футболіст Леонід Молчановський. Батько казав, що вважає Молчановського кращим футболістом Рівненщини всіх її «часів і народів», і не розумів, чому такий талант засиджувався в області, адже його місце по праву було в команді рівня київського «Динамо». На батькове 60­річчя Леонід Молчановський, котрий на той час проживав у Києві, надіслав йому вітальну телеграму. На обличчі ювіляра сяяло таке задоволення, ніби його привітав сам Пеле.
Збереглося у сімейному архіві й фото (див. знімок внизу), на якому ігровий момент, коли здолбунівський «Локомотив» на своєму полі приймає когось із суперників. На знімку Олексій Парфенюк третій справа. Фото цінне й тим, що на ньому вид­но, як виглядав головний стадіон міста. Що ж до виступів на його футбольному полі капітана команди Парфенюка, то в нашій родині з цього приводу існує кілька сімейних переказів. Мама розповідала, що «він був буквально «хворий» футболом». За два дні до матчу кидав курити, але після матчу починав знову. Одного разу під час гри трирічна донечка Валя, побачивши татка на полі, вибігла до нього, і матч довелося переривати на час, поки збентежений півзахисник не виніс Валечку на руках назад на трибуну і не вручив її мамі. З Валею і мамою пов’язаний ще один епізод. Вони сиділи на трибуні, а батько на полі судив якусь гру (мав він і таке амплуа). Біля мами на лаві вовтузився якийсь дуже емоційний уболівальник, упродовж всього тайму він несамовито горлав: «Суддю на мило!» Коли під час перерви батько підійшов до мами, то Валя простягнула до нього руки з криком: «Мій тато!» Уболівальник почервонів, як буряк, вибачився перед мамою і тихцем ретирувався. У той час на футбол ще ходили совісні і порядні вболівальники…
Олексій Парфенюк грав у футбол аж поки у 1956 році не виїхав з родиною до Млинова. Його призначили на нову відповідальну посаду ­ голова Млинівського райвиконкому. А до цього були, крім згаданих вище посад, робота першим секретарем Рівненського обкому комсомолу, профспілкова діяльність. Спорт цікавив його зав­жди. І як футболіста, і як громадського активіста. Він багато зробив для утвердження на Рівненщині спортивного товариства «Урожай» (пізніше ­ «Колгоспник», «Колос»).


На Млинівщині батько проявив радянський патріо­тизм і в числі так званих 30­тисячників поїхав піднімати відстаючий колгосп «Вітчизна» (с. Хорупань). Заплановане недовготривале відрядження на село обернулося 16­ма роками роботи на посаді голови колгоспу. В Хорупані народився і я.
Багатьом не надто зацікавленим спортом хорупанцям він просто «насаджував» любов до футболу. Зрозуміло, якщо завзятим уболівальником був голова, то як могли не бути уболівальниками всі члени правління? Часто весь чоловічий актив збирався у нашій хорупанській квартирі дивитися футбол по рідкісному в ті роки на селі допотопному телевізору «Верховина». Під час перегляду дим у кімнаті стояв коромислом, курити дозволялося всім, а після перегляду чергового матчу часто усі «вболівальники» сідали за стіл у нашій великій кухні. Попередньо його турботливо накривала мама з наших домашніх харчів. За столом тривало гамірне обговорення матчу, який щой­но закінчився, а потім воно плавно переходило на колгоспні справи й завершувалося дотепними історіями у виконанні голови колгоспу. Батько був чудовим оповідачем. Може, так згуртовував актив? Як усе це мама могла терпіти протягом багатьох років, для мене залишиться загадкою назавжди. Напевно, вона просто була муд­рою жінкою...
У Хорупані з ініціативи батька облаштували перше в цьому селі футбольне поле. І він навіть показував молодим свій дриблінг. Щоправда, з огляду на вік, вистачало його на це ненадовго.
Останні 13 років свого життя Олексій Парфенюк працював на посаді заступника голови колгоспу «Зоря комунізму», згодом більш відомого як агрофірма «Зоря». За трудові заслуги був нагороджений двома орденами Трудового Червоного Прапора, але так само залишався фанатом футболу. Він, як дитина, радів, коли київське «Динамо» вперше виграло Кубок кубків, коли вдало виступала в першості області зорянська команда, якій він постійно приділяв увагу. З ініціативи батька було реконструйовано стадіон в Зорі, облаштовано там нові добротні глядацькі трибуни.
Пригадую, за відсутності в господарстві Плютинського, засідання правління колгоспу проводив батько. Він часто нервував, коли в окремі дні засідання ці затягувались до вечора, і якнайшвидше намагався їх закрити. Причина була банальна: о 19­ій по телебаченню показували якийсь матч чемпіо­­нату СРСР, скажімо, «Кайрат» (Алма­Ата)­«Нефтчі» (Баку). Навіть таких ігор він намагався не пропускати. А матчі за участю українських команд ­ й поготів! Він палко вболівав за київське «Динамо». Найбільшою лайкою, яка виривалась у нього, коли кияни партачили, була: «Холери чортові!»
Сам же, певно, ніколи не забуду історії, що трапилась, коли я був семикласником. До школи у Клевані, де я навчався, приїхав водій батькового службового «газика» Юрій Бобровник і сказав директору, Івану Максимовичу Калюжному: «Необхідно, щоб учень Віктор Парфенюк терміново приїхав додому». Я навіть перелякався: може, сталося щось? Та з’ясувалося, що батько вирішив узяти мене з собою на перший в моєму житті великий футбол – компа­нією з числа зорянських футбольних «божевільних» ми мали їхати до Львова на матч «Карпати»­«Динамо» (Київ). Ця поїздка, хоч відтоді й минуло вже 45 років, є одним з найяскравіших спогадів мого життя. Як можна забути таке: ти сидиш на вщент заповненій глядачами вируючій трибуні, а в кількох десятках метрів від тебе, у сяйві розжарених потужних електричних ліхтарів, на рівненькому смарагдовому газоні один з твоїх кумирів ­ динамівець Анатолій Пузач головою забиває гол у ворота господарів? Воістину, одвічна магія футболу!
Віктор ПАРФЕНЮК,
редактор газети
«Клеванський тракт»,
Рівненський район.

Додати коментар

Всі коментарі – це не редакційні матеріали, не мають попередньої модерації. Коментатори які допускатимуть у своїх коментарях грубощі щодо інших учасників дискусії та наклепи (поширення завідомо неправдивдивої інформації, яка порочить іншу особу) - можуть бути забанені адміністратором. Якщо ви вважаєте, що якась інформація не відповідає дійсності і маєте на те суттєві підстави - напишіть нам info@newlife.rv.ua і адміністратор розгляне ваш лист у найкоротший термін.
Коментарі неавторизованих користувачів друкуються тільки за попередньої модерації.


Захисний код
Оновити