Коли їдеш на відпочинок - будуєш плани на світлі дні і позитивні емоції. Не хочеться проблем. Хочеться радіти життю, «відключитися» і, як кажуть, не брати важкого до рук, а поганого в голову. Та дійсність вносить свої корективи. І якщо ти - Homo Sapiens, то лишитись байдужим просто не можеш...
Я не знаю, як складеться моя доля далі. Але дуже хочу, щоб у тих, про кого маю розповісти, хоч щось змінилось на краще. Принаймні, щоб їм ніколи не довелось відчувати такого до себе ставлення. Бо змінились ми з вами.

Кінець липня. Мама радує новиною, що придбала путівку і ми (о радість!) їдемо до моря, в один із санаторіїв. «Путівку розділимо, вже домовилась. Хорошого ж потрошку, бо хто за нас працюватиме?» - каже вона. Я ж на емоціях починаю обдумувати, які речі з собою брати.
До N-ська добираємося потягом. Він стрічає нас зливою. А нам ще до місця призначення їхати. Таксисти усіх мастей нав’язливо пропонують свій сервіс. За 350, 200, 180 грошових одиниць. Ми - не з тих, хто може розкидатись коштами, але й маршрутку потрібну у незнайомому місті нам, уже геть змоклим, вперто не дає шукати дощ. Раптом чуємо до нас українською: «За 170 поїдете?» Озирнувшись, кажу: «Ні. За 160 - так!» Чоловік з сивиною у волоссі, прикриваючи нас величезною чорною парасолею, веде до свого «жигуля». Там вже сидять двоє жіночок, старша і молодша, та хлопчик років чотирьох.


Завантаживши сумки собі під ноги, рушаємо. Мале хлопченя весь час намагається роздивитися, що за вікном, а його мама з бабусею ведуть з шофером мову про найм житла. Здавалося б, нічого дивного. Але... Коли проїжджаємо повз персикові сади, мама розповідає хлопцю про те, як тут гарно навесні, як трудяться тут жіночки під осінь, збираючи ці ніжні фрукти, про те, що й наступного року вона вибереться на заробітки, аби він знову поїхав на море. І ні слова про тата...
Згодом наші попутники просять водія зупинитись обов’язково біля лавочки і взувають на ноженята Андрійкові сандалики. Виходять його бабуся і мама та, крім сумок, дістають з багажника компакт­ний складний інвалідний візок. Лише тоді на руках виносять малого з машини...
Наш санаторій. Наш номер - далеко не царські покої, але на 11 днів, якщо врахувати, що ми «на морі», то дуже навіть і нічого. Ідемо знайомитись з територією. Чуємо: «А понавезли тут. Не відпочинок, а казна-що!» Ходимо алеями. До обіду всього-нічого - хвилин з 30, тож море підемо шукати (бо до нього, як виявилось, не близько) вже потім. Під корпусами то тут, то там стоять візочки. Розуміємо, що людей з проблемним здоров’ям тут чимало.
Черга до їдальні. Бачимо, що всі «візочники» тут, на жаль, - діти. Є й з милицями. Є «ходячі», але з ДЦП. Віком садок-школа, підлітки і трохи старші. Новоприбулі «здорові» крутять носами. Нас вражає, що інвалідам ніхто не поступається місцем у черзі... Невже ж усі так зголодніли?
По обіді, знайшовши собі компанію трохи більш знайому з приморським містечком і тим, де саме пляж нашого санаторію, спішимо до моря. Там у центрі пляжу в пік сезону чомусь ціла галявина, чи острівець, незайнятих лежаків. Розповідають, що це для діток з особливими потребами і, дякувати Богу, безкоштовно.
Трохи пізніше, коли сонце не так пече, коли пройдені всі процедури, потроху заповнюється і ця «галявина». Діток звозять матусі-бабусі.
Дітки. Навіть уявити важко, скільки хлопчиків і дівчаток з бідою тільки у нашому краї (згодом дізнаємось - усі ці дітки з Рівненщини)! З ними складно, бо хтось не може ходити, хтось - навіть сидіти, їсти, ковтати, нормально розмовляти, втримувати свої емоції (ні, не через капризи, а тому, що хвороба зробила їх особливими), комусь біда так скрутила тіло, що не розібрати, де руки, а де ноги...
І знову ж - з дітками або мами, або бабусі (по мамі). Жодного тата не видно.
Мами. Різні за віком, вродою, фахом. Схожі вони лише вміло «замаскованою» втомою, прихованим болем від того, що, не сумніваюся, їм доводиться чути не раз і не два невдоволений шепіт за спиною. Болем, бо більшість татусів, які ще іменують себе мужчинами (від мужній), тільки зачувши про біду з дітьми, одразу розчиняються у повітрі, часто ще до народження малюка. Болем від того, що зрадили і їх, і дітей. Болем, бо, як виявилось, є й заздрісники (!): «бач, знову на море їде...», або (коли жінка намагається бути, що називається, у формі) «ич, вирядилась, розфуфирилась!», а ще: «та ж грошики дармові отримує!» Гіркоти від того, що є особи, які від їхніх дітей відвертаються з відразою, а однолітки ображають їхніх синів і доньок...
А хто з цих людей знає про сльози цих матерів в подушку (бо дітям їх бачити не можна, а гідність й іншим не дозволяє показати) і розхитані до межі зриву нерви? Хто знає, скільки ці матусі-бабусі доплачують за потрібні хворим діткам процедури, які у путівці, котру часто ще треба купити за свої кошти, прописані, а насправді там, куди заради них їхали, відсутні? Хто знає, як вони з такими дітьми до того ж санаторію самотужки (!), у непристосованих вагонах і автобусах добиралися? Хто з них зміг би отак, влітку по сонцю, взимку по снігу, нашими тротуарами і нашими дорогами, де попри всі правила, навіть поблизу переходу, крутелики на іномарках ніколи не пропускають людей, пішки мандрувати з «візочником» чи «миличником» до іншого санаторію, до моря, до магазину, аптеки чи деінде?..
Попри це, мами хворих діток роблять усе можливе, аби тих порятувати, борються за них до останнього, прагнучи привнести у їхні життя радість, - від спілкування, від іграшок, від пізнання світу, від першого кохання, якщо хочете. Вони не покинули своїх крихіток, не позбавили турботи і ласки.
І мужність їм, ой, як потрібна. Серед нас, які ще не навчилися не відвертатися, а допомагати, не насміхатися, а по-справжньому співчувати і співпереживати; які не вміють бачити не каліцтво тіла, а душу; не навчилися любити ближнього свого.
То, можливо, пора - давайте вчитися.
...Вечір. Зсутеніло. Стою на балконі санаторного номера. Біля лавок навпроти корпусу чути гамір. Хтось з кимось знайомиться. Юнак розповідає, що перейшов на другий курс універу. Інший, що вступив до технікуму. Дівочий сміх. Когось кличе мама.
Звичайна молодь, «дворові» посиденьки, скажете. І я так кажу, хоч знаю: це наші - «візочники»...
Олена СНІЖНА.

Додати коментар

Всі коментарі – це не редакційні матеріали, не мають попередньої модерації. Коментатори які допускатимуть у своїх коментарях грубощі щодо інших учасників дискусії та наклепи (поширення завідомо неправдивдивої інформації, яка порочить іншу особу) - можуть бути забанені адміністратором. Якщо ви вважаєте, що якась інформація не відповідає дійсності і маєте на те суттєві підстави - напишіть нам info@newlife.rv.ua і адміністратор розгляне ваш лист у найкоротший термін.
Коментарі неавторизованих користувачів друкуються тільки за попередньої модерації.


Захисний код
Оновити