Життя іде, змінюються епохи й покоління. Невблаганний час безжально поволі затирає в книзі історії цілі сторінки - про тих, хто колись жив, працював, творив, мріяв, кохав. Їхні таємниці вже назавжди сховані під надмогильними пам’ятниками й хрестами. Віки стирають все, не залишаючи свідків. А скільки всього, що кануло в Лету, ми ніколи не дізнаємось...

Панський склеп
У селі Мала Мощаниця багато мовчазних свідків минувшини. Саме тут було знай­дено речі, ще з найдавніших часів - кам’яні сокири, скребки, молоти. Віднайшли тут і золоті монети періоду правління Петра І. Є тут і панський склеп, де покояться представники роду Ейцмантів, або, як їх називали в народі, Пітад.
Знаходиться фамільний склеп на цвинтарі біля церкви. Колись це місце вважали найпочеснішим для поховань, і відведене воно було для вічного спочинку саме членів панського роду.
Нині від самого склепу майже нічого не лишилося, хіба що кам’яний хрест, який поволі теж починає перетворюватись на руїну. Кажуть, що поховання це десь сере­дини ХІХ століття. За переказами, багато людей з роду Ейцмантів померло від чуми, яка свого часу вирувала на Волині, і поховані вони теж у маломощаницькому склепі.
Розповідали, що побудова склепу досить оригінальна. Це велика квадратна кімната, стіни якої старанно і акуратно викладені каменем. Оскільки все це глибоко під землею, то каміння ніби «вбите» в грунт, а окремі камінці настільки щільно прилягають один до одного, що проміжки між ними зовсім непомітні. Висота склепу близько двох з половиною метрів. Коли заносили туди покійників, труни ставили одна за одною, але не на землю, а на насипаний граніт.
До склепу входили, спустившись сходами завдовжки близько трьох метрів, через невисокі бічні двері. Останні, щоб сторонні не могли потрапити до склепу, були засипані камінням. На похованні стояв кам’яний надмогильник, хоч контури його мали форму зрізаного дерева. Певно, майстер, який над ним працював, мав на меті таким чином увічнити славний рід Ейцмантів...

Хто ж вони - Ейцманти
На жаль, документальних свідчень про походження цього роду і життєві перипетії його представників не збереглось. Та дещо вдалося дізнатися з усних розповідей старожилів села.
Ніхто точно не знає як, але на початку ХІХ століття представники багатого роду Ейцмантів (польського, але з німецьким корінням) з’явились у Малій Мощаниці. Про перших з цих панів нічого не відомо, але доля їхніх останніх(?) нащадків трагічна.
...Пан Ейцмант в молодості мало часу проводив у своєму невеличкому сільському маєтку. Він мав будинки у Варшаві й Львові, та мешкав в основному в Дубно. Перша його дружина померла, залишивши малолітню доньку - Аллу, яку усі звали не інакше, як Ляленька. По смерті дружини Ейц­мант забажав оселитися в глибинці - в селі.
У Малій Мощаниці пан мав два великих будинки. В одному з них жила прислуга, в іншому - вдівець з дочкою.


Невдовзі Ейцмант привів у дім неофіційну дружину (співмешканку) - пані Чеховську, яка на тоді вже розлучилась з чоловіком, котрий був суддею, і мала від шлюбу з ним сина. Її у панському колі не любили і не визнавали. Мабуть, через те, що не належала до знатного роду.
Пані Чеховська найняла за куховарку молоду жіночку - Антоніну Шеруду, чоловік якої став у маєтку управляючим. За іронією долі, саме Антоніна невдовзі врятує свою пані від наглої смерті.
Загалом сільські землі були поділені між паном (100 га) і священиком (40 га). Пан зі своєї власності виділив землю для церкви і для поховання селян. Відносини, як між самими землевласниками, так і між ними й селянами були досить непогані.
Коли на Західній Україні в 20-х роках ХХ ст. розпочався перший наступ більшовиків, поміщиків нищили. Не минуло це й Ейцмантів. Двічі вчиняли замахи на життя пана, та безуспішно, хоча постраждалі від цих дій були.
Зимою 1924 року священик Рижковський видавав заміж свою доньку Мілу. У нього зібралося багато гостей. Звісно, був серед них і Ейцмант. Але дружину на весілля не взяв. Та дуже засмутилася з цього приводу та запросила, аби розрадитись, до себе на розмову вже згадану куховарку Антоніну, яка для пані була ще й за подругу.
У цей час прийшли найняті більшовиками розбійники, які хотіли вбити панів та забрати їхні коштовності. Почувши якийсь шум, пані наказала Антоніні дізнатися, що там сталося. Та щойно та відчинила двері, її вбили люди в масках - думали, що це і є господиня маєтку. Служниця була вродливою, гарно одягненою, мала красиву зачіску.
Пані вистрибнула через вікно і побігла до оселі священика, де гуляли весілля. Дізнавшись, що трапилось, гості порозходились, боячись нападу, але злочинці не з’явилися.
Поруч з панським будинком великий садок, де колись було й невеличке озеро з альтанкою на березі, там пани полюбляли відпочивати. Розповідають, що пані, коли втікала, вкинула в це озерце глечик із золотом і всіма своїми коштовностями. Є люди, що шукають цей скарб і досі.
А яка ж подальша доля самої пані? Кажуть, вона нев­довзі після цих подій оселилася в місті Дубно. Ейцмант же вирішив одружитися законно, але з іншою. Зробив пропозицію багатенькій панночці, яка перебувала в маєтку у Княгинині. Та йому відмовила, і це дуже зачепило його гордість і самолюбство, аж так, що дорогою додому він вчинив самогубство - застрелився.
Поховали Ейцманта у фамільному склепі.
Донька пана, Алла Ейц­мант, деякий час проживала у місті Дубно. Після смерті батька і до повноліття її опікуном стала рідна тітонька - пані Півоцька. Але, як склалося життя Алли потім, - невідомо.
Панський маєток невдов­зі продали «з торгу» панам Сікорським. Але ті дуже рідко й мало перебували у своєму новопридбаному селі. Керував усім в маєтку управляючий на прізвище Домбровський.
З другою хвилею наступу радянської влади на Волинь (30-ті роки ХХ ст.) панські будинки палили. Управляючого хотіли вбити, але, дізнавшись від селян, що він не чинив їм зла, відпустили. Поїхав він жити до своїх господарів у м. Дубно.
Невдовзі панські будинки забрала сільська громада і передала їх під приміщення школи, де, у щоправда дещо перебудованих, і досі навчаються маломощаницькі діти...
Підготувала, за
спогадами мешканців
села, завідуюча
Маломощаницькою ПШБ
Надія ІГНАТЬЄВА.

Коментарі   

0 #1 Olesia Duchenko 08.08.2016, 10:16
Шановна редакціє, я вважаю, що є необхідність з вашої сторони відреагувати на сторінках газети щодо «крадіжки» і переписування статті Надією Ігнатьєвою, адже однозначно порушено авторські права і право на інтелектуальну власність (мої авторські права, адже дослідження проводила я і оригінальна стаття підписана моїм дівочим прізвищем - Панащук). Крім того, слово «підготувала», яке використала пані Надія Ігнатьєва, мало б означати хоча б якусь роботу з інформацією, а не просто перестановку слів у реченнях (і то лише в окремих). І хоча заголовок статті інший, але навіть він – це речення з контексту статті-оригінал у. До того ж, неможливо підготувати матеріал «за спогадами мешканців села», як це констатує пані Надія, оскільки очевидці і безпосередні учасники подій, які описані у статті, уже давно померли. Крім того, я, готуючи матеріал у 2002-2003 р.р., зверталася ще й до архівних документів, а не лише спиралася на спогади очевидців.
Шановна редакціє, буду вдячна за відповідну реакцію на сторінках вашої газети (у вигляді уточнення інформації щодо авторства).
Оригінальна стаття від 13 вересня 2003 року – за адресою: http://www.ex.ua/870439252345
З повагою Олеся Дученко (Панащук)
Цитата

Додати коментар

Всі коментарі – це не редакційні матеріали, не мають попередньої модерації. Коментатори які допускатимуть у своїх коментарях грубощі щодо інших учасників дискусії та наклепи (поширення завідомо неправдивдивої інформації, яка порочить іншу особу) - можуть бути забанені адміністратором. Якщо ви вважаєте, що якась інформація не відповідає дійсності і маєте на те суттєві підстави - напишіть нам info@newlife.rv.ua і адміністратор розгляне ваш лист у найкоротший термін.
Коментарі неавторизованих користувачів друкуються тільки за попередньої модерації.


Захисний код
Оновити