Михайло Степанович СЕРГІЄНКО (на фото) народився 10 листопада 1933 року в селі Денисівка Оржицького району на Полтавщині. Там пройшли його дитячі роки, юність, там отримав атестат зрілості. Залишившись у війну без батька, самотужки торував дорогу в життя. У 1957 році закінчив філфак Київського державного університету, ще через десять років здобув вищу журналістську освіту.
До газетярської справи долучився у Дубно, де працював коректором, спецкором, завідуючим відділом, відповідальним секретарем. Пізніше трудився заступником редактора у Костополі та Здолбунові, а з 1978 по 1988 рік - редактором Здолбунівської районної газети. 19 червня 1993 року пішов з життя.

 

Він страшенно любив шахи. Коли я у 1979 році після закінчення Вищої партійної школи при ЦК Компартії України отримав направлення на роботу заступником редактора у Здолбунів і постав перед справді ясними очима тодішнього редактора районки Михайла Степановича Сергієнка, він, змірявши мене поглядом з голови до ніг, запитав:
- У шахи граєш?
- Граю, але так собі, - відповів я.
- Ну, що ж, подивимось, - сказав редактор і, кивнувши на шахівницю, що лежала на приставному столі, розпорядився:
- Розставляй!
Я розставив фігури, і наша баталія розпочалася...
Зараз уже не пам’ятаю, як закінчився той наш перший поєдинок, але після нього Сергієнко резюмував:
- Думаю, зіграємося.
Потім, усміхнувшись, уточнив:
- Маю на увазі - спрацює­мося.

Матеріал про турнір 1979 року у газеті “Шлях Ілліча” від 12.05.1979 р.

І почалися редакційні будні. Газета «Шлях Ілліча» (таку назву вона носила тоді) мала солідний, як на теперішні часи, тираж - майже 12 тисяч примірників. Виходила в світ тричі на тиждень, а тому роботи вистачало. Редактор був членом бюро райкому партії і членом виконкому районної ради, отож постійно кудись їздив, організовував збір урожаю, був присутній на вранішньому доїнні корів у закріпленому колгоспі, засідав у райкомі та райвиконкомі, а на мене залишав усі газетні справи. Але в їх суть, у редакційний процес він вникав глибоко і повсякчас. Дуже радів, коли бачив чиїсь успіхи, сам щоденно намагався виховувати молоді кадри. І це йому вдавалося. Він міг навіть в одному вдалому реченні молодого журналіста чи дописувача побачити майбутній талант.
Якось до нас в редакцію для проходження практики приїхав студент зі Львівського університету Василь Левицький. Михайло Степанович доручив йому написати матеріал з будинку престарілих, у якому доживали віку люди з багатьох куточків країни. Василь добросовісно підійшов до виконання завдання і написав гарну розповідь про побут підопічних цього закладу. І не просто про їхні будні і невеличкі свята, а й вник у їхні долі, в переживання тих, хто опинився там за різних обставин. А завершив він свою розповідь тим, що, йдучи з будинку-інтернату, побачив на лавочці стареньку бабусю, яка сумно й водночас з любов’ю дивилася на нього. А коли Василь порівнявся з нею, простягла йому яблуко, яке тримала в руках:
- Візьми, синку, скуштуй на здоров’ячко... За цією фразою редактор виніс свій вердикт:
- Молодець! Отак треба писати! У цих кількох словах сутність цих залишених своїми дітьми людей.
Василь потім став письменником, але, на жаль, трагічно загинув.


Сергієнко добре знав психологію людей, близько до серця приймав їх болі та тривоги, бо й сам пройшов нелегку школу життя. Народився у бідній селянській сім’ї, у роки війни залишився без батька. Не раз сидів без шматка хліба, не мав у що одягтися. Але все це й загартувало його характер, допомогло вийти в люди.
Проте сімейне життя у нього не склалося. З дружиною розлучилися ще в Дубно, з нею залишився і його єдиний син.
Після розлучення Сергієнко переїхав у Костопіль, де став заступником редактора. Тут через пережиті сімейні негаразди почав заглядати в чарку. Але світ, як кажуть, не без добрих людей. Відтягти його від прірви, над якою стояв, допоміг тодішній перший секретар Костопільського райкому партії Степан Федорович Сиротинський. Поговорив, підтримав, допоміг, вселив надію. І Сергієнко залишився вдячним йому за це на все життя.
З Костополя Михайла Степановича перевели заступником редактора у Здолбунів. Це було у 1974 році. А через чотири роки він став редактором газети.
Жив сам у двокімнатній квартирі. Вільного часу вистачало. Тому писав плідно і на найрізноманітніші теми. Багато часу присвячував і шахам. Розв’язував задачі й етюди, любив кросворди, які тоді друкувалися в журналах «Україна» й «Огонёк». А ще багато читав. Цікавої, серйозної і мудрої літератури. Шукав її, де тільки міг. За хороші книги готовий був віддати мало не всю зарплату. І часто віддавав, бо щедро дарував книги і своєму синові, якого вивів у люди, одружив, дав йому педагогічну освіту.
Характерно, що любов до шахів не обмежувалася у Сергієнка грою чи розв’язуванням задач та етюдів. Саме він започаткував проведення у районі щорічних шахових бліц-турнірів на призи газети. Присвячувалися вони, як правило, Дню преси і збирали багато учасників. Участь у них брали найсильніші шахісти району - в основному першорозрядники і кандидати в майстри спорту. Серед них машиніст локомотивного депо Віктор Корольов, токар Сергій Малахов, будівельник Михайло Бедратий, тоді ще школяр Йосип Борзенко, інженер Анатолій Кирилюк, лікар Пет­ро Борисюк, майстер ПМК-63 Гнат Микитюк, голова ФСТ «Колос» Євген Плоцин і багато інших справжніх любителів шахів. Окремих з них, як і самого Сергієнка, сьогодні вже немає серед живих, але їх пам’ятають в районі, вшановують проведенням різних турнірів їхні друзі.
Цим турнірам залишився вірним і ще один здолбунівчанин - Юрій Кошмак. Нині він живе і працює в столиці України, але приїздить у Здолбунів і щороку стає спонсором проведення змагань з шахів.
До бліц-турнірів, які проходили в редакції, ми готувалися всім колективом. Закупляли призи (здебільшого це була шахова література), дипломи, друкували оголошення в газеті, запрошували знаних шахістів з обласного центру. Завжди відгукувався на такі запрошення заступник редактора обласної газети Юрій Щупак, який добре знав Сергієнка і товаришував з ним.
Бліц-турніри проходили, як правило, у вихідні дні, потім були нагородження переможців, в тому числі і річною передплатою на газету, публікація звіту про проведений захід у районному часописі.
Ці турніри любили не лише самі шахісти, а й їх численні вболівальники. І тому в такі дні у редакції було зав­жди, як у вулику.
Якось до нас прийшов на роботу молодий журналіст Василь Закревський (нині головний редактор однієї з районок Київської області). Сергієнко, як колись і мене, запитав, чи грає він у шахи. Відповідь була негативною. Через якийсь час редактор урочисто подарував йому шахи і сказав:
- Вчися, я потім перевірю...
І Василь навчився, та так, що почав обігравати редактора. Раділи цьому обоє.
Він поважав професіоналів у будь-якій справі. Хорошого водія, слюсаря, журналіста, хорошого керівника. І люди тяглися до нього. У його кабінеті завжди було гамірно. А ще... накурено. Курив Михайло Степанович і справді багато. Та ще й таких цигарок, які в народі називають термоядерними.
Сергієнко виховав багатьох журналістів. Серед них Тамара Окрушко, Олександр Лагодзінський, вже згадуваний Василь Закревський, Володимир Баталов, Раїса Радчик, Світлана Ленць, Мар’ян Заяць, Віталій Долін. Усі вони стали справжніми професіоналами газетної справи.
Його поважали і такі «зуб­ри» рівненської журналістики, як Георгій Сербін, Володимир Шишков, Михайло Горопаха, Євген Плахов, Валерій Сидорук.
Багато років пліч-о-пліч з Сергієнком працювали на різних посадах Неоніла Дзюбенко, Дмитро Ганчевський, Надія Гаврон, Валентина Нес­терська, Ніна Дрозюк. Усі вони так чи інакше були пов’язані з його журналістською долею, а вона - з їхнім трудовим життям.
Цінував Михайло Степанович і громадських кореспондентів газети. Особливо тепло і з великою повагою відгукувався він про вчителя з Бущі Миколу Ужвіна, начальників планово-економічних відділів заводу пластмасових виробів і цементно-шиферного комбінату Івана Фурманчука та Івана Маковійчука, вже згадуваного машиніста локомотивного депо Віктора Корольова, фотокореспондента-залізничника Олексія Мікліна і багатьох інших людей, їхні фото- і текстові матеріали залюбки друкували в газеті, самих авторів щедро винагороджували гонораром і всілякими цінними подарунками в День преси чи на нарадах робсількорів. І газета, попри різні ідеологічні догми, була від їх участі в її творенні цікавою і читабельною.
Любив Михайло Сергієнко і жарти. Сам залюбки розповідав різні анекдоти, міг винахідливо розіграти когось з друзів.
Десь наприкінці вісімдесятих років він переніс інсульт. Але і в лікарні не переставав жартувати, розповідати дотепні та смішні історії. Це й допомогло йому викарабкатися з халепи. Але хвороба таки підкосила його здоров’я, і він вирішив піти з посади. Став працювати відповідальним сек­ретарем, трохи згодом попросився в кореспонденти. Але перенесений інсульт давався взнаки, а тому в жовт­ні 1991 року Михайло Степанович звільнився з роботи за власним бажанням, вийшовши на пенсію по інвалідності.
Він ще тривалий час заходив у редакцію, цікавився редакційними справами. Провідували Сергієнка і ми. Частими гостями були в нього тодішній голова районного комітету народного контролю Олександр Микитюк, завідуючий загальним відділом райкому партії Вячеслав Розенбаум. Заходили інші люди, яких він знав і з якими зберіг добрі стосунки. Але чекав він не нас і не їх. Він завжди з нетерпінням виглядав сина і невістку з внуками. Та вони чомусь не приїжджали. І тоді, висловлюючись шаховою термінологією, його остання партія з життєвими обставинами ввійшла у стадію цугцвангу, а випробування самотністю стало не на його користь.
19 червня 1993 року Михайло Степанович Сергієнко пішов з життя.

* * *
Започатковані Сергієнком бліц-турніри продовжувались, хоч криза й внесла свої корективи у їх проведення. Але перед своїм виходом на пенсію я, як його наступник, організував і кілька разів провів шаховий бліц-турнір, присвячений його пам’яті.
Володимир ДРОЗЮК,
головний редактор
здолбунівської районки
з 1988 по 2013 рік,
заслужений журналіст
України.

Фото з архіву автора.
*Цугцванг - шаховий термін, який означає таку позицію в грі, коли кожен наступний хід лише погіршує становище.

Додати коментар

Всі коментарі – це не редакційні матеріали, не мають попередньої модерації. Коментатори які допускатимуть у своїх коментарях грубощі щодо інших учасників дискусії та наклепи (поширення завідомо неправдивдивої інформації, яка порочить іншу особу) - можуть бути забанені адміністратором. Якщо ви вважаєте, що якась інформація не відповідає дійсності і маєте на те суттєві підстави - напишіть нам info@newlife.rv.ua і адміністратор розгляне ваш лист у найкоротший термін.
Коментарі неавторизованих користувачів друкуються тільки за попередньої модерації.


Захисний код
Оновити