Антон Українець.

Антон Українець.

Події останнього часу на Сході нашої держави справді змінили світогляд українців. Ми навчилися цінувати, а не сприймати, як невід’ємну константу, кожен прожитий у мирі і здоров’ї день та конкретними справами, а не красивими словами, доводити, що усвідомлюємо важливість таких цінностей, як людяність і взаємодопомога, єдність, свобода, відвага і честь. У кожного з нас змінилося усвідомлення себе як частки України і рідної країни, як члена світової спільноти. Прийшло й розуміння того, що в останній маємо таки знайти свій, унікальний шлях, щоб не просто зберегти себе й існувати, а розвиватись і міцніти, й таки втілити в реальність нашу спільну мрію про сильну й цілісну українську державу. Без корупції, з народом-монолітом.

У важкі будні протистояння з ворогом постала новітня когорта пат­ріотів, які, не роздумуючи, пішли захищати Батьківщину, рятувати життя бійцям як військові медики чи взялися за волонтерську справу. Серед них багато молодих - енергійних, рішучих, готових діяти не заради особистих благ, а насамперед, щоб змінити на краще своє рідне село чи місто, країну загалом. Прагне цього і наш земляк Антон Українець, про якого ми вже розповідали у нашій газеті цьогоріч навесні, коли він, старший солдат, кулеметник 30-ї бригади ЗСУ, вдруге вирушав на службу у зоні АТО після відпустки. І от - нова зустріч вже через певний час після повернення. Спілкуємося про службу, про повернення додому, плани на майбутнє - сьогодні він теж у пошуку свого подальшого шляху.


Війна. Вона розділила його долю на “до” і “після”. Антон міг залишитися тут, удома, і далі працювати тренером-викладачем з вільної боротьби у ДЮСШ, провадити звичне життя молодої людини у мирному Здолбунові, але цього не зробив - не дозволили сумління і переконання. Тож, “порозумівшись” з медиками, пішов служити Батьківщині. Про бойові завдання, чергування, обстріли, гіркі втрати і фронтову дружбу знає не з книжок чи новин, а Куйбишево, Маріуполь, Краматорськ, Горлівка, Дебальцеве, Світлодарськ, Попасна для нього - не просто точки на карті. Війна на понад рік зодягла його у військовий стрій. Після відпустки були ще чотири місяці служби в АТО.
- Повертався я у свою частину, до своїх хлопців. Була Пасха, тож віз побратимам великодні гостинці від мами, аби й вони відчули домашню атмосферу у ці особливі дні, скуштували смаколиків. Приїхав, то побачив, що над цим також багато попрацювали волонтери. Загалом на той час ситуація з матеріальним постачанням дещо поліпшилась, - розповідає Антон. - І хто б що не казав, але армія у нас є (а армія це - своя, особлива дисципліна), є й хороші воїни і хороші командири. Такі, наприклад, як наш зовсім юний, 23-річний, ротний, і наш комбат - справжній бойовий офіцер, ми їх дуже поважали.
За словами Антона, їхня третя рота довго не мала втрат, але так було не у всьому батальйоні.
У серпні цього року, коли рота з другої лінії оборони рушила вже на передову, йому довелося послужити в іншому підрозділі - направили до Попасної, у частину, де не було кулеметника, “прикривати ППО”. Пробув там два тижні, але зі своїми хлопцями зв’язку не втрачав і, врешті, зателефонував командиру, аби забрав його на передову до своїх - знав, побратими чекають. Тоді вже знали, що демобілізують їх пізніше, ніж мали б, через втрати у першому батальйоні і потребу замінити тих загиблих і поранених бійців.
Почалися бойові чергування, попереду були вже не свої, а ворог. Після одного з таких чергувань 22 серпня Антон та ще двоє бійців отримали вже неочікувану звістку про демобілізацію. Рушили оформляти документи. Але не так сталось, як гадалось. Довелось повернутись назад.
- Заступив на чергування з 23 на 24 серпня - з Дня Прапора на День незалежності. Тільки заступили - нас почали “вітати” з ворожого боку. Це, мабуть, була найважча зміна, бо стріляли тоді по нас і вдень і вночі, з мінометів, АГС, підствольників. Під мінометним обстрілом у відкритому полі я був уперше, - згадує Антон. - До укріп­лень бігом повертались теж під вогнем, так само відправили хлопців собі на зміну.
А 25 серпня знову прийшло мені повідомлення про відправку додому. Майже день разом з ротним “Нивою” їздили Донбасом з обхідним листом, у штабі, до речі, зустрів земляків зі Здолбунівщини. Потім - на позиції, там повіддавав хлопцям свої необхідні на війні речі - бронежилет, розгрузку, каску, лишив їм і нову форму, що привіз з відпустки, і свою дембельську теж. Забрав якісь домашні речі, документи і заспішив, адже часу до поїзда о 20.00 з Костянтинівки лишалось обмаль, а треба було встигнути. Аби було чим добиратись туди, теж подбав ротний, попросив свого знайомого, аби підвіз. І все ж вчасно добратись не встигли. Хтось підказав, що о 22.00 буде ще один потяг. На вокзал - кажуть, що за графіком такого немає... Але з’ясувалось, що це військовий поїзд, яким доставили поповнення у зону бойових дій. Назад він ішов з фактично порожніми вагонами. Пощастило, що виявився до Здолбунова прямим. Приємною несподіванкою для мене стала урочиста зустріч на вокзалі рідного міста, коли з квітами, прапорами, кульками прийшли друзі, представники ГО “Здолбунівська сотня самооборони”. На жаль, не було тоді на пероні моїх батьків, які раділи моєму поверненню найбільше, бо реальність така, що вони мусять працювати в Польщі.
Для себе вирішив, що тут, у мирному житті, має робити усе, аби дійс­ність наша змінилась. Тому постійно в русі. Обраний депутатом міської ради. Тут найголовнішим напрямком своєї діяльності бачить допомогу тим, хто пройшов з АТО, зокрема у вирішенні питання про виділення воїнам земельних ділянок, хвилює його і питання благоустрою Здолбунова, щодо поліпшення якого теж має чимало хороших ідей. Одна з них - приділити більше уваги облаш­туванню і самої міської автостанції, і пам’ятного для нас усіх місця в її межах. Антон запевняє, що як депутат відстоюватиме інтереси мешканців свого округу і всіх жителів міста у раді принципово.
- Розумію, що діяти краще однодумно, але лише в інтересах громади. Та, як засвідчила перша сесія, так працювати готові не всі місцеві обранці, - зазначає він. - Загалом біда українців у тому, що наше суспільство досі повною мірою не усвідомило того, що відбувається насправді і яка біда насувається. На Сході йде війна проти всього народу, а не проти влади у Києві. І тільки згуртувавшись у всьому, зможемо перемогти ворога. І зовнішнього, і внутрішнього, якого впустили на свій корабель давно. Нам, українцям, варто глибше звернутись до своєї історії, усвідомити, що маємо свої цінності, неповторну культуру та мову і врешті знайти власний, унікальний шлях.
Ольга ЯКУБЧИК.

Додати коментар

Всі коментарі – це не редакційні матеріали, не мають попередньої модерації. Коментатори які допускатимуть у своїх коментарях грубощі щодо інших учасників дискусії та наклепи (поширення завідомо неправдивдивої інформації, яка порочить іншу особу) - можуть бути забанені адміністратором. Якщо ви вважаєте, що якась інформація не відповідає дійсності і маєте на те суттєві підстави - напишіть нам info@newlife.rv.ua і адміністратор розгляне ваш лист у найкоротший термін.
Коментарі неавторизованих користувачів друкуються тільки за попередньої модерації.


Захисний код
Оновити