Мабуть, саме так можна означити сутність віршованого Слова. Адже воно зав­жди зринає з глибин самого серця камертоном від того, що наразі вирує у людській душі. Душі надчутливій і надсприйнятливій до оточуючого світу, точно не черствій і не байдужій. Це Слово, мов відблиск, мов луна наших мрій, бажань і прагнень, пережитого щастя чи болю. Це Слово - результат нат­хнення. А те, хоч і здається, що приходить нізвідки, насправді є результатом сплеску емоцій чи почуттів, хоча й саме (а, може, й з поруху чогось вищого) вибирає, коли, якої миті з’явитись.
Поетичне Слово багатогранне. Тонке і гостре, ліричне і в’їдливе. Здатне розчулити до сліз, підняти до бою, повернути бажання жити чи змусити сміятись. Спроможне нам, сучасним і заглибленим у матеріальне буття, відкрити очі і повернути нас обличчям до стремлінь духовних. Йому під силу передати красу цього світу і розкрити вади суспільні.


Талановита поезія спонукає читача думати, діяти, ставати кращим. Вона дарує приємні миті насолоди спілкування з прекрасним, хвилює. Вона відділяється, ніби відходить від автора і живе своїм життям, стаючи піснею чи закликом, зізнанням у коханні чи колисковою, подякою чи криком розпачу. Вона - завжди між полюсами...
Завтра, 21 березня, відзначатиметься Всесвітній день поезії, встановлений у 1999 році на 30-й сесії генеральної конференції ЮНЕСКО, покликаний “послужити створенню у ЗМІ позитивного образу поезії як справді сучасного мистецтва, відкритого людям”. Сподіваємось, що цьому сприятиме і пропонована нижче добірка віршів місцевих авторів на різні теми.

 

На полі бою очі їх зустрілися

А я пишу свою гарячу повість
Кривавим слідом стомлених доріг.
Вони пройдуть крізь серце і натомість
Повернуться на рідний свій поріг.

На нім присяде миру білий голуб,
Що повернувся з попелу страждань,
І затуркоче в душу твою голу,
Покличе до глибоких покаянь.

Не так жили, не так молилися,
Байдужіли до брата й Бога теж.
О, як душа моя стомилася,
Потоку сліз уже немає меж.

Вбивали брата, в Бога цілились.
Солдате, чуєш, не зведи курок.
На полі бою їхні очі стрілися,
І відступила смерть на крок.

І день здавався ясний і погожий,
Весна травою рани заростить...
В очах у брата зринув образ Божий
Із серцем, розіп’ятим на Хресті.

Сам Бог стоїть посеред бою.
Він вже віддав за нас свою святую кров.
Невже вам мало ще страждань і болю,
Невже нема повернення в Любов?
Галина ОЛІЙНИК.

За Україну

Тисячоліття стало на кордоні.
Майбутнє і минуле - водночас,
Зоріє світ, як крапля на долоні,
У відлиску нещирості й гримас.
Незримо сновигає неминуче,
Усе, здається, просто, наче сон.
Мовчить годинник. Стомлено, болюче...
Співайте пісню, стрілки, в унісон!
Час захлинувся. Спокій, морок, тиша.
Усе так просто. Як же це дарма!
Мовчить поет. Не пише більше віршів.
Нема думок і рими вже нема.
Самотньо, сумно, срібно плаче скрипка,
На луни кроків - відгук пустоти,
Десь в піднебессі розірвалась нитка,
Розсипалось намисто... Не знайти.
Так непомітно розпадались скелі,
У порох миті. Дивні, невеселі.
Життя тремтіло в Долі на руці.
Мабуть, так схоже гинули народи,
По одному зникаючи в світах...
Не залишилось пам’яті в природи,
За обрієм зникає синій птах...
Мабуть, дерева сохнули з коріння,
Їх відцурались рідні солов’ї...
А як важливо хоч би трішки вміння
Знайти помилку спершу у собі!
…Народи нишкли. Нації. Країни.
Губились мови, плакали пісні.
Будь вічною, одвічна Україно,
Не загубись, мов пташка навесні!
Єдина! Певно, в цьому твоя сила.
Ти неповторна на усі світи.
І свій народ, який в собі зростила,
Не відпусти, благаю, не пусти!
Дозволь навіки бути у полоні
Твоєї незбагненної краси.
Своє життя кладу в твої долоні,
Молюсь до тебе, Матінко, спаси!
Врятуй, Богине, від гріха й облуди,
Даруй нам віру і прости провини.
Даруй нам єдність. Присягаю: будем
Один - за всіх і всі - за Україну!
Галина УЖВІН.

Я люблю

Я люблю свою землю у травах квітучих,
Як буяє в хлібах, у річках гомонить.
Я люблю свою землю з волошкою в житі,
Що в росі світанковій ледь помітно тремтить.

Я люблю свою землю, мій край солов’їний,
Де верба і калина, луги і гаї.
Тут чисті джерела, мов з крапель намиста,
Тут щедрії люди, тут рідні мої.

Цвітуть чорнобривці, жита половіють,
Тут верби розлогі навкруг джерела.
Шевченкове слово, Кобзареві надії.
І пам’ять не меркне... Жива!

Я люблю свою землю. Тут козацькі могили,
Обеліск серед гаю стоїть...
Тут Тарасова пісня й талан невмирущий
Живе, не згасає багато вже літ.

Я люблю свою землю, що квітує так рясно,
Цю багатую землю, що любив так Тарас...
Два кольори його життя влились в джерело
Те незгасне, що добром і любов’ю
окрилює нас.


Польова криниця

До сина
Коли у спеку літню заманеться
Напитися холодної води,
Піди у поле, де стежина в’ється,
Криницю в буйних травах віднайди.
Візьми в долоні непокірну воду,
Вустами доторкнися, припади -
Таку відчуєш радість й насолоду,
Немов напився чарів молодих.
Бо ця вода - це кров землі твоєї,
Не дасть тобі в біді упасти ниць.
Хай в пам’яті завжди горить зорею
Любов, що спив ти з польових криниць.
Ганна СТЕЦЮК.

Вірші з серветок

Осіння гра віолончелі.
Кружляє листя в пристраснім танку.
Дві наші долі, наче паралелі:
Хоч завжди поруч, а не зійдуться в одну.
Хіба лишень на горизонті -
В туманному сріблястім міражі,
Де чути гру віолончелі,
Й диригує серцем сама осінь
У сукні з хмар і золотім вінку.

***

У загорожі біля криниці в одному з оздоровчих комплексів у Хрінниках щодня пасеться самотня Красуня. Так нарекли її діти-відпочивальники, вони приносили конячці зібрані в садку оздоровниці яблука...

Граційна й красива,
Та завжди одна,
В неволі загону
Сумує вона.
Їй хочеться волі,
А знає батіг,
Тож погляд у неї,
Що в душу проник.
Не яблук їй треба,
А ласки й тепла.
Красива й граційна
Сумує одна...
А сниться їй сивий,
Розкинутий степ
І біг, наче птаха
Незгнузданий лет.
А сниться їй воля
І місячний кінь...
Та в дійсності
Є лиш їх тінь.

***

Малює вже осінь
Життя картину
Розтріпаним пензлем
Сльозами на сірому тлі.
І бризнула кров’ю
Достигла калина,
І щастя далеко,
Немов я і ти.
А музика осені
Тихо так лине,
Як хмари по небу,
Що плачуть дощем.
Думками і серцем
Лечу я до тебе,
А слідом - самотність моя
Журавлиним ключем.
Ольга Якубчик.

***

Дощами заплакало небо -
Упала на землю тривога.
У мене на серці, крім тебе,
Нікого, нікого, нікого...
Даремно журитись не треба,
Бо легше не буде від того.
У мене й на думці, крім тебе,
Нікого, нікого, нікого...
У вечір самотній і темний
Шепочу молитву до Бога:
- Хай в тебе не буде,
Крім мене, не буде,
Нікого, нікого, нікого...

***

Ти пам’ятай: я в цьому світі є,
Як зірочка маленька в небі,
Я - просто відображення твоє,
Яке не може й миті жить без тебе.
Я - гріх твій, біль, спокута, каяття,
Зневіра й доля, мука і кохання...
Та знай, коли захмариться життя,
Лишусь промінчиком тобі останнім.

***

А я мрією,
А я спогадом
Забіжу у твої роки.
Тихим подихом,
Білим подивом
До твоєї торкнусь руки.

А я пташкою,
А я щебетом
Увірвусь у твій дім колись...
Пригорнуся я
Теплим вечором,
Щоб в дорозі ти
Не стомивсь.

І не прохана,
І не кликана,
У літах загубився слід.
А я ласкою,
А я втіхою
Розвеснію в бузковий цвіт.
Микола ПЕРЕВ’ЯЗКО.

Додати коментар

Всі коментарі – це не редакційні матеріали, не мають попередньої модерації. Коментатори які допускатимуть у своїх коментарях грубощі щодо інших учасників дискусії та наклепи (поширення завідомо неправдивдивої інформації, яка порочить іншу особу) - можуть бути забанені адміністратором. Якщо ви вважаєте, що якась інформація не відповідає дійсності і маєте на те суттєві підстави - напишіть нам info@newlife.rv.ua і адміністратор розгляне ваш лист у найкоротший термін.
Коментарі неавторизованих користувачів друкуються тільки за попередньої модерації.


Захисний код
Оновити