Що робити дівчині, яка має двох шибайголових найкращих друзів дитинства? Лише одне – очікувати чого зав­годно. В тому числі й дещо нестандартних подарунків, особливо, якщо день народження припадає на Валентинів день…

 

- О, Господи! Що сталося, хлопці?

Анін крик розбудив би й вічно п’яного, як чіп, сусіда з третього поверху. Та хіба варто звинувачувати дівчину у порушенні громадського порядку, хай і після першої ночі? Не кожному ж у квартиру двоє друзів напідпитку приносять такого ж, та ще й непритомного, третього.
- З днем народження, Ань! – весело промовив Вадим, похитуючись під вагою ледь живого приятеля.
- І з днем святого Валентинчика! - підтримав Антон.
Не лише шок можна було прочитати на обличчі дівчини. Але гарне батьківське виховання й обіцянка святому Миколаю у четвертому класі не лаятись змусили її стримати нецензурний словесний потік.
- Хлопці, якого художника ви приволокли мені Діму? Що з ним? Він хоча б живий?
Цієї ж миті тіло Діми з гучним гуркотом впало додолу. Аня підстрибнула від несподіванки і відразу кинулась до нього. Дівчина почала гарячково пригадувати весь курс медицини, який довелося пройти в школі. Але згадала, що в цій справі вона цілковитий профан. Та все ж перевірити дихання та пульс могла. На її превелику радість, Діма був живісінький, хоча й у відключці. Та, оглянувши “пацієнта”, Аня виявила не вельми заспокійливий сюрприз.


- У нього на голові гуля! – дівчина сердито глянула на приятелів.
- Ань, ми не хотіли, чесно, - почав виправдовуватись Антон. - Ми його спочатку просто споїти хотіли і до тебе привезти. Але він, гад, і після бабціної самогонки пручався. Не піду, каже, вона мене бачити не хоче. Тоді Вадиму в голову прийшла геніальна думка: оглушити його. Ледь-ледь… Так він точно нікуди не подінеться! Ми ж хочемо, щоб ви були разом, а не бігали, як дурні, один від одного.
- Та ви ж його вбити могли!
У думках дівчини промайнуло все життя. Їх спільне дитинство, поламаний велосипед, аромат маминої випічки, татові обійми, перше кохання, університетські роки… Тепер їй варто добре це запам’ятати, бо в тюремній камері в інтернеті сидіти не дадуть і розважати себе, окрім спогадів, буде нічим. Антон із Вадимом, вочевидь, не відчули зв’язку між своїми діями та Кримінальним кодексом України. Не дай Бог, сильніший удар – і все. Суши сухарі і куп­ляй цигарки… Пожиттєве. Хоча і зараз не вельми втішна ситуація. Оглушений тупим предметом 23-річний юнак, якого принесли ЇЇ друзі, валяється на підлозі ЇЇ квартири. Вона – спільниця. А ще, хоч як дівчина не намагалася це приховати, дуже хвилювалася за його самопочуття…
- Та не переймайся ти. Ця гуля - не наших рук справа, а, швидше, підлоги Діминої ванної кімнати, - намагався заспокоїти подругу Антон. -
Коли ми мізкували, чим би його оглушити, він пішов туди і сам гепнувся. Ми тільки його підняли і принесли до тебе!
- То куди тобі покласти подаруночок? – запитав Вадим, вирішивши, що інцидент вичерпано. Хлопці дружно та легко підняли непритомного з підлоги і попрямували до кімнати. Аня перегородила їм вхід, твердо маючи на меті приборкати будь-яку спокусу відновити стосунки з Дімою.
- Нікуди! Кладіть туди, де ви його взяли. А ще краще - завезіть у лікарню!
- Останнє місце, де ми його підняли, були сходи твого під’їзду. Боюсь, що двірник не зрозуміє жарту, якщо ми його знову там лишимо, - Антон підморгнув Ані.
- Е ні, красуне! Подарунки не повертають. Ти хотіла – ми його сюди доставили. Можеш не дякувати і в бланку доставки замовлень не розписуватись.
Хлопці все ж зуміли пробити Аніну оборону і прорвались всередину кімнати. Там поклали на диван Діму і, з почуттям виконаного обов’язку, попростували до виходу. Аня ошелешено дивилась услід своїм благодійникам.
- Що ж тепер мені з ним робити? – Аня почувалась ніяково і розгублено.
Вже біля дверей Антон обернувся і сказав:
- Той, хто просить подарунок, зав­жди знає, що з ним робитиме. Так що сама вирішуй.
... Діма прокинувся від жахливого головного болю. “Це ж яка пальонка, ця фірмова самогонка Антонової бабці, - подумав юнак. - Цікаво, котра зараз година? Так темно”. Діма звично потягнувся за телефоном до тумбочки. Проте, на подив, телефону, як і самої тумбочки, на місці не виявилось.
- Що за…? – ледь не впавши на підлогу, вилаявся юнак, подумки згадуючи всіх родичів Вадима, який славився своїм вмінням переставляти меблі “по феншую” на п’яну голову. От і зараз, певно, місце розташування Діминої тумбочки не прийшлося до душі доморощеному дизайнеру інтер’єрів.
- Як ти? – почувся у темряві до болю знайомий юнакові голос.
Хлопець звівся на руки, щоб переконатись - йому не почулося. Проте відчув різкий пульсуючий біль у потилиці. Голосно зойкнувши, юнак знову бухнувся на диван. За цей
короткий час Діма встиг лише побачити виразну жіночу постать біля
незаштореного вікна. Дівчина навдивовижу швидко та граційно наб­ли­зилась до нього і сіла поруч на край дивану.
- Лежи і не вставай. Через кілька годин ми сходимо до лікарні. Сподіваюсь, що струсу мозку в тебе немає.
- Що ти тут робиш? - Діма був явно шокований. От хто-хто, а ця особа аж ніяк не мала би бути у нього вдома.
- З огляду на те, що ти зараз у моїй квартирі, це я мала б задавати тобі подібні запитання.
- Чому це я в тебе у квартирі?
Діма почав згадувати, як увечері Антон з Вадимом пропонували йому піти до Ані і помиритись, адже сьогодні свято Валентина і її день народження, але він не хотів. Та чомусь все одно він тут, з нею.
- Ну, як тобі пояснити..., - дівчина розхвилювалась, - Ти... ніби... мій подарунок на день народження.
Останню фразу Аня випалила якнайшвидше, бо зрозуміла повний ідіотизм нею сказаного, хоча це була чистісінька правда.
- Чим?! - юнак не на жарт розлютився. Хто міг таке учверити? Хлопці! На це здатні тільки вони.
Дівчина, вже звикнувши до запального характеру колишнього хлопця, ні на йоту не знітилась.
- Скажи дякую, що на тебе не начепили рожевий бант, не приклеїли до спини коробку з цукерками, не запакували у подарунковий папір (хоч, знаючи наших хлопців, він був би туалетним) і не посипали пелюстками троянд. Я тут ні до чого!
Аня схрестила на грудях руки і відвела погляд в інший бік. Зараз Діму попустить, і він заспокоїться. Проте, на подив, замість невдоволеного бурчання почула тихе гиготіння, яке поступово перейшло у нестримний сміх.
А Дімі справді стало смішно. Лише уявити: він, з бантом на лобі і повним ротом пелюсток з троянд, лежить загорнутий у туалетний папір і думає про розквецені цукерки на його спині. Аня, дивлячись на юнака, який тримався за гулю на голові та корчився від сміху, також не витримала. І тепер вони разом дружно реготали.
Дещо заспокоївшись, Аня мовила:
- Зробити тобі кави?
Діма, погодившись на чашку ароматного напою, навідріз відмовився просто лежати й чекати, натомість зголосився допомогти дівчині на кухні.
...І знову її кухня, кава і вони лише удвох. Діма знав, що зараз розмови про причини їх розставання зовсім недоречні. Краще вже зі сходом сонця - сніданок у постіль і дов­га розмова про них дорогою до лікарні. А, може, вони нікуди й не підуть? Адже найкращі ліки від будь-якої хвороби – це кохання і її турбота, тієї єдиної, яку колись мало не втратив.
Ірина САМЧУК.

Додати коментар

Всі коментарі – це не редакційні матеріали, не мають попередньої модерації. Коментатори які допускатимуть у своїх коментарях грубощі щодо інших учасників дискусії та наклепи (поширення завідомо неправдивдивої інформації, яка порочить іншу особу) - можуть бути забанені адміністратором. Якщо ви вважаєте, що якась інформація не відповідає дійсності і маєте на те суттєві підстави - напишіть нам info@newlife.rv.ua і адміністратор розгляне ваш лист у найкоротший термін.
Коментарі неавторизованих користувачів друкуються тільки за попередньої модерації.


Захисний код
Оновити