Сторінки історії Мізоча (17 вересня 1939 р. - 27 червня 1941 р.)

 

 

Шановний читачу, задумайтесь і пригадайте, будь ласка, найщасливіший день у вашому житті. Згадали? В уяві може пронестись день одруження, народження первістка чи отримання великої кількості грошей (чому б і ні?). І це природно. А тепер подумайте, який день назвав би найщасливішим простий мізочанин восени 1939 року? Одруження, народження дитини? Ні, бо коли б він так подумав, його б назвали несвідомим радянським громадянином. Адже найбільше щастя прийшло до людей всієї Західної України, коли 17 вересня 1939 р. на її територію ступила нога радянського (читай російського) солдата. Принаймні, так стверджує радянська історіографія.

У своїй промові по радіо 17 вересня 1939 року Голова Ради Міністрів СРСР В. Молотов пояснював вторгнення радянських військ за р. Збруч «внутрішньою неспроможністю і явною недієздатністю польської держави». Месіанська ідея Радянської держави – визволити братні народи (українців і білорусів) від поміщицько-шляхтицької Польщі, священний обов’язок - надати руку допомоги своїм братам-українцям, що потерпають від вічного гноблення.
Дійсно, поляки та німці по голівці не гладили. З’явилась прорадянська опозиція владі. Як згадує свідок тих подій Андрон Якимович Мельник, прихильники радянської влади чекали приходу “визволителів”, читали заборонену літературу, газети “Правда”, “Известия”. На свята (особливо на 1 травня) однодумці збиралися, ходили до Спасівського, Нараївського лісу, виконували революційні пісні, “Інтернаціонал”. Тож багато хто прихід Червоної Армії вітав з синьо-жовтими та червоними прапорами.
Отже «щасливі» мізочани нарешті дочекались дня повалення буржуазно-поміщицьких порядків і початку встановлення соціалістичного раю - 17 вересня. Прорадянська "Історія міст і сіл" називає цей день "світлою сторінкою життя" для населення Мізоча. Процитуємо рядки зі стор. 324-325: "З радістю зустрічало населення своїх визволителів. Дорослі і діти обнімались, цілували бійців і командирів, кожний прагнув хоч чимось віддячити Червоній Армії. Скрізь було чути: "Спасибі, дорогі наші брати. Ми довго мріяли про вас. Спасибі вам, ви врятували наше життя!" Коли виявилося, що радянські військові частини не можуть просуватися далі, бо немає доброго містка через річку поблизу Мізоча, молоді селяни негайно відремонтували зруйнований міст".
Вступивши в містечко, Червона Армія рушила далі. За словами очевидців, тих же «щасливих мізочан», солдати були «обдерті, мов собаки». Не порівняти з солдатами польського гарнізону, що стояв до 1939 р. Але червоноармійці не комплексували – голодні та бідні, вони суворо дотримувалися наказу – не брати нічого з рук українців.
Що ж до самого війська, то просування Червоної Армії на захід територією Волині супроводжувалося численними боями та кровопролиттям. Відомо, що в боях під Острогом, Мізочем, Тинним, Шацьком, Грубешевим були задіяні танки, артилерія, авіація. За визначенням учасників боїв (радянські дані - авт.), ворог (поляки - авт.) втратив від 300 до 800 офіцерів та жовнірів.
Ось як розповідає про 17 вересня 1939 р. А. Я. Мельник: «…9 година ранку, наближаються радянські танки. Багато людей зупиняються, з танків повиходили червоноармійці і командири. Вони повели розмови, з яких запам’яталися такі слова: «Товариші, ми принесли вам визволення, усьому населенню західних областей України, робітникам і селянам, буде вже у нас Радянська влада, земля, що належала поміщикам, буде тепер селянською, а заводи належатимуть робітникам». Це дуже порадувало нас, ми всі стали вільними, вільною стала рідна мова».
Про прихід «братів-визволителів» в Мізоч згадує й житель с. Спасів Євген Овсіюк у своїй книзі "Незатерті сліди". У той час він жив недалеко від лісу і залізничної колії, яка тягнулась до Мізоцької цукроварні. Коли німці напали на Польщу, поляки на цій залізниці у лісі замаскували військовий ешелон з охороною. Однієї неділі, хлопчаки вирішили піти в Мізоч на звукове кіно, яке тоді було рідкістю. Дорогою вони зустріли таких же хлопчаків, що порадили не йти до Мізоча, бо там якісь чужі танки. Почувши це, поляки сказали, що це "радянські війська йдуть нам на допомогу", та ще й додали: "Завтра будемо в Берліні". Але "визволителі" полонили польських жовнірів. Радянські солдати порозбивали польські вагони і, вигукуючи "Люди, беріть - це ваша праця, ваші мозолі!", стали викидати з вагонів речі. Почалося мародерство, до вечора вагони було розграбовано, і лише тоді люди розійшлися по домівках.
Нова влада принесла і нову ідеологію. На вулицях – мітинги, в будинку культури – радянські кінофільми по декілька сеансів на день (“Ленін у 1918 р.”, “Щорс”, “Чапаєв”). І всюди – про красиве радянське майбутнє. А хто не згідний – до ведмедів у Сибір. Саме з Мізоча залізницею в товарних вагонах вивозили нелояльних до режиму людей із сусідніх сіл. Такі вивезення проводились регулярно з кінця 1939 до кінця червня 1941 року. А хто згідний, але “неблагонадійний” – все одно ворог народу. Таким зробили і останнього власника містечка польського шляхтича Дуніна-Карвицького. Коли наступали червоні, він відмовився утікати, вважаючи, що нічого поганого новій владі не зробив, хоча спеціально для нього, як депутата сейму, було прислано гелікоптер. Наївного заарештували, а згодом завезли в Острог і розстріляли.
Свою ж діяльність на новій території влада розпочинає з реорганізації місцевого самоуправління. Після того, як Червона Армія зайняла територію колишнього Волинського воєводства, було утворено Луцьку область, яку в грудні того ж року розділено на дві - Волинську і Рівненську (куди ввійшов Мізоч). Остання була поділена на 34 райони. Саме тоді (в січні 1940р.) містечко стало районним центром, селищем міського типу.
Вже на третій день після “визволення”, 20 вересня 1939 року, у Мізоч, на цукровий завод, приїхав начальник військового гарнізону Яків Тимофійович Мусіяченко та представив новопризначеного директора – Шеймана. Потім запропонував обрати голову волосного комітету. Робітники обрали Якима Корнійовича Мельника. В скорому часі було організовано й робітничо-селянську міліцію. А на початку 1940 року пройшли вибори до місцевих рад.
Ставлення солдат до місцевого населення було непоганим, але інакше поводились місцеві ідеологи радянського будівництва. Адже більшовицька влада в регіонах формувалась з присланих чужих, «убогих» в професійному плані кадрів. Скажімо, в Рівненській області лише один перший секретар райкому мав вищу освіту, а у Волинській області керівництво взагалі не мало вищої освіти. Критерій відбору на ключові посади був простий - аби комуніст.
Відразу згадуються слова старожилів про те, як солдати, які окупували Мізоч, питали в місцевого населення, де вони знаходяться. Люди відповідали - на Сурмичах, Дрищівці. Солдати, нічого не розуміючи, перепитували: «Сурмічі, Дрістовка, а где же Мізочь?». Бідолахи не знали, що вони крокують мізоцькою землею, а назви, які чув, це - вулиці, а не населені пункти.
Східняку-росіянину була чужою українська культура, що різко відрізнялась від їхньої, котра дико контрастувала з місцевою, українською. Довго різали вуха українцям матюки, без яких не могли спілкуватися представники старшого «братнього» народу.
Лад, що встановили “брати-визволителі”, можна схарактеризувати словами Кобзаря: «На нашій, не свої землі». Тому що господарями себе мізочани не відчували. Навпаки – з людей робили ворогів народу через те, що вони були просто українцями, трудівниками своєї землі.
Як тільки більшовицькі політруки почали зривати національні стяги, наївність людей швидко розвіялася. Ще більше вони насторожились, коли нова влада запропонувала обирати 22 жовтня 1939 року до Національних зборів тільки лояльних до неї місцевих жителів. Делегатами від Мізоча були обрані Михайло Антонович Грибовський, директор пивзаводу, та Марія Сергіївна Гаєвська, селянка.
На підставі прийнятих Народними Зборами Західної України у Львові 27-28 жовтня 1939 року декларацій, в Мізочі було конфісковано поміщицьку землю і розподілено її між селянами. Правда, вони недовго раділи цьому, бо всіх «загнали» в колгоспи.
Що ж до останніх, то хотілося б детальніше зупинитись на цьому символі радянської епохи. Це був ще один грабіжницький винахід держави – змусити безправного селянина працювати на неї, а не на його благо. Гасло «Земля - селянам» зовсім по-іншому трактували ідеологи соціалізму. Селянина обдирали як липку.
Про Мізоцький колгосп в газеті "Червоний прапор" під заголовком «Плоди колгоспної праці» за 21 грудня 1940 р. розповідав його голова тов. Слобода. Починається розповідь традиційно для радянської системи – з хаяння поміщицького господарства, в цьому випадку - колишнього власника Карвицького, на якого «за безцінь працювали селяни, переносячи на своїх плечах панську кабалу, неймовірні страждання». А далі – все, як і у решті таких випадків: «вирішили колишні батраки і бідняки піти новим шляхом, шляхом своїх єдинокровних братів». Тож у лютому 1940 р. було створено сільськогосподарську артіль ім. Робітничо-Селянської Червоної Армії. Як пояснює радянське джерело, назвали її так, бо «до визволителів виявляли любов та повагу трудящі, комсомольці та молодь».
Читаєш наступні рядки, і мимоволі приходить думка, що колгосп для селянина був просто казкою, справжнім раєм на землі: «Вже перший рік колгоспної праці дав чудові плоди. Кожен колгоспник на ділі переконався в перевагах колективного господарства над одноосібним.
Взяти, наприклад, колишнього батрака Марка Кужеля. Хліба йому колись ніколи не вистачало. Вічно бідували, терпіли нужду і голод діти Марка. А зараз, в колгоспі, по-іншому живе ця родина. На 680 трудоднів, що їх заробили в колгоспі Марко Кужель, його дружина Палажка, дочка Анастасія та син Володимир, колгосп нарахував їм 233 пуди хліба, 3400 крб. грішми, картоплю та інші продукти.
Євдокія Попик і її мати на свої трудодні одержують 150 пудів хліба і 2150 крб. грішми.
Степан Ім'яолік з дружиною Антоніною заробили 143 пуди хліба і 2035 крб. грішми.
Колгоспники артілі ім. РСЧА правильно зрозуміли, що їх добробут цілком залежить від зміцнення громадського колгоспного господарства, від того, яким буде врожай з колгоспних ланів. Стахановська праця дала свої результати. Врожай зернових по колгоспу становить 20,64 ц з га, цурових буряків – 315 ц з га.
Колгосп велику увагу приділяє розвитку тваринництва та інших галузей артільного господарства. В колгоспі є молочно-тваринна ферма, вівцеферма, птахоферма, пасіка, зарибнені ставки. Все це дає значні прибутки, зміцнює колгосп.
Від реалізації сільськогосподарської продукції колгосп одержав 75 тис. крб. прибутків, зокрема, від реалізації городини - 14 тис. крб., тваринництва - 10390 крб., риби - 1200 крб. і т. д.
На кожен зароблений трудодень колгосп розподіляє по 5,5 кілограма зерна і по 5 крб. грішми. В наступному році з розвитком допоміжних галузей господарства, грошова оплата трудодня ще більше зросте".
Отак чудово жили мізоцькі колгоспники. Можна лише позаздрити «радянському диву». Завдяки такій агітації, можливо, живучи у 1939 році і не знаючи історії на років 50 наперед, я й сам вступив би в колгосп – першу сходинку до соціалістичного будівництва!
Звичайно, було б несправедливо розглядати лише один бік медалі у господарюванні радянської влади. Потрібно визнати і ті досягнення, які вона мала в економіці. На націоналізованих підприємствах Мізоча - цукровому, лісопильному та пивному заводах були створені робочі місця - безробітні отримали роботу. Йшла відбудова господарства. Крім організації МТС, держава опікувалась розвитком виробництва - у листопаді 1940 р. господарствам Мізоцького району було асигновано 54 тис. крб. кредиту для надання допомоги безкорівним колгоспникам.
Ще один позитив радянської влади – відкриття середньої школи в 1939 р. І що головне - з рідною (українською) мовою викладання. Посилаючись на "Історію міст і сіл", дізнаємося, що в 19 класах навчалося 747 учнів, працювало 15 учителів. А машинопис «Нарис історії Мізоча», що зберігається в Мізоцькій селищній раді (автор – Л. П. Флуєрар), подає значно більшу цифру: "В 1939-1940 навчальному році в Мізоцькій школі навчалось 916 учнів, тобто в десять разів більше, ніж за часів панської Польщі». Хоча автор суперечить сам собі, адже на попередній сторінці зазначає, що у 1926 році в школі навчалось 150 учнів, що аж ніяк не становить 1/10 від числа 916. Заняття в цей період проводилися в три зміни. Також відкрилась бібліотека, клуб, де тричі на тиждень демонструвались кінофільми.
Більшість населення тоді ще тривалий час продовжувала працювати в сільському господарстві. Робітників було лише 105 чоловік, ремісників - 18 чол., службовців - 35 чол., торговців 114 чол., служителів культу - 12 чоловік (включно з членами їх сімей).
Прогосподарювавши в Мізочі неповних два роки, радянська влада встигла наробити чимало помилок. Людина стала маленьким гвинтиком у громіздкій державній машині. Примусова націоналізація, висилка людей, штучне “створення” ворогів народу, куркулів - через все це влада втратила значну частину своїх прихильників. Коли ж в червні 1941 р. червоних окупантів замінили коричневі (німці прийшли в Мізоч 27 червня), теж багато хто повірив, що прийшло визволення високоосвіченого європейського народу від московських окупантів. Та виявилось, що це зовсім не так.
Як радянський тоталітаризм, так і німецький фашизм для українського населення були злочинними та окупаційними режимами. Пронісшись ураганом в 1941-1944 рр., фашисти залишили містечко. А “совєти”, здавши його в 1941 р. практично без бою, через три з половиною роки повернулись, щоб довго і методично будувати комунізм. Але це вже інша історія...
Роман МИХАЛЬЧУК,
вчитель історії та правознавства
НВК «Престиж» м. Рівне, мізочанин.

Comments are now closed for this entry