Цьогорічний парад військ у День незалежності породжував  неоднозначні відчуття. Дивлячись на молодих хлопців, які злагоджено крокують Хрещатиком, щиро пишаєшся тими співвітчизниками, які ніколи не будуть шукати триста доларів, аби відкупитися від раптової повістки. А потім в уяві постають обличчя їх мам, які щоночі кладуть поряд з подушкою мобільний, тероризують комп’ютер у пошуках останніх новин та намагаються будь-що жити, попри постійне відчуття неспокою, міру якого важко передати тому, у кого немає дорослого сина-патріота…

 

Там…
Колись, уже у тому, минулому житті, завжди дивувала стійка позиція воїнів-«афганців»: спілкуючись з ними, можна було вільно розмовляти про все, що завгодно. Але про те, що відбувалося на тій незрозумілій війні, «афганці» завжди розповідали коротко і неохоче. Вочевидь, не хотіли згадувати подій, які в одну мить перетворили їх розмірене життя на «до» та «після».
Тепер є нове покоління людей, у яких власна межа. За нею - те, чого не розкажеш навіть близьким друзям на товариських посиденьках. Хлопці, які повертаються додому, не схильні до відвертих розповідей про події, які відбуваються зараз на Сході держави. Більшість воїнів, приїжджаючи додому, намагаються хоч трохи відіспатися, відпочити, увійти у звичний ритм нашого нехитрого існування. А потім раптом з’являється усвідомлення, що тут усе неправильно. Бо доки ти від’їдаєшся маминими смаколиками, гинуть ті, кому не поталанило відбути у відпустку саме зараз…
Як правило, хлопці воліють, аби їх імена не були названі. Хтось досі примудряється берегти близьких від правди про свою участь у війні, іншим просто не хочеться, аби про них говорили публічно. Навіщо, якщо досі не зрозуміло, що відбувається? Якщо ця війна вже претендує на визнання її найбільш гидким побоїщем, коли захисники держави втрачають життя через незрозумілі дії бездарних командирів, а їх супротивників ховають у могилах з табличками «Солдат № 3» через абсолютну втрату чогось людського у єстві їхнього пігмея-головнокомандувача.
«Що було найстрашніше? Багато було… Коли пацану ногу відірвало за якихось два-три метри від мене. Але страшно було потім, коли помер він від втрати крові, бо ж там теж медикаментів потрібних немає, а допомогу надають медики-волонтери - що ж вони можуть? А ще було страшно, коли я стояв з «калашем», прикриваючи своїх, і знав, що зараз треба буде стріляти у людей. Знаю, що треба, а відчуття - не зможу убити… Якби в бою - легше, а отак, із засади… Виглядаю - немає…, видихаю: цього разу пронесло», - стримано згадує наразі анонімний співрозмовник. Він прагне якнайшвидше повернутися туди, бо приїжджати додому без перемоги - це неправильно. Принаймні, так вважають хлопці, які за лічені дні пройшли пекло, котре не в змозі осягнути жоден з тих, хто, на щастя, не бачив впритул цієї гидкої війни.


…Дмитро Левчик, солдат 95-ї окремої аеромобільної бригади, зараз вдома, у відпустці. Лікується у госпіталі, хоч, на щастя, серйозні біди його обминули. На Донеччину потрапив ще у квітні, а додому зміг навідатися тільки 20 серпня. Він, як і інші військовослужбовці, чітко усвідомлює: на війні - страшно. Але при цьому щиро вірить у перемогу. «Нас там підтримують, приїжджають, привозять передачі, такі щирі і теплі листи від дітей… Але війна - це війна. Там помирають люди…».
…Колись, після нашої перемоги, спеціалісти-психологи точно вигадають якусь нову назву для стану тих, хто повернеться звідти. На зміну «афганському синдрому» прийде щось інше. Зараз воно непоправно змінює життя цим молодим хлопцям, котрі поспіхом перев’язують жахливі рани друзям, сподіваючись переграти смерть. Колись за законами справедливості, які, врешті, таки мають взяти гору у нашому суспільстві, відповідати­муть за все і бездарні командири, і ті, хто допустив сотні смертей в «Іловайському котлі». Поки що ж - війна. І хлопці, відпочивши кілька днів удома, знову прощаються з рідними та беруть до рук свої «калаші».

...І тут
Хтозна, чи тут нам набагато простіше. Особливо останнім часом, коли на тебе враз звалюється стільки безнадії та розчарування, стільки болю та нерозуміння того, що відбувається. На війні, як на вій­ні: стрімко збільшується кількість мобілізованих знайомих, і ти враз усвідомлюєш, що гинуть ті, найкращі, кому не страшно, хто готовий жертвувати та ризикувати задля великої мети. Часом хочеться піддатися відчаю і закритися, заховатися від світу, переконавши себе, що ти не здатен змінити нічого. Але ж це - неправда. Бо ми таки можемо.
- Днями підійшов до нас хлопчина, який щойно повернувся звідти, - розповідають дівчата, котрі регулярно ставлять намет, аби збирати пожертви на АТО, поблизу ринку «Катеринівський» у Здолбунові. - То було дуже зворушливо, бо він розповів, як військові чекають отих наших передач, як гріє їм душу те, що земляки підтримують. Хіба ми можемо після цього руки опускати? Вони ж чекають!
Волонтери взагалі творять великі справи. Хтось напівжартома навіть радив додати у означення нашої держави дефініцію «волонтерська». Бо усім світом вистояли Майдан, так само відряджали та підтримували наших військових. Та й зараз, у час, коли біль, здається, заполонив усе навколо, дівчата й хлопці знають, що без них нашим воякам буде ще гірше.
- Телефони у нас не замовкають. Телефонують хлопці зі Сходу, щоб просто розпитати, що тут робиться, як живемо. Дзвонять мами, чиї сини отримали повістки. Часом, просто плачуть, часом, - просять конкретної допомоги. Іноді вони не можуть розібратися що відбувається - син лише комісію проходить, мама ж уже в істериці… Телефонують рідні тих, хто у полоні, щоб знайти хоч якусь ниточку і зрозуміти, як діяти далі, - розповідає знайома, котра з перших днів Майдану намагається робити усе, щоб ми не втратили свою Україну. Раніше такі слова прозвучали б надто патетично. Нині - це просто правильно…
Ці люди, які працюють за покликом душі, просто не мають часу на відчай. Не варто піддаватися йому й тим, хто споглядає війну з телеекрана чи в Інтернеті. Сльози і розмови про командирів-нездар не врятували ще жодного життя. Ліпше сконцентруватися та дослухатися до цілком слушної поради із соц­мережі: «Якщо здається, що все пропало, просто перекажіть захисникам кілька гривень». Долучаючись до спільної справи, долати відчай значно легше.
Марина СТЕПАНЮК.

Comments are now closed for this entry