«Спасибі, що врятували мені життя…» - це були перші слова, які я почула по телефону від нашого земляка Андрія (ім’я, на прохання хлопця, змінене), який зателефонував мені одного суботнього вечора.
Андрій – молодий хлопець зі Здолбунівщини, військовий, який останнім часом у складі 72 бригади здійснював супровід боєприпасів та всього необхідного у зону АТО. Близько 4-ої ранку у ніч на 11 липня Андрій у складі екіпажу в кількості 8 чоловік супроводжував боєприпаси в район Зеленопілля, де стояла наша 24 механізована бригада. Десь за 30 км від кордону екіпаж нашого земляка потрапив під обстріл терористів, що здійснювався системою «Град» та мінометами. Осколки від вибухів потрапили в тіло хлопця, один з них - у ногу. Якби не бронежилет, куплений Андрію за кошти здолбунівчан, зібрані координаційним штабом допомоги військовим при Здолбунівській райраді, та переданий йому 5 липня, нашого земляка, за його словами, уже не було б на цьому світі… А так - «лише» розшматована нога, в яку лікарі вставили «шпицю». Одразу після поранення хлопця направили до Дніпропетровської обласної лікарні № 16, згодом перевели до Вінницького військового госпіталю. Наразі Андрій перебуває у Рівненському військовому госпіталі, нога потроху загоюється.
«Спасибі, що врятували мені життя…» - кілька слів, після яких розумієш нікчемність усіх тих буденних проблем, які сьогодні оточують пересічного здолбунівчанина під мирним небом над головою. Там, на Сході, - війна. Там кожна мить може стати останньою…
Сьогодні багато наших земляків долучилися до допомоги військовим. Хтось збирає кошти, хтось їх, відповідно, жертвує, хтось допомагає доставляти необхідні речі на Схід. Чимало активістів витрачають на це багато свого часу. Навіть якщо бронежилет Андрія - єдиний, який дійсно знадобився, це вже означає, що усі витрачені зусилля та кошти були не марними.
Олена СМІРНОВА.

Comments are now closed for this entry