Перше вересня… І в нашій уяві постають безліч дітей, які поспішають після літніх канікул до своїх навчальних закладів. Родинами проводжають їх перший раз у перший клас на шкільний дзвінок.
Перший день осені. Виграють сонечко і ясне небо, усмішки на обличчях. Але з пам’яті виринає інше: 1 вересня – це ж початок Другої світової війни. Мільйони вбитих, поранених і покалічених, мільйони сиріт і вдів, страждання, втрати, біль... А вже 70 років минає з того трагічного для багатьох країн і народів дня. І для України також, бо вона зазнала тих жахів війни сповна. І не тільки після 22 червня 1941 року.
Перші дні Другої світової війни запам’яталися тоді жителям Дерманя кількома по-діями: голосним плачем жінок та дівчат, чиї сини і брати служили у польському війську і вже 1 вересня, можливо, перебували віч-на-віч зі смертю, арештами 2 вересня кількох десятків дерманців і відправкою їх в концтабір Береза Картузька, загибеллю кількох дерманських юнаків в ніч з 2 на 3 вересня в бою з польською поліцією.
Тієї ночі в Дермані ніхто не спав, бо з боку вулиці Залужжя доносилась густа рушнична стрілянина. Поодиночні постріли лунали всю ніч. Зранку 3 вересня в Дермань наїхало кілька сотень озброєних поліцаїв та прикордонників, які вчиняли масові арешти, допити, обшуки. Підозрілих, на думку поліції, вели в центр села, до поліційного постерунку. Тут катували, допитували, вибивали свідчення про повстанців, чотирьох з яких привезли мертвими до школи. Один був тяжко поранений. Зганяли жінок для опізнання. Через якийсь час всі вже знали, що вночі в запеклому бою героїчно загинули Андрій Шавронський, Трохим Костюк, Ілля Лавренюк, Прокіп Логвин, тяжко поранений Андрій Борис помер через кілька тижнів в Острозі.
Опізнавши повстанців, поліція забрала їх в Острог, де і поховали. Слідство велось аж до приходу 17 вересня Червоної Армії. На жаль, документи слідства не збереглися. І лише з часом від друзів вбитих вдалося з певною долею віро-гідності встановити причини загибелі п’ятьох молодих людей: вони входили в боївку підпільної мережі ОУН, маючи гвинтівку, карабін, револьвер, намагалися захопити зброю в польських осадників на вулиці Застав’я.
Осадники підняли тривогу. Дали знати в поліцію. І відбувся бій. Поховали героїв на дерманському цвинтарі вже після 17 вересня. На траурній церемонії було кілька тисяч людей. І навіть майоріли жовто-блакитні прапори. Радянська влада ні в 1939 – 1941 роках, ні після війни не виявляла інтересу до повстанців, мовляв, це ж не їхні герої. Хоча на похороні було кілька чоловіків у формі НКВС. Вони уважно слухали, спостерігали, тихо перемовлялися, але не втручалися.
Прийшли нові часи, радянські. Потім нагрянула війна. В Дермані люди почали забувати той бій. Лише з відновленням незалежної України стало можливим дізнатися більш про героїв - повстанців проти польських окупантів. Писав про них 15 років потому вчений-історик Гурій Бухало. Ще один дослідник Андрій Жив’юк знайшов в архівах дані ще про кількох учасників того бою – Анатолія Турчина та Олексія Максися, які 6 вересня 1939 року нелегально перейшли кордон СРСР, були затримані і кілька років утримувались під слідством у тюрмі.
Височить на дерманському цвинтарі кам’яний хрест на братській могилі героїв-дерманців і ніби нагадує нам через 70 років про тих, хто віддав своє молоде життя не задумуючись, не просячи пощади у ворога, не запитуючи так, як дехто з нас: “А що мені дала незалежність України?”
І дай нам, Бог, мати такі риси, які мав один з повстанців – Трохим Костюк (див. фото): добрий, щирий, розумний, товариський, працьовитий. Саме так характеризувала свого старшого брата, з гордістю і сльозами на очах вручаючи його фотографію, молодша сестра Ганна, яка нині мешкає в Острозі.
Федір Єфімчук,
вчитель історії Дерманської гімназії.

Comments are now closed for this entry