День Перемоги завжди асоціювався зі здобутим надзвичайно дорогою ціною миром. У дні нашого дитинства все було урочисто і зрозуміло. Багатолюдною колоною йшли ветерани, школярі дарували дідусям та бабусям з орденами тюльпани й бузок. А потім до школи завжди приходив дідусь одного з однокласників і розповідав нам про війну, малюючи на дошці імпровізовані військові карти. Дівчатка розуміли не все, а ось хлопці сиділи, затамувавши подих: це ж про справжні бої!
Згодом Перемогу святкували уже в іншій країні, де на часі були не лише гучні паради, а й переосмислення історії, необхідність примирення та розуміння. А поважних ветеранів щороку у колонах ставало все менше. Тих, хто з поля бою, крім гірких спогадів, виніс ще й безліч ран, ми втрачали кожного року мирного життя. Але цієї весни ми втратили ще більше – вперше у День Перемоги своїх захисників згадуватиме країна, що перебуває у стані неоголошеної війни з новим окупантом.
Важко усвідомити, що онуки братів по зброї у сорок першому тепер безпристрасно ціляться просто нам у спини. Це - непідвладне ні здоровій логіці, ні почуттям. Це примушує втрачати залишок надії, що чергова смерть, про яку розповідає телевізор, буде останньою. Важко й подумати, як мають сприймати усе, що відбувається навколо, ті, хто пройшов пекло великої війни, яка закінчилася у сорок п’ятому?
Мабуть, їм набагато важче. Бо, попри все, у них одна правда. Йшли у бій тоді за свою Батьківщину. Втрачали друзів, ховали рідних. Поверталися без ніг та рук. Вірили, що втрати були недаремними. І жили далі.


Нині ми намагалися не запитувати у ветеранів про сьогодення. Бо їм надзвичайно важко сприйняти ці нові реалії... Здолбунівчанин Володимир Якович Іонов, який потрапив на війну ще до свого вісімнадцятиріччя, нині має багато проблем зі здоров’ям. Тоді він артилеристом пройшов воєнними дорогами аж до Берліна, де й зустрів звістку про Перемогу. Під Сталінградом загинув його батько, а сам Володимир Якович був поранений поблизу ріки Одер, на визвольному шляху. Тепер старі рани даються взнаки, і тому довгого спілкування не виходить. «Самі ж бачите, що робиться…» - підсумовує ветеран.
А 96-річний Іван Ілліч Іщенко з Рівного, який втрапив на фронт у 1943-му, пройшов війну головним ветлікарем полку. Розпочав бої під Воронежем на Курській дузі, перейшов усю Україну, пережив криваву битву за Дніпро. Він і досі згадує, що на війні уперше побачив, як плачуть коні… Перемогу зустрів у Чехословаччині. Зараз же ветеран не може зрозуміти, чому у звільнених ним колись містах України знову йде смертельна боротьба: «Я бачив розбиті, розвалені міста. Невже ми, освічені люди, знов хочемо цього?»
Насправді ми не хочемо цього над усе. Щодня спостерігаючи моторошну хроніку неоголошеної війни, усвідомлюєш, що десь там, у душі, досі лишається думка, що сусід не може підступно стріляти тобі у спину. Бо ж діди воювали разом, бо ж ми краще ніж будь-який інший народ знаємо мову сусідів, начебто непогано розуміємо їх сутність. Ми ж зростали на тих самих кінофільмах про війну, де герої ціною життя протистояли фашизму, що загрожував нашим землям.
Але потім випадково вмикаєш їх центральний телеканал і чуєш те, що приголомшує нанівець. «Сегодня утром, как и в сорок первом, без предупреждения, украинские вооруженные силы атаковали мирных жителей Славянска…». Так провіщає своєму народу той, хто нахабно ввірвався на нашу і так скалічену змінами землю. Чи треба бути провидцем, аби зрозуміти, кого саме назве він неофашистами цього року під час урочистого параду? І як пережити зараз цей біль нашим, українським ветеранам, котрі тоді, як могли, захищали батьківську землю і вижили у вихорі страшної війни? Бо насправді правда одна для всіх. І вона не на боці брехливого окупанта, а тільки у того, хто в будь-який час був та буде згоден закрити тілом власну вистраждану Батьківщину.
Марина СТЕПАНЮК.

Comments are now closed for this entry