Зійшла вечірняя зоря,
Верба схилилась над водою.
А я відкрила «Кобзаря»,
Щоб побалакати з Тобою.
Тарасе, батьку, двісті літ
Твоя зоря сія над нами,
Щоб віщим словом пломеніть,
Цвісти вишневими садами.
Горну пожовклі сторінки
І чую слово до народу:
«Борітеся - поборете» - віки
Народ виборює свободу.
Ой батьку, батьку, ллється кров.
Ти ж бачиш з Канівської кручі
Зачервонівся як Дніпро.
Ой, як стогнав, ревучи,
Як падали бійці на сніг,
Як катували їх і били.
Вони взяли на себе гріх,
Щоб ми цю землю долюбили.
І в ту зимову хуртовину
З далеких зоряних світів
Вже мріла воля, й матері
Синів знімали із хрестів,
І воскресала Україна.
А я відкрила «Кобзаря»,
Щоби поплакати з Тобою;
І сиві думи стали вряд
Й скотились срібною сльозою.
Горну пожовклі сторінки.
О, як нелегко буть поетом,
Через роки, через віки
Приймаю слова естафету.
Те слово в кожного в душі
Кривавим глодом вже дозріло,
Народе мій, не загуби ключі
Від Неба, що до тебе прихилилось.
Галина ОЛІЙНИК.

Comments are now closed for this entry