Побоїще студентів, сотні тисяч українців на вулицях Києва. То затишшя, то знову - вперед. Потім нас б’ють, потім ми відбиваємося. Знову тиша. Потім ми йдемо в атаку. Але “відгрібаємо”. І знову вперед. Переговори. Злість. Відчай. Вперед. Ні, почекаємо. Переговори. Тільки атака! Ні! Стояти!

Нас вбивають. Ми вбиваємо. Ми біжимо. Вони біжать. Вони розбігаються і розлітаються. Вони повертаються. Сердимося. Заспокоюємось. Війна. Велика війна. Світова війна. Ні, все минеться. Чи не минеться? Де мій закордонний паспорт?! Ні, де мій військовий квиток?
Благаєш Господа, щоб це все вже хоч якось закінчилося. Але потім одразу додаєш: “Але лише після того, як ми відстоїмо своє...”

 

Здолбунівчанки на київському Майдані.

 

Це були пекельні три місяці, після яких Україна вже точно стала іншою. Три місяці, про які писатимуть всі підручники з історії. Три місяці, які нам подарував Господь для того, щоб ми змінили цю країну. Нашу країну. Назавжди.
Чи відчувала наша нація таке піднесення колись іще? На жаль, ми не можемо запитати про це у предків. Але коли до хлопчини, який стікає кров’ю, підбігає жінка старшого віку та запитує “як твоє прізвище, сину?”, а у відповідь чує його останні в житті слова - “я - українець!”, це багато про що свідчить. Я - українець, і цим все сказано. І нехай заздрить весь світ.

 

Сергій ЧЛЕК на барикадах. 21 лютого 2014 р. 4.00.


Багато здолбунівчан з перших днів революції гідності, як її називають зараз, були активними учасниками усіх її процесів. Наші були в Києві у першу ніч розгону Майдану 29-30 листопада, штурмували Банкову 1 грудня (а, злізши з екскаватора, дізналися, що їх назвали провокаторами). Наші боронили Майдан при спробі його розігнати 11 грудня, штурмували Грушевського, палили БТРи, захищалися від атак “Беркута” в ніч з 18 на 19 лютого, носили тіла убитих снайпером Героїв Небесної сотні.


Нам ще належить осягнути та переосмислити усе те, що сталося. Лише зараз, дивлячись на дірки в металічних щитах, починаєш розуміти, де ти був, і що могло статися. Не знаю, як інші учасники тих подій, але я більше ніколи в житті не отримуватиму естетичної насолоди від салютів та феєрверків. Для мене вони перестали бути окрасою свята, це - зброя, якою можна відганяти “Беркут”.
На жаль, ми не можемо згадати прізвища усіх наших земляків, які брали участь в революції гідності. Та це, мабуть, і не можливо. Але мені дуже хочеться згадати про людину, свідком геройства якої був я. Мова йде про ще зовсім юного Сергія Члека - бійця Здолбунівської сотні самооборони. В пекельну ніч на 19 лютого, коли з вікон будинку профспілок виривалось полум’я, а водою з водометів поливали нас, а не “профспілки”, при цьому закидаючи гранатами та час від часу штурмуючи, Сергій стояв у першому ряду, тримаючи щит. Зі сцени якраз лунало приблизно таке: “Увага, “Беркут” проводить ротацію! Зараз піде вперед Черкаський (чи Чернігівський - не пам’ятаю) “Беркут”!” Позаду стояло чимало чоловіків старшого віку, які готові були кидати каміння, а от тримати щити на передовій вони чомусь не хотіли. Доводилося довго кричати “заміна!”, щоб у тебе хтось взяв щит. Але Сергій не потребував заміни. Він тримав свій щит до останнього, поки йому під ноги не кинули світлошумову гранату. Юнак впав та втратив свідомість. Його віднесли вбік для надання медичної допомоги. Через кілька хвилин Сергія привели до тями. Ще через хвилину він був знову на передовій зі щитом в руках...
Хтось скаже, та й, вочевидь, буде правим, що чоловіки й мають бути такими. Відвага сильної половини людства не повинна виглядати чимось незвичайним, це її обов’язок. Давайте з цим погодимося, та напередодні 8 Березня поговоримо про жінок...
Без них перемоги не відбулося б. Представниці прекрасної статі часто виконували не лише ту роботу, з якою ми, чоловіки, їх асоціюємо (кухня, медицина). Жінок можна було бачити і на передовій. Переважно саме на них була покладена організація відправлень людей та усього необхідного на Київ. Треба згадати й про матерів, які чекали вдома своїх дітей та чоловіків. Ми можемо лише здогадуватися, що вони переживали в той час. Адже там, на Майдані, серед тисяч однодумців, готових йти до останнього, не було так страшно. Проте стало якось не по собі, коли після приїзду додому почув від своєї мами, яка плакала: “Якщо ти ще туди поїдеш, то я їду з тобою”. А ще розповім таку історію.
Чоловік вночі 18 лютого на Майдані. Вагітна дружина та трирічна донька - вдома. Товариш чоловіка зі своєю дружиною перебувають в Києві на своїй квартирі. Той, що на Майдані, телефонує до свого друга:
- Ти де? Давай сюди, досить сидіти вдома, тут потрібні люди!
- Та якось... ну... страшно...
Наступного ранку та дівчина, що в Києві на квартирі зі своїм чоловіком, телефонує до дружини учасника революції:
- Я просто захоплююсь тобою, що ти свого пустила! Але й міцні в тебе нерви!
А вагітна жінка з трирічною донькою на руках їй спокійним голосом відповідає:
- А в тебе що, нерви розхитані?..
Впевнений, свідки тих подій погодяться, що в часи перемир’я, як-то день 19 лютого, чи не найбільшу небезпеку на Майдані становили київські жінки, а особливо бабусі, які могли побити, якщо ти відмовлявся взяти у них канапку, чай, молоко (магазинне, домашнє, пропонували навіть козяче!), суп, друге... Кожних дві хвилини до тебе хтось підходив та пропонував перекусити. Отож, дорогі наші жінки, матері, бабусі, усі, хто брав участь в історичних подіях, хто підтримував морально чи й не підтримував взагалі (ми все одно єдина країна!), - зі святом Вас!
Тепер поговоримо про справи районні, адже я впевнений, питання “що відбувається?” та “хто буде?” зараз цікавлять багатьох. Розповім про те, що знаю, станом на 6 березня, та що вдалося почути на президії районної ради, яка відбулася 5 березня.
Щодо районної ради - наразі особливих змін немає. Орган місцевого самоврядування на чолі з головою Василем Тимощуком виконує свої обов’язки, на 12 березня запланована чергова сесія. Як ми раніше повідомляли, на цій сесії мав звітувати Віталій Шуль, який зараз перебуває у відпустці. Але своїм листом до райради Віталій Степанович повідомив, що звітуватись перед громадою 12 березня ц. р. він не буде, оскільки 4 березня ним була написана заява на звільнення на ім’я в. о. Президента. Пам’ятаю, як ще на грудневій сесії я запитав голову РДА, з ким він: з народом чи з Януковичем? Шуль відповів, що і з народом, і з Президентом. З огляду на останні події, хотілося б все-таки знати, чи не змінилася його думка, та звідки п. Шуль надіслав заяву на звільнення: з України чи з Ростова-на-Дону? Хтозна, можливо, чоловік вирішив бути з Віктором Федоровичем до останнього...
Наразі ж виконуючим обов’язки голови райдержадміністрації є Владислав Щавінський, якого районна рада зобов’язала усі розпорядження погоджувати із президією райради.
Хто буде наступним головою РДА? За наявною у нас інформацією, виконавча влада знову призначатиметься за принципом квот. Всього у Рівненській області 16 районів. Планується, що 5 районів віддадуть ВО “Свобода”, 5 - “УДАРу”, та 5 - ВО “Батьківщина”. Про те, якій партії “виділять” наш район, інформації поки що немає. Але є інша. Президія районної ради, за пропозицією громадськості, звернулася до в. о. Президента та до голови Рівненської ОДА з проханням, щоб перед призначенням голови РДА, його “показали” депутатам та громадськості. І лише після того, як громада поставить свої запитання кандидату та почує на них відповіді, може бути призначення. Інакше я дозволю собі припустити, що нового голову РДА, незалежно від того, хто це буде, можуть сприйняти як “самозванця” та нагадати, що його кабінет - на третьому поверсі, а народ, який скинув Януковича, жартувати розучився, наступати на ті ж самі граблі більше не хоче. Влада має призначатися публічно, а не кулуарно! Не забувайте, що за це йшли на смерть Герої Небесної сотні. Не можу, звичайно, говорити за всіх, але дозволю собі висловитися принаймні за одного - Валерія Опанасюка, який 19 лютого, за день до того, як снайпер пробив йому серце, говорив у нашому наметі в тому числі і про прозорість влади. А ще він жартував, що готовий продати найдорожче, що в нього є - трактор 1989 року випуску, та скинутися на кілера для того, хто проти прозорості...
Також на президії райради у середу, 5 березня, розглядали лист жителів села Будераж (всього 37 підписів) з проханням домогтися розірвання договору оренди на ставок, на якому з 2004 року господарює сім’я Стасюків. Зокрема, мова йшла про Миколу Стасюка, який є помічником-консультантом депутата Верховної Ради Миколи Сороки. Більше того, директор Будеразької ЗОШ Володимир Дмитрук, який виступав по цьому питанню, з трибуни районної ради зачитав заяву в міліцію, де йдеться про те, що Микола Стасюк погрожує йому вбивством. Детальніше про цю ситуацію ми плануємо написати в нашому наступному номері. Обіцяємо, має бути цікаво.
Ще президія розглянула питання щодо ситуації із службами таксі, які працюють у нашому місті. Виходить так, що одні сплачують усі необхідні податки, а інші - ні. Хтось “кришує”?
І щодо Криму. Виступав воєнком. Сказав, що до військ­комату вже приходило близько 200 добровольців. Думаю, якби офіційно дали “клич”, прийшли б тисячі.
Путін, ну невже ти не розумієш, що з цією нацією краще не жартувати, особливо зараз? Бо телефонують друзі та запитують, чи пора вже встановлювати шибениці для агресорів? Кажу, що ще рано, бо є надія, що вони самі пі­дуть...
Сергій КОНДРАЧУК,
головний редактор “Нового життя”.

Comments are now closed for this entry