Що ми маємо зробити, аби не втратити здобуте?

 

 

У революції є лише початок. Закінченням революції аж ніяк не може бути моторошна сотня трун, повалення президента-золотолюба чи зміна просякнутого корупцією міністра на начебто трішки кращого.
У нашої революції кінця точно не буде. Жоден з тих, хто нині у скорботі, не зможе більше ніколи без сліз чути пронизливу пісню «Пікардійської терції». І кадрів зі снайперським відстрілом більше ніколи зі свідомості не викине. Того дня, коли гарант перетнув останню межу та влаштував відстріл, ми змінилися назавжди. Жодного пафосу чи перебільшення... Пережите тими, хто був на лінії вогню, і тими, хто нервово чекав їх, своїх найрідніших, з цього боку екрана, не компенсується ні перезавантаженням влади, ні палкими обіцянками, ні крахом недоладного президента.
Так, це сталося. Незалежність постфактум скропили великою кров’ю. Більшої, ніж відповідальність перед бійцями Небесної сотні, не буває. І нам потрібно з цим жити якось далі.
То що ж можемо і варто зробити?

 

Сумувати та пам’ятати. Хлопці, котрі загинули у середмісті столиці від куль холоднокровних снайперів, не потребують офіційно призначеного дня суму. Недолугий гарант довів свою безпрецедентну ницість, коли почав масовий цинічний відстріл саме у день ним же призначеної скорботи. Чи зуміємо після такого ґвалтування свідомості спокійно сприймати офіційний траур? Не знаю… Щира сльоза від спогаду варта куди більшого. Нам просто потрібно пам’ятати. Потрібно ставити кілька свічок щоразу, коли йдемо до храму. Потрібно згодом правильно розповісти про усе дітям. Потрібно нести свою скорботу щиро, усвідомлюючи, що саме вони, а не ми, стали під кулі, призначені ворогом нашій нації.


Не розслаблятися. Не треба вважати, що тепер все невідворотно зміниться до кращого. Добро тотально перемагає лише у казках. У житті - все інакше, і навіть перші дні після вигнання тирана засвідчили, що перемогу ніхто не принесе у коробці зі стрічкою. Мабуть, з Майдану взагалі не потрібно йти. Майдан дав надію, Майдан її виправдав. А далі? Розходимося і святкуємо, спостерігаючи, як летить клан «данєцких», а на його місце радісно застрибують реінкарновані «любі друзі»? Ні, друзі, зачекайте… Вочевидь, що найбільша цінність того, що відбулося нині, це не життєстверджувальна новина «Янукович у розшуку». Це надія, що тепер розбурханий майданівський сотник зможе зайти до Верховної Ради і, гепнувши впевнено кулаком по трибуні, вигукнути: «Хлопці, ану стійте, що ж це ви робите?». Тому розходитися рано. Навіть перебуваючи вдома, кожен з тих, кому не все одно, має жити з Майданом у серці і в думках.
Починати з малого. Так, риба дійсно гниє з голови. Але чи багато змінить те, що ця вкінець зіпсована голова нарешті зникла з горизонту нашої країни? Звісно, ми можемо сісти коло телевізора, відкрити пиво і святкувати перемогу. При цьому кидати гучні репліки під час перегляду чергового сюжету про ще один маєток можновладця, котрий з’їхав з глузду від закінчення ідей щодо того, в який би ще шмат золота вкласти накрадені в держави кошти. Ні, друзі, так справи не підуть. У нас - власне маленьке життя і власні маленькі проблеми. Відтепер вивозимо сміття на санкціонований смітник, а не в рекреаційну зону. Перестаємо тягати з роботи додому досяжні трофеї. Замітаємо не лише власний двір, а й шмат вулиці. Відгукуємося на прохання допомогти хворій дитині. Збираємо громаду і гуртом йдемо впливати на сільського голову, який має важелі, аби забезпечити ремонт хоча б невеличкого аварійного шматка сільської дороги.
Надто просто? Побачите, це набагато важче, аніж разом робити революцію. Але починати колись треба. Хлопці ж змогли покласти життя. Чому ж ми не можемо зробити перший крок до зміни свідомості?
Не давати хабарів. Неймовірно важко почати викорінення того, що в’їлося у нашу сутність протягом десятиліть. Ні, ухвалити таке рішення особисто для себе просто. Але спробуйте піти до лікарні і не тицьнути лікареві п’ятдесятку. А якщо захворіла дитина, і вже думаєш не про конституційну безкоштовну медицину, а тільки про те, аби твоєму дитяті зробили усе якнайкраще? Врешті, малечу потрібно влаштувати до садочка, потім - до хорошої школи, а потім - до вишу... Стоп. Невже ви вважаєте, що наша невеличка перемога раз і назавжди відіб’є високопоставленим хабарникам охоту до конвертиків з доларами? Чи, може, що виметуть їх, хабарників, поганою мітлою? Насправді хабарі будуть брати доти, поки їх дають. Ось і все. Але комусь потрібно розпочати процес болісного відвикання від конвертів, за які зводять маєтки із золота ті, хто потім віддає накази стріляти у нас зі снайперських гвинтівок.
Не брати хабарів. Ще більша утопія, правда ж? Якими словами вмовити бюджетника з зарплатнею в півтори тисячі, аби він раптом став криштально чесним? Та й можна тільки уявити наскільки будуть затребувані хабарі, коли уся країна вже незабаром затягне паска після пережитих катаклізмів. Позатим, подумайте, чи важко вам відмовитися від шоколадки, яку вдячний відвідувач несе за позачергове отримання довідки? Відтепер шоколадку з впевненою посмішкою віддаємо назад, а самі думаємо про свій маленький внесок у загальну революцію. Бо починати справді треба з малого.
Змінюватися. Латиною «революція» означає «розвертання». І якщо ми сядемо, складемо руки і будемо чекати від когось змін, обговорюючи чергову погану владу, то розвернемося рівно на триста шістдесят. Знаєте, що нас чекатиме там? Чергові адмінресурсові вибори, черговий недолугий гарант перекроєної Конституції, чергова хвиля корупції… От тільки пережити це буде вже трохи важче. Бо з неба за нами завжди стежитимуть докірливими поглядами ті бійці, котрі прийняли у свої тіла кулі, призначені для нашої нації…
Марина СТЕПАНЮК.

Comments are now closed for this entry