Напередодні Валентинового дня, коли закохані вилаштовуються у черги за квітами та оксамитовими сердечками, мимоволі згадуються історії любові. Вони й близько не схожі на те, що уособлюють іграшкові серця. Вони – справжні і вистраждані…

 

...То неправда, що кохання однакове. Воно – різне. Кохання-пристрасть виникає одразу. Кохання-вдячність може прорости через десятки років… Тільки-но народжується нове, двадцяте століття. Двадцятирічну дівчину з далекого волинського села виганяють з дому злидні. Йде, сподіваючись на краще. Доля прокладає її шлях аж до далекої Здолбунівщини. Ось тут і знаходить. Ні, не любов. Удвічі старшого від неї вдівця зі жменькою діток. Йому потрібна ґаздиня, їй – хоч якийсь прихисток та шматок хліба. Залишається. Поступово дає раду господарці. Пригортає до себе його дітлахів. Згодом з’являються й власні – лелека вчащає до обійстя чи не щороку.

Обжилося, стерпілося. А кохання – яке там кохання? Почуття глибокої любові вона відчуває тільки раз. Але сказати ті заповітні слова вдовиці уже нікому – у обійсті якраз відспівують покійника. Історію свого життя вона потім не раз переповідає дітям і онукам, аби ті знали, що іноді буває надто пізно…
… Друга Світова розпочалася для неї з випускного вечора. Вже наступного дня і сукня, і мрії в раз заховані у найдальший куток. Які там мрії… Треба рятувати поранених, яких до шпиталю завозять сотнями. Вона повертала їх з небуття не тільки вправними руками і добрим словом. Рятувала ще й власною кров’ю. Одного дня, блідою та виснаженою, знову дала кров для чергового пораненого. Ним виявився той, хто залицявся до неї з дитинства. Юнак побачив ім’я донора на клаптику паперу та розшукав дівчину у галасливому шпиталі. Тоді вона його виходила. І відпустила на фронт. Та насправді вони з тих пір не розлучалися вже ніколи. І через шістдесят років потому неквапно проходили вулицями Рівного й ніяк не могли наговоритися. У Вічність відійшли один за одним. Але чи помилюся, стверджуючи, що таке кохання не помирає?
… Та ж сама війна, але фронт – інший. Хіба могли знати вони, юні та рішучі, що після відчайдушної щирої боротьби з ворогом у лавах повстанців доведеться пройти ще й жах сибірського заслання? Він був офіцером УПА, вона – зв’язковою. Вперше зустрілися на хвильку, але таки встигли кинути один одному ті фатальні погляди. Друга зустріч – ще коротша, вже на шляху до суворих сибірських таборів. Зійшлися після десятилітньої неволі – змучені, але нескорені. Він, як і обіцяв, знайшов її, хоч досі бачив двічі у житті. Більше й не розлучалися. Шістдесят літ минуло з часу їхнього єднання. Хоч діток не нажили, але закохані довіку. «Його любов мене оце нещодавно і зі страшної хвороби витягнула», - каже вона з ніжністю. Нині ж обоє з надією дивляться у бік Майдану, бачачи там і себе, молодих та відчайдушних, і ту велику непереможну любов – один до одного і до України…
Ні, не буває кохання однаковим. Не схоже воно на штамповані яскраві сердечка. І чи потрібен привід говорити про свою любов один раз у рік на Валентинів день тим, хто проносить це почуття ось так, крізь усе життя?
Марина СТЕПАНЮК.

Comments are now closed for this entry