«Стоять, мерзнуть, і нічого воно не дає… Чого туди їхати?» - переконувала сусідку у маршрутці говірка бабуся. «Але, слава Богу, пенсію дали, а то я вже думала, що через ті майдани не буде.» Її співрозмовниця енергійно кивала головою, вочевидь, радіючи, що майдани поки що не стали причиною її локальної фінансової кризи...

 

Допомагати і вірити
Ті, хто нині левову частку часу проводить на Майдані у Києві, ніколи не погодяться з твердженням, що протести у країні затихають, і двомісячний кривавий супротив так і не приніс українцям жодних дивідендів. «На місцях» бути стовідсотково переконаним важче. Бо у маршрутці тут – аполітичні бабусі, готові за добавлену до пенсії двадцятку знову поставити галочку біля провладного прізвища. Вдома - канал «Інтер», котрому пропутінський Дмітрій Кісєльов, очевидно, вже аплодує стоячи. На роботі - тихенькі перешіптування про вчорашні новини у курилці, але так, щоб начальство не почуло. І ніякої національної символіки, бо ж український прапорець в Україні відтепер свідчить про ваші екстремістсько-фашистські нахили.


На тлі усього цього ні в якому разі не потрібно зневірюватися та здаватися. Бо саме тепер настає той надскладний час, коли варто не тільки щиро вірити у перемогу, але й усіляко підтримувати тих, хто власним запалом не дозволяє згаснути вогнищу супротиву.
Нині гарним прикладом підтримки можуть бути випадки, коли небайдужі люди, що називається, усім миром допомагають тим, хто потрапив у біду. Щоразу теплішає на серці, коли дізнаєшся, що життя важко хворої дитини вдалося врятувати завдяки пожертвам щирих людей. Хтось переказав десять тисяч, хтось - десять гривень, і у батьків з’являється реальна надія на спасіння.
От так і з теперішньою боротьбою. Тепер просто не потрібно бути осторонь. І якщо у когось немає змоги перебувати у київському епіцентрі боротьби, завжди можна знайти, до чого долучитися, не виїжджаючи з власного міста, села, а іноді й не виходячи з дому.
Можна приготувати страви “на Київ”, як це зробили у неділю кілька моїх знайомих, щиро бажаючи, аби хлопці з Майдану згадали смак справжньої домашньої їжі. Можна дати поштовх тим, хто ще трішки вагається, як це вийшло цього тижня у активістів зі Здов­биці, завдяки котрим колектив місцевої школи офіційно доєднався до супротиву. Можна обережно пояснити бабусі з маршрутки, що її зрозумілий страх за невчасно принесену пенсію згодом може обернутися пов­ним зубожінням її онуків. Можна вступити у доброзичливу суперечку з сусідом-регіоналом. Можна не ховати синьо-жовту стрічку, заходячи до власного службового кабінету у держустанові. Можна поступитися особистими амбіціями на користь спільній боротьбі. Можна перемкнути «Інтер». А можна просто не мовчати. І це стане маленьким, але неймовірно потрібним внеском до спільної справи.

 

Майдан стосується усіх
Зараз понад усе не хочеться чути про те, що, мовляв, усі вони однакові, і взагалі не вийде нічого… Зараз важливо усвідомити, що Майдан стосується усіх. Навіть ті, хто свідомо чи мимоволі абстрагується від нинішніх подій, вже відчувають затискання поясів. «На носі» девальвація гривні, котра призведе до усіх тих наслідків, які ми вже встигли пережити у буремні роки попередніх криз. Станом на цей тиждень реалізатори доларів на вулицях просять за валюту вже більше 8,9 грн. Експерти прогнозують подальше зростання цього показника. Чи треба пояснювати, до чого призводять такі стрибки?
Пояснити, мабуть, варто інше. У різкому погіршенні економічної ситуації державні мужі нині активно звинувачують народний супротив, який начебто спричинив зупинку підприємств, паралізував життя у столиці та в країні у цілому, звів нанівець їх щирі прагнення вивести економіку з колаптоїдного стану.
Завжди добре, коли є на кого звалювати. Позатим, зараз оприлюднюються версії, котрі доводять, що Майдан таки винен. Але тільки у тому, що хвиля народного обурення спонукала казнокрадів активно виводити з України сотні мільйонів доларів. Звідки беруться ці гроші, здогадатися нескладно. Національний банк України запобігати цьому безміру не збирається, адже для призупинення девальвації валютні запаси там відсутні. Отже, рухаємося у безвихідь. І зрозуміло, що тепер звинувачуватимуть у всіх провалах стражденної української економіки вже не «папєрєдніків», а Майдан. І тим часом докрадатимуть останнє.
Тому зневіра зараз не потрібна нікому. У серйозній боротьбі легко не буває. Коли ж доводиться спілкуватися з такими бабусями з маршрутки, я завжди кажу їм ось про що. Любі мої натруджені бабусі, така країна, якою вона є зараз, приречена, навіть коли й наступного місяця до пенсії вам знову добавлять десятку. Тож якщо на майданах до перемоги не відстоїмо ми, то стовідсотково згодом на них доведеться стояти нашим дітям. Чи захоче хоч одна мати або батько, аби її дитя ризикувало втрапити під удар беркутівського чобота чи під кулю? Чи краще зробити все зараз і залишити нащадкам у спадок нормальну країну? Нехай і на хитких ногах, зате з надією на майбутнє.
Марина СТЕПАНЮК.

Comments are now closed for this entry