Незважаючи на динамічний екстрим подій останніх двох місяців, те, що відбулося 22 січня ц. р., перетнуло усі межі здорового глузду. У День Соборності та Свободи ранок відрапортував нам про перші смерті на барикадах.
Хлопець, вірменські батьки якого намагалися уникнути однієї війни і втрапили в іншу, цілий день у сюжетах новин декламував Шевченка. Він натхненно дивився нам в очі і вірив у перемогу, твердо стоячи на майданівських барикадах. Хлопець був одним із п’ятьох убитих, про яких повідомили станом на ранок 23 січня. А тим часом російське телебачення демонструвало розгорнутий сюжет про українських екстремістів, котрі вбивають правоохоронців, руйнують столицю та мають на меті втілити у життя найгірші прояви фашизму.


Свята та будні моєї країни тепер стали інакшими. Тепер ми знаємо, що таке боротьба у найекстремальніших її проявах. Тепер ми прощаємося з чоловіками та синами, котрі рушають до столиці, і мимоволі відганяємо думки про найгірше. Бо у День Свободи нам вперше довелося вступити у СПРАВЖ­НІЙ бій за свободу.
У буремні революційні дні дуже важко переповідати хронологію, яка змінюється щохвилини. У День Соборності відбулося кілька наступів беркутівців, палали барикади, повз хлопців у віднині незаконних шоломах пролітали кулі. Ті, хто перебував коло екранів та моніторів, молилися, аби кулі пролітали повз. Бо фото снайперів на дахах будинків на Грушевського вражають не менше, аніж патетичне захоплення ще чинного прем’єр-міністра діями наших силовиків. Їм відтепер даватимуть подяки, премії та квартири. А темноокого хлопця, котрий щиро декламував Шевченка на барикадах, ЗМІ сусідньої «братньої» країни гнівно називатимуть екстремістом.
…Добре, що замість гучного святкування Дня Соборності та Свободи здолбунівчани таки вшанували пам’ять загиблих на Майдані українців. Цього дня представникам районної влади висловлювати власні враження про свободу в державі громадськість не дозволила. Заплановане гучне дійство з концертом, яке афішувала наша газета, за пропозицією депутата Рівненської обласної ради Ніни Путіліної обмежили виконанням кількох пісень про Україну. Присутні вшанували пам’ять загиблих Хвилиною мовчання та разом з митцями району проспівали щирі слова української пісні «А ми тую червону калину підіймемо…».
Можливо, і досі не всі здатні осягнути те, яка загроза нависла нині над нами, простими громадянами вистражданої, але й досі не збудованої держави. Для цього потрібно небагато – лише щирість і крапля здорового глузду. Бо демократія – це аж ніяк не можливість реготати з брутальних жартів «95-го кварталу», сидячи ввечері перед телевізором. Демократія – це коли не потрібно боятися за рідних, котрих під час акції наболілого роками протесту може встрелити снайпер, благословенний чинною владою.
Марина СТЕПАНЮК.

Comments are now closed for this entry