Якось в негоду, повертаючись додому,
Заїхав я в чуже село, ховаючись від грому.
Там, на краю села, старенького побачив біля хати,
Зайшов до нього, щоб дощ перечекати.
Ми розмовляли про моє, його життя,
Як він колись кохав, про щирі почуття.
Це так було цікаво.
Як зупинявся він на мить,
Я знов просив: іще, дідусю, розкажіть!
“Ну тоді слухай, розкажу.
Як вийдем на подвіря - тобі щось покажу.
Поглянь туди, посеред поля,
Там молода струнка стоїть тополя,
А біля неї явір, чуєш, як скрипить
І до тополі листям шелестить.
Безмежно він її кохає
І спокою давним-давно не знає.
А її очі, чарівні її очі!
Йому так часто сняться серед ночі.
А як тополя засміється -
Серце болить, душа до неї рветься.
І так хотів би обійнять, поцілувать,
Тільки коріння не пускає, не може він її дістать.
І просить вітра явір, щоб прихилив до неї,
Щоб доторкнутися хоч листям і відчуть душею.
Якби він міг - зірки з небес дістав би,
Букети з них тополі дарував би.
Роки литять - життя не зупинити.
Біля тополі клен росте,
Та так, як явір, не зможе він любити.
Он біля них маленькі підростають,
Високі хай ростуть і весни зустрічають.
А час біжить, і явір вже сивіє.
Тополю він кохає, тільки сказать не сміє.
Чи так було - ніхто не знає,
Тільки дідусь про це розповідає.
Але стоїть ще й досі серед поля
Самотній явір, а поряд клен і молода, струнка,
Та не його тополя...
Олексій ЛУЦИШИН.

Comments are now closed for this entry