“Авве, діктаторе!
Ти всемогутній!..
Ти зламав залізні закони природи!
Ти засудив могутній інстинкт материнства.
Ти примусив матір вбити останню дитину!
Ти чуєш глухі стогони і плач мільйонів, бачиш страждання
невинних людей, яких вбивають твої посіпаки,
які гинуть від голоду... і спокійно нахиляєш палець додолу.”
Юрій ГОРЛІС-ГОРСЬКИЙ.

 

Вдивляюся у полум’я свічки.
Воно складається з трьох кольорів,
Наче із трьох світів:
Від холодного до вогняного.
І по довгому коридору
Від холодного до воняного світу
Іде навпомацки жінка.
Висока, гарна, струнка.
Підходжу до вікна
І подаю їй запалену свічку
Крізь скло, крізь вітер,
Крізь сніг, крізь сльозу...


Її підхоплює одинокий тужливий крик чайки
Над холодним Білим морем і несе, несе...
А услід зацвітають проліски...
І триколірне полум’я свічки
В руках жінки зливається
В один вогняний колір.

Наснилося, що їм свіжоспечений хліб...
І сім небес дивляться на мене.
Голубими очима дитини.
І на холодній воді Білого моря
Зацвітають блакитні проліски.
І проліски дивляться на мене очима дитини,
А я їм свіжоспечений хліб.
Розламую його на сім духмяних шматочків
І кидаю в холодне море.
Вдивляюся, як морські хвилі
Накочуються на нього і... ковтають,
Ховаючи у собі.
А сім худих корів
Шукають для себе корму і води.
І їхні великі, як мисчата, очі,
Єдине, що ще живе,
Поглинають морські хвилі.
Хіба можна нагодувати
Лише сімома шматками хліба
Мільйони і мільйони голодних людей?
Якщо дорости до сутності Бога...

Кричала чайкою: ой, сину,
Вернімось в рідну Україну!
У відповідь стогнало море
Тяжким невиболеним горем.

І коли забив дзвін,
Я поставила у вікні свічку.
І багато-багато вікон будинків
Замерехтіли полум’ям.
Бо хто пішов туди без свічки,
То щоб узяв із собою і ніс перед себе,
Освітлюючи шлях у вічності.
А на мене дивилося холодне море
Блакитними очима пролісків.
- Мамо, мені було зовсім неболяче,
Холодна вода сповила мої ручки і ніжки
І колихала, колихала... все вниз і вниз.
Море накривало мене, бавилось зі мною,
Аж поки небо не вихопило і понесло... понесло...
І ангели співали мені колискову.
А ти не плач, мамо,
Я більше не проситиму їсти.

Кричала чайкою: ой, сину,
Вернімось в рідну Україну -
У відповідь стогнало море
Тяжким невиболеним горем.

Вона тримала на руках
Маленького Іванка, єдиную свою надію,
Єдину радість і втіху,
Бо живою серед родини лишилася тільки вона.
Вдивлялася пильно в його змарніле личко,
Червоні від плачу і вітру оченята
І впізнавала дорогі їй риси.
Немовля тулилося до висохлих її грудей,
Відкривало посинілого ротика
І схлипувало голодним зойком,
Бо і краплі молока не могли дати
Її присохлі груди.
Везли на Соловки...

Кричала чайкою: ой, сину,
Вернімось в рідну Україну!
У відповідь стогнало море
Тяжким невиболеним горем.

Притулила міцно-міцно,
Палко цілувала.
- Ой, мій сину, гірка доля, -
...Блаженною стала.
Підійшовши до поручнів,
Руки розімкнула
І Іванка-дитяточко
В морі утопила.

Ой, ви хвилі голубії,
Люляйте синочка,
Я ж піду в далеке поле
Вижну колосочка.

Хвилі миттю накинулись
З шумом скриготіли
І Іванка-синочка
Собою накрили.

І наситились сім худих корів,
А їхні великі льодяні очі
Потріскались і розсипались
По холодній воді.
А сім небес нахилились низько-низько
І притулили до себе стражденну Україну.
Скажи мені, моя радосте,
Яку націю в якім тисячолітті
Ще так любив Бог?

- Мамо, я не буду більше
Просити їсти.
Тут течуть молочні ріки
І пахне хлібом,
Як у найкращій казці ХХ століття,
І ангели співають пісень...

- Куди ж ти пішов, мій сину,
Де сховався, маленький непослуху,
Уже вечоріє, а тебе нема і нема...
Мама хлібчика напекла, корову видоїла,
А тебе нема... Іванку! Іванку! Йди вечеряти!..

Вона перелізла через поручні,
Як через перелаз...
- Куди ж ти втікаєш, синку? -
І переступила межу.
Холодне море міцно стиснуло її
У своїх обіймах.

Кричала чайкою: ой, сину,
Вернімось в рідну Україну!
У відповідь стогнало море
Тяжким невиболеним горем.

- Мамо, мамо, де ти, дай ручку,
Перейдемо молочну річечку! -
Тепле молочко хлюпало об мамині ніжки
І так гарно пахло, як мама...
- Мамо, мамо, де ти, дай ручку! -
- Синку, я не можу до тебе дійти,
Я лише до хмар.
Мене в рай не пускають,
Адже я вбила дитину...
Так і літаю чайкою над морем
І кричу, кричу, тебе кличу, мій сину!
А тебе нема і нема...
Лише холодне море
Дивиться на мене очима
Блакитних пролісків.

Кричала чайкою: ой, сину,
Вернімось в рідну Україну -
У відповідь стогнало море
Тяжким невиболеним горем.

Мамо, о 16 годині,
Коли в усіх вікнах запалять свічки
І вознесеться молитва до Бога,
Тоді відкриються двері раю,
І мільйони, мільйони голодних душ
Візьмуть по свічці і вже не будуть
Блукати у темряві.
О 16 годині,
Коли мільйони людей
Засвітять у вікнах свічки,
І вознесеться молитва...
І мільйони голодних душ
Візьмуть по свічці
І підуть до раю,
Ти будеш серед них.
Висока, красива, струнка.
І вже не будеш більше кричати чайкою.
Лише море, холодне Біле море
Цвістиме блакитними пролісками.

Кричала чайкою: ой, сину,
Вернімось в рідну Україну...
Галина ОЛІЙНИК.

Comments are now closed for this entry