Зазвичай у щасливих людей діє “формула”: Він + Вона = Кохання. У історії пари, про яку хочу розповісти, було дещо інакше: Він + Вона = Сім’я + Роки = Просто ЛЮБОВ... Звело їх саме життя, а випробувавши, подарувало істинне почуття.

 

Вона
Старенька сивокоса бабуся у білій хустинці з перкалю, темно-синій камізельці, такому ж светрі та чорній спідниці сиділа на лаві під старим горіхом біля хати і посміхалася сонцю. Стояла пізня весна - її улюблена пора, бо яблуні у садку вбираються у біло-рожеве весільне божевілля, вже біліють пуп’янки жасмину і ось-ось вибухнуть цвітом півонії під вік­ном, а трава на клинку до дороги уся у веснянках з кульбаб. Вже засіяно-засаджено город, вже зеленіє озиме поле...
Її сива з білими лапками Мурка, помалу забравшись жінці на коліна (стрибати через вік вже не могла), затягла своєї незмінної “мурр-муру-мур, мурр-муру-мур, мурр...”.
- От і залишились ми самі, - проводячи шорсткою, порепаною, з гулями на суглобах пальців рукою по Мурчиній спинці тихенько каже бабуся, - от і все. І раптом ронить з очей дві, мов підсумок всього життя, сльози...
Вона виросла у сім’ї, де, крім неї, у батьків було ще четверо діток. Статків особливих не мали. Тож спочатку була за няньку меншим і помічницею матері в роботі коло хати. А як виповнилось їй 14, пішла до пана Тадеуша на роботу.


Хоч вродою писаною й не вирізнялась, була доброю й щирою, з лагідним серцем. І заспівать та потанцювать файно, пожартувати дотепно вміла, тож подруг мала багато. Як хто заміж з дівчат сільських, так і за дружку просять. І хлопці ніби залицяються. От тільки сватати не спішать, бо посагу за нею - ні хати, ні землі. Правда, вишиття такого, як у неї, акуратного, барвистого, дрібнюнім-дрібнюнім хрестиком з мережками, теж мало яка дівка мала. Але що з того...
Згодом змінилася влада. Грянула війна - родину знищила. Брат і батько на фронті згинули. Мами не стало. А сама мусила доводити, що в окупацію німцям не служила. Відправили аж у далекий Казахстан - державі допомагати.
Повернулась - літа не юні, не дівочі, а в подруг, хто вцілів, вже он і дітки підросли... Одна з колишніх товарок і “присватала” їй удівця з села, де тітка її жила. Мовляв, приглянься-но, чоловік ніби добрий, от тільки з горя пропадає, і син в нього майже дорослий...

 

Він
Високий, статний, старший з дітей і єдиний син у сім’ї міцного газди, він був завидним женихом. Але парубкувати не довелося, взяли до “войска польськего”. Коли змінилась влада, став працювати з батьком. Прийшла війна, знов пішов у солдати - на фронт. Дивом вижив після другого поранення - все життя згадував єврея-хірурга, що тоді врятував. Дійшов до Праги.
Вернувся додому та й засватав чорнокосу красуню. За тую косу та брови, мов мальовані, мабуть, і вподобав. Бо як сідала коси чесати, то спадали вони лискучою антрацитового кольору хвилею аж до підлоги, а в нього серце заходилось щастям у грудях.
Згодом синок народився. Працювали в колгоспі. А з часом став помічати, що все важче дружині встигати і у городній бригаді, і вдома робити.
Їла її хвороба поступово, не даючи дихати, серцю стукати. І спинилось воно. І перестав світ радувати без неї...
Лишився сам - син поїхав до міста вчитися.
Пробував. Не ладилось нічого. Хіба тільки бджоли заспокоювали, як ходив коло них (мав тоді п’ять вуликів). От вже Божі створіння...
Якось, на празник, поїхав-таки до знайомих, що давно вже запрошували. Там і вгледів скромну жіночку з сірими, повними суму очима.
“Човен хитається серед води...”
Співала. А від голосу її - тепло по душі...

 

Разом
Пройшов час - зійшлися. Не було це просто, бо не знали, як зреагує його син. Їй не просто було ввійти в дім, де все було спогадом про маму і дружину.
Вона й не намагалась знищити цей спогад, не хотіла цього. Поступово навела лад у запущеному господарстві. Зуміла відігріти чоловікову душу, відвернути його від сумних думок. Тож знайшов він у собі сили і пасікою серйозно зайнятися - виписував спеціальні журнали, читав книжки з бджільництва, вулики нові привіз, медогонку свою придбав, насіння трав-медоносів виписував та висівав на клинку біля двору. Повернувся він і до ще одного свого захоплення - шив збрую для коней, та так її розцяцьковував, щораз інакше, що їхали до нього із замовленнями на цей крам і з ближніх сіл, і з далеких.
Разом готували синове весілля. Великою радістю для обох стала поява онуки, їх пуцьвірінка, як жартома малу називали, а найщасливішою порою - час, коли ту привозили до них з міста.
І хоч життя не було раєм, бо трудилися весь час, без спочину, поступово стали справжньою сім’єю, де один одного відчувають без слів, де допомагають один одному в усьому, а коли одному болить, то й другому не солодко, і він робить усе, щоб врятувати свою половину.
Ні, не було все аж надто красиво гладенько, як у мильних операх. Але ключовим для їх пари з роками стало слово “разом”.

 

ЛЮБОВ...
...Звичайного серпневого дня вони разом ловили рій. Він тримав під гілкою широке решето, підвішене на довгій палі, вона струшувала бджілок, що обсіли свою царицю - бджілку-матку. Дякувати Богу, бджолина сім’я не втекла, а благополучно оселилась у підготовленому для неї вулику.
Через спеку нестерпно хотілося пити. І попри застереження дружини він з охотою, ковток за ковтком, випив цілий кухоль холодної води. Аби ж знав, що наробив.
Другого дня вранці він не підвівся з ліжка - у грудях клекотіло, душив кашель, тіло горіло... Не допомогли ні розтирання, ні тепле молоко з медом, ні таблетка. Температура трималась.
Швидка забрала хворого до лікарні. Там ніби й стало легше, але...
Серце її розривалось від болю: як же так, як же ти, навіщо? Чого лишаєш мене саму?
...Тієї осені її вперше не радували ні урожай на городі, ні червонобокі яблука в садку. Вона вперше сама впорядковувала пасіку до зими, підгодовувала, вкривала бджілок. А коли прийшла весна, вперше від його смерті щиро посміхалась їх вильоту - значить, перезимували. Розмовляла подумки із ним, розповідала йому.
Він їй навіть не снився, жодного разу. А тут - “прийшов”. Не звертаючи на неї уваги, із димарем, в накомарнику, порядкував над своїми комахами і раптом глянув їй прямо в очі, а здалося - в серце...
Вранці приїхали покупці. Вмовляли продати вулики. Добру ціну давали. Вона не погодилась, не змогла продати часточку його єства, їх єства.
Так доглядала пасіку наскільки стало сил. А цієї зими, як кажуть, здала і надовго злягла. Не хотіла вірити, але знала: просто більше не зможе впоратися. Подумки просила в нього пробачення, та розуміла, якщо не віддасть - бджілки загинуть.
...А сьогодні їх забрали. Дві пекучі сльози, як дві останні краплини життя, котяться її щоками.
Ольга ЯКУБЧИК.

Comments are now closed for this entry