Море... Хто хоч раз із ним зустрічався (саме так, не побував на, а зустрічався), той уже ніколи не забуде цього побачення. Бо хіба ж можливо затерти у пам’яті цю мінливу - то срібну, то зеленкувату, то блакитну, що зливається із небом на горизонті, а то й синьо-чорну - безкінечність, гру хвиль, спостерігаючи за якою, губишся, розчиняєшся у часі і просторі?
Мені пощастило, бо вже довелось слухати казки Чорного моря, оповідки Азовського та легенди Балтійського. Кожна - неповторна, і усі їх хотілося б почути знову. Але під кінець цьогорічного серпня лагідно торкнусь чорноморської, сподіваюсь, гладі. Уже й квитки на “Лісову пісню” в кишені, і путівка у дорожній сумці.


...На вокзалі, на диво, метушня. Рідне місто проводжає мене дощем, та настрій від цього зовсім не псується. У голові рояться думки-запитання: чи гарне товариство трапиться у вагонному плацкарті (цікаво, хто ж вигадав оте “плацкарт”* і чому саме “плац” і “карт”?), чи доведеться мовчки вдавати, що спиш та ні до чого тобі діла немає, і що ж то за Гаспра, куди, згідно з виданою “соцстрахом” путівкою, пролягає мій шлях?
Та ось оголошують прибуття мого поїзда. Біжу по перону до 14 вагона, який тепловоз затяг аж до мосту, бо нумерація “з хвоста”. Ну ось, нарешті. Показавши провіднику квиток, заходжу у вагон, відраховую 5 “каюту” і з подивом дивлюсь на своє 17, яке зайняте смачно сплячою жіночкою, місце...
Потяг рушає. Моя супутниця чи то від мого погляду, чи від ривка потяга прокидається. Розповідає, що дуже втомилась від безсонної ночі у Ковелі, де очікувала наш експрес до мрії, що сама вона з Білорусі і що прямує у Судак. А не прямим із Білорусі, бо в Україні квитки значно дешевші. Перебазувавшись на верхнє “сідало”, вона знову засинає.
Отримавши від провідника взамін квитка вогку постіль із яскраво-синім штампом “ЛЗ” та ще й чорним номером (!) і сяк-так впорядкувавши полицю, що трохи менше доби слугуватиме мені водночас і ліжком, і домівкою, вмощуюсь біля вікна. За ним поки що звичні оку місцеві пейзажі. А от на ньому... Дивлюсь і не второпаю, чи посміхнутись, чи з вдячністю оцінити чийсь ну просто “дизайнерський” (або дизайнерський?) хід (або ж хіт?): на мідному дроті, перегнутому за гвіздок, вбабаханий дещо не по центру просто у віконну раму, дві бордові, колись бархатні, фіранки і сірий тюль у фігурну дірочку. А зрештою, що ж дивуватись, це, мабуть, сервіс по-новому, отой, за котрий ціну на квитки підняли. Та Бог із ними. Помалу відхиливши це диво, бачу, що за склом уже й розпогодилось.
Це зараз я вже знаю, що поїзд цей у Козятині змінить колію і напрям руху, тобто, спішитиме рейками ніби назад. А колись у дитинстві цей факт неабияк лякав: ми що вже повертаємось, а як же море?
...Вперше я побачила Його десь років у три з половиною, у тоді ще не закордонному, але “закритому”, бо було базою військового флоту СРСР, місті Балтійську (їхали, маючи спеціальне запрошення-перепустку, від маминої подруги, яка служила там у госпіталі). Запам’ятався синій колір і біла піна хвиль завжди холодної Балтики, пісок і маленькі сірі краби на березі, а після шторму - розсип бурштинових осколків найрізноманітніших відтінків - від світло-жовтого до майже чорного. Пам’ятаю й величезні військові кораблі, прикрашені барвистими прапорцями, у бухті вздовж сірої ж набережної, точніше, парад на честь Дня ВМФ, який через мій переляк ні мамі, ні сім’ї її друзів тоді додивитися так і не вдалося.
Пізніше був Крим і галька на пляжі судакського “Львівського залізничника”, п’янкий аромат тамтешніх троянд та кипарисів, гори і Генуезька фортеця, піша подорож у Новий Світ і сходження на Малий Болван. Плюскіт хвиль і скупчення пласких медуз та зелених водоростей поблизу берега. І Чорне море, що щораз жартувало із малою лякливою дівчинкою, наївною, яка ще не зовсім розуміючи, що відбувається у її душі, вже тоді назавжди полюбила його музику і безмежжя.
...А от і Козятин. Чомусь волинську молодь, що у нашому вагоні “їде виступати на КВК”, дуже смішить назва цього містечка. Тут стоятимемо хвилин із 15, тож чимало пасажирів спішать вийти на перон, а звідти до нас вже біжать поважні вокзальні матрони, що пропонують задорого, як кажуть, любе-голубе - від морозива і вареників до гральних карт і збірників кросвордів. Хтось палить таку довгоочікувану для нього цигарку...
Трохи далі, коли більшість моїх супутників поснуть, радуючи хропінням на усі лади (позаздрили б, мабуть, їх руладам усі разом узяті Верді-Бізе-Глюки-Пучіні), поїзд на декілька хвилин зупиниться на станції, яку я для себе зву Ведмедівка. Адже на платформі поміж коліями там накидані цілі кучугури білих ведмедів (і хто сказав, що мешкають вони в Арктиці?), ці ж півтораметрові і менші Умки сидять на барабах у чоловіків і жінок, які вдень і вночі зустрічають потяги, пропонуючи пасажирам останніх придбати собі пухнастих друзів. Певно, там є фабрика, що продукує цей крам, а зарплату платять ведмедями, білими, червонокнижними (а ми сміємось із “зайчиків”, а й справді, ха!, у нас же - “мішки”). Причому ці Умки теж живуть своїм життям, так-так, бо вже були Умки-тати, Умки-мами і Умки-малюки, а останній писк - Умки-наречені.
...Ніч. Приглушене світло. Похрапування-посапування, дитяче схлипування, хіхи-хахи у “каюті” волинських юнаків та дівчат. Чекаю, коли переїжджатимемо міст над великою водою - Дніпром. Хоча зараз поночі роздивитися щось крізь не дуже прозоре віконне скло буде складно. Після мосту - місто, що теж звуть Дніпром, точніше, Дніпропетровськом, хоча, як розповів попутник, тамтешній мер уже “відкопав” документи (?), що назва ця неправильна, адже Петро (Петрос) - це “камінь”, отож і місто має бути Дніпропетрос. Отакої! Хоч гірше, аби інше, як на мене.
Колись, за старим розкладом, поїзд сполученням Ковель-Сімферополь, повз Дніпропетровськ проїжджав десь о 20-ій, тож люди і Дніпро, і кольровий дим від тоді ще працюючих заводів встигали роздивитися, а під час 20-хвилинної зупинки - підзаправитися булочками, морозивом, пиріжками, пивом... із кіосків на пероні та хапонути повітря, принаймні свіжішого, ніж у вагоні. Тепер - зась.
...Синельникове. Запоріжжжя. А там, уже завидна, і Мелітополь. Мчить “Лісова пісня”, вперто долаючи кілометри, до столиці АР Крим. Можна і собі дрімнути, мріючи. Адже вже сьогодні я, дасть Бог, знову побачу Його, моє море, знову скажу Йому: “Здрастуй! Ну, як Ти? Я повернулась...”
Ольга ЯКУБЧИК.

* До речі, Platz-Karte(нім.) - додаткова до проїзного квитка картка чи квитанція на нумероване місце у потязі далекого слідування; плацкарта - ціна за послуги власника вагона.

Comments are now closed for this entry