За вікном швидкісного електропотяга пропливали поліські краєвиди. Після рясних дощів, досхочу напоєні благодатною вологою, у напрямку подиху вітру легенько похитувалися буйні трави, хилилися берези та осики. Хмарки пливли небом, то ховаючи, то звільняючи із своїх обіймів яскраве літнє сонце. Споглядаючи ці картини, Олег намагався осмислити ті події, які сталися в його житті останнім часом. Думки в голові роїлися, плуталися, і важко було вибудувати їх в якийсь більш-менш логічний ряд через хвилювання, напливи якого він відчував все частіше і частіше по мірі наближення до пункту призначення своєї подорожі…
Доля до Олега Замлинного, здавалося, була прихильною з юних років, постійно вмикаючи зелене світло на перехрестях найвідповідальніших життєвих моментів. Після закінчення школи взявся за здійснення своєї дитячої мрії - стати військовим. Оскільки мав хороші знання і відповідну фізичну підготовку, вступ до військового училища не був для нього надто важким завданням.


Навчання теж давалося легко. А на останньому курсі знайшов і своє кохання - єдине, неповторне, на все життя. Так йому тоді здавалося. Все було, немов у казці - романтичні зустрічі, ніжні слова, палкі освідчення… В блакитних очах Олени (так звали його обраницю) Олег бачив взаємність, відчував, що почуття її щирі, непідробні. Тож логічним завершенням цих стосунків стало одруження.
А далі - звичне життя військового сімейства. Від­далені гарнізони, постійні
пере­їзди, невлаштованість по­буту… Одне за одним з’явилися діти – два сини Андрій та Сашко, їх спільна радість і тривога, розрада і надія. Олена терпіла всі труднощі, і Олег ще більше цінував дружину.
Та раптом усе змінилося. Рухнув Радянський Союз. І коли перед капітаном Замлинним постало питання вибору - у якій армії служити - він був зроблений на користь рідної України. Та патріотичні почуття пригнічувала жорстока реальність. Разом із економічно-фінансовим хаосом, що накрив країну, сталися кардинальні зміни й у сфері військової служби, які тяжко позначилися на житті військовослужбовців. Під тиском матеріальних проблем сімейний човен Замлинних похитнувся. З кожним днем стосунки подружжя погіршувалися. Звинувачення, образи, непорозуміння, істерики стали мало не щоденним явищем у їх житті. І хоча з часом добробут сім’ї поліпшився, та відновити колишню гармонію не вдалося. Не забарилося й розуміння того, що так жити далі не можна.
У найкритичніший момент Олег забрав свої речі і пішов з сім’ї, залишивши дружині й дітям квартиру і все майно. Звичайно, як батько, від своїх обов’язків ніколи не відмовлявся і підтримував синів матеріально, телефонував, цікавився їх справами.
Розлучення з дружиною Олег тяжко переживав. Невдача в особистому житті гнітила його. Він відчував себе морально спустошеним, втративши життєвий орієнтир та й взагалі сенс свого буття.
І саме в цей момент з’явилася вона… Яскрава, сяюча, життєрадісна Марина. Здавалося, для неї не існувало жодних проблем. З нею було легко, вона ніколи ні на що не скаржилася. Її майже чорні, жагучі очі немов сипали спалахами різнокольорових фейєрверків. І від цього погляду Олег втрачав самовладання, готовий був йти за нею на край світу. Він закохався. Шалено, нестримно, до запаморочення… Та на шляху до повного щастя стояла вагома перешкода - вона була одружена. Олег відчував себе крадієм чужого щастя, та все ж не міг відмовитися від пристрасного кохання. Він не втрачав надії. Марина також готова була на сміливий крок. Однак вирішили почекати, доки закінчить школу її син.
Та планам не судилося здійснитися. Все скінчилося несподівано, раптово, трагічно. Страшна біда чорною хмарою наїхала на їх щастя, дихнула холодним подихом смерті… У ДТП загинув син Марини. Горе невпізнанно змінило жінку. Де й поділася її безтурботність, життєва жага, потускнів погляд. Вона стала похмурою, задумливою.
“Я знаю. В усьому винна я. Бог покарав мене. І я маю спокутувати свій гріх. Я не покину чоловіка”, - ці фрази в останню їх зустріч немов безжалісні удари ножа встромлялися у серце Олегу.
Мов у запамороченні йшов він вулицею, не бачачи перед собою нічого. Біль, розпука, відчуття втрати частини самого себе ятрили серце. Дощ, що нагодився на той час, холодними патьоками стікав по обличчю, змиваючи пекучі сльози. Та що полегшить страждання його душі? Рухнула його мрія, вислизнула з рук жар-птиця, яку він майже тримав у руках…
Пригнічений стан Олега не можна було не помітити. Дехто із знайомих докірливим поглядом виражав думку, яку не наважувався сказати вголос. Мовляв, гріх до добра не доводить. Друзі ж намагалися розрадити, якось втішити. Колега по роботі Віталій, з яким вони працювали в одній з державних установ вже кілька років, після того як Олег вийшов на військову пенсію, якось порадив скористатися послугами соціальних мереж в Інтернеті і цим якось відволіктися від проблем, переконуючи, що “клин клином вибивають”.
Після недовгого вагання Олег зареєструвався на одному із сайтів знайомств. Одразу ж на його адресу стали надходити знаки уваги від жінок різного віку. Більшість з них ділилися своїм душевним болем, розповідаючи життєві історії, інші цинічно заявляли, що всі чоловіки егоїсти і почуття осіб протилежної статі для них ніщо. Було чимало таких, що шукали не стільки свою половинку, скільки матеріального благополуччя. А деякі повідомлення Олега просто бентежили, вражаючи своєю відвертістю, що межувала з безсоромністю. Комусь з ввічливості відповідав штампованими фразами, когось одразу відправляв “в ігнор”.
Згодом, зав’язуючи розмову з окремими представницями прекрасної статі і
переконуючись у безперспективності подальших стосунків, або сам припиняв листування, або ж жінки, дізнавшись, що він далеко не олігарх, втрачали до нього інтерес.
Переглядаючи численні анкети зареєстрованих на сайті жінок, вдивляючись у застиглі, “пропущені” через фоторедактор усміхнені обличчя на знімках, Олег немов шукав знайомі риси, намагався роздивитися, впізнати когось. Та в такому калейдоскопі зробити це було непросто.
Після кількох тижнів спілкування на сайті, коли Олег майже втратив надію знайти там близьку йому по духу людину, на його адресу надійшло повідомлення. Писала жінка на ім’я Тетяна. І що найбільше його вразило, що почала вона розмову не із звичного “привіт”, “як справи?”, а з віршів - ліричних, щирих, проникливих. Відчувалося, що автор цих рядків - людина з багатим душевним потенціалом, чутливим й глибоким сприйняття світу. Вірші випромінювали тепло і ніжність, а ще зачіпали за живе сумом зболеного одинокого серця.
Між ними зав’язалося листування. І чим більше вони дізнавалися один про одного, тим більше відчували, що у них багато спільного - інтереси, переконання, погляди на життя. Єдине бентежило молодого чоловіка - відсутність фото в анкеті його нової знайомої. Проте, з іншого боку, ця таємничість його ще більше інтригувала.
Після тижневого спілкування з Тетяною Олегові здавалося, що він знає її дуже давно, а ще через тиждень вони домовилися зустрітися.
Місце зустрічі було обрано не випадково - Львів. Виявилося, обоє вони закохані в це місто. Маленький Париж, як його називають, приваблював їх старовинними вуличками, архітектурою, неповторним ароматом кави, особливою, неначе казковою аурою.
…Серце Олега стукотіло в такт колесам потяга, який долав останні кілометри, наближаючись до кінцевої станції. Маршрутка Тетяни прибувала до Львова майже на годину раніше. Тож домовилися, що вона чекатиме на нього біля центрального входу у вокзал.
Електричка зупинилася. Олег вийшов на перон, глибоко вдихнув свіже після нещодавнього дощу повітря. Кілька хвилин постояв, збираючись з думками, і рішуче покрокував туди, де на нього чекала Тетяна, придбавши по дорозі квіти в одному з кіосків.
Її він упізнав одразу, бо саме такою й уявляв - симпатична, струнка, трішки розгублена. Олег зупинився за кілька метрів від Тетяни. Їх погляди зійшлися. Її бездонні величезні очі смарагдового кольору випромінювали тепло і спокій. Так вони стояли мовчки, дивлячись один на одного, навіть не привітавшись.
Не передати того, що відчував у цей момент Олег. Його серце наповнювалося радістю, надія, що довгий час жевріла в ньому, запалала нестримним полум’ям. “Так, це вона. Я шукав її усе життя. Ніщо не завадить нашому щастю. Цього разу усе вдасться”, - підбадьорював себе Олег, роблячи крок назустріч своїй “третій” і, за його переконанням, останній спробі стати щасливим.
Людмила ВАСЮК.

Comments are now closed for this entry