Поезія та й взагалі творчість Тараса Григоровича Шевченка полонила мене ще з дитинства. А його безсмертний “Кобзар” краще, ніж будь-який історичний документ чи книга, розкрив переді мною цілу епоху історії нашої України.
Надворі, вкотре за моє життя, спекотне літо, наповнене пахощами квітів та свіжоскошеної трави, змінила барвиста жовтогаряча осінь. Жовтень вступив у свої законні права. Золотим дощем осипається з дерев пожовк­ле листя, густим туманом вкриті осінні ранки. Вже безліч раз лину думками у далеке і разом з тим близьке минуле, у той час, коли наш рідний край, величну Волинь, один єдиний раз, теж восени, у жовтні 1846 року, незадовго до заслання в Оренбург, відвідав 32-річний випускник Санкт-Петербурзької академії мистецтв Тарас Григорович Шевченко.


...За наказом Київського генерал-губернатора Дмитра Гавриловича Бібікова Шевченко вирушив на Київщину, Волинь та Поділля збирати фольклорні й етнографічні матеріали, змальовувати історичні та архітектурні пам’ятки для Комісії по розбору давніх актів, яку в 1843 році було засновано при Київському генерал-губернаторстві. Шевченкові доручалось «розвідати, які є в цих краях урочища і могили, які відомості, історичні і народні перекази є про них; оглянути ті могили і зробити з них малюнки. Оглянути, описати і зробити малюнки з монументальних історичних пам’ятників і стародавніх будівель. А якщо вдасться, то придбати стародавні грамоти або акти. По­їхати до Почаєва і там описати та зробити малюнки: з загального виду почаївської Лаври; з храму всередині і з виду лаврської тераси на околицю». На подорож Шевченкові було виділено 150 карбованців і надано листи Бібікова до губернаторів, щоб вони від себе надавали потрібну допомогу. У своєму наказі Бібіков писав “…Все собранные Вами сведения, описания и рисунки по возвращении Вашем в Киев представить ко мне. Подорожную и примерно на прогоны и кормовые 150 рубл. серебр. при расходной тетради Вы получите из моей канцелярии.” Отож, вирушив Тарас у дорогу поштовими кіньми і поштовими трактами з так званою «подорожньою» в руках, документом, який засвідчував особу подорожуючого і обов’язково мету мандрівки.
Щоб відтворити цілісну картину того періоду в Україні, звернемось до історії. Як відомо, після зруйнування Запорізької Січі у 1775 році та ІІ і ІІІ поділів Польщі, тобто Речі Посполитої, до Російської імперії відійшло 4/5 території України, зокрема і значна частина Волині. Решта земель, а саме Північна Буковина, Галичина, Закарпаття та західна частина Волині, відійшли до Австрійської імперії. На територіях, підвладних Російській імперії, було утворено 9 губерній, три з них - на Правобережній Україні. Це Волинська, Київська та Подільська губернії, які відносились до Київського генерал-губернаторства, і саме їх мав досліджувати Шевченко. Губернії поділялись на повіти, а ті, в свою чергу, - на стани. Одним з повітових центрів Волинської губернії було місто Острог, яке і відвідав під час цієї подорожі Шевченко. Далі шлях його проліг на Дубно, з проїздом через село Гільчу (в ті часи Гольче), яке підпорядковувалось Острозькому повіту Волинської губернії і через яке проходив Дубенський тракт.


Можна тільки здогадуватись, яке враження справило на поета село Гольче під час поїздки. Адже звіт Шевченка про перебування на Волині був знищений невдовзі після його арешту на початку 1847 року. А в архівних установах Рівненської області не збереглося документів, які свідчили б про його перебування в цьому селі. Єдиним доказом подорожі є лише кілька творів Шевченка, присвячених Волині. Можливо, якраз про одне із таких сіл поет писав: «Село! І серце одпочине: село на нашій Україні, неначе писанка, село. Зеленим гаєм поросло».
Щоб дізнатись, що ж це було за село в ХІХ столітті, звернемось до «Историко-статистического описания церквей и приходов Волынской епархии», виданого у 1889 році, відомого краєзнавця М. І. Теодоровича, який працював у 80 роках ХІХ століття викладачем Волинської духовної семінарії і зробив блискучий опис губернії.
...В 1753 році село Гольче князь Ян Сангушко продав «подчашію Волинскому», тобто придворному службовцю, Ігнатію Підгородецькому, котрий побудував у селі дерев’яний палац і дерев’яну каплицю. Саме він виклопотав у польського короля Станіслава Понятовського привілей про надання Гольче статусу містечка. Слід зауважити, що містечка в ті часи прирівнювались до сільських поселень. У них мали право постійно мешкати купці та міщани, а також євреї, але не могло бути міської думи або ратуші, як у містах. Але після смерті Підгородецького в 1825 році Гольче занепадає і знову стає селом.
У ХІХ столітті в Гольче функціонував ринок та декілька раз на рік проводились ярмарки, завдяки яким відбувався обмін промисловими і сільськогосподарськими товарами. Крім цього, в селі знаходилась поштова станція (при дорозі на Дубно), яку аж у 1874 році було перенесено до Острога. Поштова станція ХІХ ст. являла собою державну установу, котра здійснювала пересилання поштової кореспонденції, грошових переказів, посилок та преси. Основною функцією поштових станцій було перевезення пасажирів за встановленим тарифом. Відомо, що на кожній такій станції утримували поштових коней, обов’язково мусили бути поштовий будинок, каретна, стайня, комора, готель, а посеред двору - криниця, обладнана водопоєм для коней. Для подорожніх завжди був готовий самовар і все, що потрібно для чаювання. Крім того, кожна поштова станція повинна була мати письмові столи, лавки, стільці, чорнильниці з чорнилом, папір і пера для написання листів, порошок для висушування написаного, гасові ліхтарі. При станціях утримували квартири для наглядачів і завозили дрова для їх опалення, а також для всієї станції.
Для перевезення пасажирів, багажу та поштової кореспонденції поштовими шляхами в середині ХІХ ст. по всій Волинській губернії використовували пасажирські диліжанси. З латині слово «диліжанс» перекладається як прудкий, жвавий. Сьогодні таке значення може сприйматися хіба що в порівнянні з пішою ходою. Ймовірно, що в одному з таких диліжансів подорожував сам Шевченко, і якраз в селі Гольче, на поштовій станції, подорожній мав можливість перепочити, поки змінять чи перепряжуть коней. Та ще й поспілкуватись із сільським населенням, адже відомо, що поет ніколи не був байдужим до простих людей і завжди цікавився їх нелегкою долею. Гільчанські нащадки легенди про візит поета свято бережуть і достеменно знають, що він не тільки побував у їхньому селі, а ще й пив воду з джерела Святого Миколая.
Цікаво, якою ж була та осінь 1846 року в Україні? Адже подорожувати цієї пори поштовими шляхами було вкрай важко. Дороги були грунтові, після дощів вони розкисали і ставали мало придатними для проїзду. До речі, дорогами в основному опікувалися селяни, які відбували так звану дорожню повин­ність (шарварок) - вирівнювали дороги, засипаючи ями, забирали зі шляхів дерева, що впали, рили і очищували узбічні канави. Мабуть, поспішав поет закінчити подорож Волинською губернією і через настання холодів, оскільки дороги заносило снігом аж до весни.
Про Шевченка я дізналася давно, у перші роки свого життя. Його портрет був на вид­ному місці у старенькій бабусиній хаті. Ще змалку я знала, що для нашої родини поет є дуже дорогим, адже з покоління в покоління переказували історію про те, як зустрівся і познайомився він з моєю прапрапрабабусею Феодорою, коли його шлях пролягав через Гільчу.
У моїй дитячій уяві Шевченко постававав звичайним подорожнім у білій сорочці, полотняних штанях та у солом’яному брилі на голові, який веде розмову з простою сільською жінкою на околиці села.
Жодних документів, які підтверджували б цю зустріч, звичайно, немає. Але я пишаюся тим, що наш древній волинський край, його простори оглядав, черпаючи натхнення, Тарас Григорович Шевченко. Було це 167 років тому.
З дитячих років залишився лише вірш про подорожнього, який буде, як писемне джерело свідчити моїм майбутнім нащадкам про особливий зв’язок нашої родини з Великим Кобзарем.

Подорожній
Думки мої, немов хмаринки сині,
Сиве минуле в пам’яті сплива.
Ходив Кобзар колись по Україні,
І я пригадую бабусині слова…

Чи правда, чи легенда - я не знаю
Понад століття тому це було,
Та все ж, немов насправді, уявляю
Убоге прабабусине село.

Жнива гарячі, урожай багатий,
Бита дорога, що на лан вела.
Мандрує чоловік чужий вусатий,
Назустріч йому - жінка із села.

Призупинивсь, до неї дорожанин
Низенько приклонив своє чоло,
Ніби простий він сам, не городянин
Спитав її, як зветься їх село.

Розповіда небога, хоч і обмаль часу,
Бо все спішить на ниву золоту,
Обід несе в горнятках: борщ і кашу,
Водицю чисту в глечику просту.

Тут подорожній попросив напитись
Холодної із глечика води,
Подякував за все і став спішити,
Спитав її: дорога ця куди?

А згодом… Це ж забути трудно.
Балакали в селі старі й малі.
Тарас Шевченко йшов тоді на Дубно
І зупинявся в їхньому селі.

Проста собі історія, не дивна,
Тільки чомусь от глечик в пам’яток,
А в нім вода, якась цілюща, живна.
Покуштувать би хоч один ковток...

Вікторія ГОЛОВАТЮК,
архівіст І категорії
архівного відділу
Здолбунівської РДА.

Comments are now closed for this entry