Кожен день, що минув, стає сторінкою у книзі історії.
Одного такого дня я сиділа на лаві біля нашого будинку і побачила сусіда. Буває так, що живуть люди поряд, а ми нічого про них не знаємо. Петра Степановича Хомазюка я чомусь завжди побоювалася. Високий, худорлявий, із смутком і болем в очах, та ще й розповіді про його поранення на війні - все це ще з дитинства вселило в мене думку, що людина ця - непроста, непроста у неї й доля.


Та хіба може бути простим життя людини, яка пережила війну, заслання, особисту трагедію?
У перші роки війни Петро Степанович працював у аптеках Гощі та Тучина. У 1943 році УПА забрала аптеку, і він був її завідувачем по 1944 рік, до того, коли під час облави його взяли до Червоної Армії. Воював на Першому Українському фронті у складі 107-ї Кременецької дивізії 60-ї армії. Неважко здогадатися, що єдиним бажанням 22-річного юнака було вижити.
Був випадок, який запам’ятався Петру Степановичу на все життя. Це трапилося 17 березня 1945 року. Бої йшли біля захопленого села. У бійців у траншеях закінчувалися патрони, а щоб їх передати, потрібно було вийти на відкриту місцевість. Єдине, що у цій ситуації могло допомогти, це швидкість. Петро Степанович взяв набої і одним із перших кинувся у бік траншей. Німці тут же відкрили по сміливцях ураганний вогонь, тож довелося впасти в розору і затаїтися. Над головою пролітали кулі, поблизу вибухали міни. Підняти голову було неможливо. Та Петро Степанович помітив за 15 мерів кулеметне гніздо і, вибравши мить,
схопився на ноги з ящиком патронів та побіг до нього. Залишався крок, і ось він - порятунок. Але снайперська куля влучила в живіт.
Це сталося о пів на десяту ранку, а в санвзвод відправили лише о п’ятій вечора.
Рана була не сумісна із життям - куля пронизала кишківник. Здавалося, ось і все… А як же здійснення юнацьких мрій? Як же життя, чому його може відібрати якась залізячка?
Петра Степановича лікували в госпіталях шість місяців. Допомогли віра й надія на виживання і, звісно, медперсонал.
Після одужання працював на Рівненському аптечному складі, потім був його завідувачем. Здавалося, все погане вже позаду, але у липні 1947 року Петра Степановича заарештували й утримували під вартою 5 місяців. Якось 5 діб не давали ні їсти, ні пити, і він погодився підписати нав’язаний протокол допиту. Так і потрапив під політичну статтю. Винесли вирок - 10 років. Вислали в Архангельську область в «Каргопольлаг». А потім була Воркута - режимний табір «Речлаг», сьома та тридцята шахти. Там 1956 року відбувся страйк засуджених, за що на двадцять дев’ятій шахті розстріляли 130 чоловік, а 300 було поранено. У таборах діявся жах. Деякі бранці навіть просили один одного добити себе, аби тільки не терпіти знущань та мук. Але віра та надія, які вже не раз допомогли вижити, не полишили П. Хомазюка і там.
Петра Степановича звільнили умовно 20 жовтня 1954 року - перевели на поселення, а зняли судимість лише через чотири роки. Реабілітували 16 березня 1993 року. Нагородили орденом Вітчизняної війни І ступеня, орденом Слави ІІІ ступеня за бойові заслуги під час визволення міст Кракова, Рибника і Жешува, орденом «За мужність» ІІІ ступеня, вісьмома медалями. Але й до цього часу боляче колишньому воїну згадувати про вій­ну, перемога в якій далася ціною величезних жертв. Пригадує, як у бій за польське місто Рибник командування кинуло роту штрафників - 100 чоловік, і всі вони загинули, а коли хтось відступав, то позаду відразу з’являвся «заградотряд».
Були розруха, море безвинної крові, сирітських і вдовиних сліз, безліч невиправданих смертей.
Проте не зламали Петра Степановича ні жорстока вій­на, ні страшні роки в таборах. Повернувся до мирного життя. У 1967 році закінчив заочно Львівський політехнічний інститут і працював начальником виробничого відділу у Здолбунівському «Укрцемремонті». Начебто все було добре, життя налагоджувалось. Але до ран тілесних додалась ще й велика душевна рана - трагічна смерть єдиного сина, а згодом - і невістки.
З тих пір й поселилися смуток і невимовний біль в очах Петра Степановича. Мужність і велика сила волі дали змогу виростити внучок. Заради них і жив з болем і надією в душі.
Коли у Здолбунові вирішили побудувати церкву, Петро Степанович заклав першу цеглину. Завдячуючи його керівництву, відданості справі, любові до ближніх, стоїть у Здолбунові храм Успіння Пресвятої Богородиці – прекрасне творіння рук людських. Коли бачить чоловік куполи церкви здалеку, милується і промовляє: «Красуня!». І кожної неділі йде до храму, хоча здоров’я давно не дає змоги повноцінно жити.
Усе життя Петра Степановича - це життя цілого покоління, яке зазнало тяжких мук і страждань, але, як істинний українець і патріот своєї держави, він вижив, вистояв, не нарікав на свою долю. Мовчать вуста, а очі…
Петро Степанович хотів би багато розповісти, але йому, людині на схилі літ, дуже важко вже й розмовляти.
Виходить, що вчили нас вірити підручникам історії, але забули сказати, що історія пишеться кров’ю, слізьми та долями, а не буквами; забули сказати, що історія - поряд з нами, а не лише в книжках. Тож хіба не варто вчити історію з уст тих, хто є її частиною? Адже прийде час, і їх, наших дідусів і бабусь, уже не буде з нами! І хто ж нам тоді розповість правду?
Щоразу, коли відвідую батьків, бачу й Петра Степановича. Не сидиться йому на дев’яностому році життя! Здається, стільки всього пережито, та завжди знайде собі роботу: влітку ще й на городі працює, взимку - бурульки збиває із даху. Не те уже здоров’я. Але якби ви бачили, як світяться його очі, як оживає та мовби молодіє, коли збираються вдома улюблені внучки, котрих виростив майже з пелюшок, та непосида правнук. Має дід Петро ще кого доглядати!
Тож хай йому доля дарує сили душевні, міцне здоров’я та злагоду у родині!
Іванна КОВАЛЬЧУК.

Comments are now closed for this entry