1 березня 2013 року наша література втратила талановитого прозаїка:

після тяжкої і тривалої хвороби у кримській Феодосії помер Валерій Дмитрович Тарасов.

 


 

Письменник народився 22 квітня 1940 року в робітничій сім’ї селища Жовтневе Софіївського району на Дніпропетровщині. У трирічному віці зостався без матері, зазнав тяжкої долі дітей війни. Підлітком потрапив у Дермань, де вчителювала найстарша сестра Таїсія Дмитрівна. Тут виріс, закінчив середню школу. По тому працював токарем на Нікопольському трубному заводі. 1961 – 1966 роки – студент філології Львівського державного університету. Одержав направлення у сільську школу в Криму, де викладав українську мову та літературу. Невдовзі став журналістом “районки”, а згодом пішов трудитися в редакцію новоствореної феодосійської міської газети “Побєда”. Цьому виданню В. Тарасов віддав майже три десятки років, половина з них – на чолі редакційного колективу.
Письменника Валерія Тарасова породив дух шістдесятництва. Перші новели й оповідання написані у Львові. Автор хотів видати їх у Криму, але рукопис повернули, бо знайшли там прояви українського буржуазного націоналізму. Перша книга прозаїка “Десант” вийшла в київському видавництві “Молодь” у 1977 році. Кримська тематика, Чорне море, Феодосія та її люди наскрізь пронизують його твори: повість “Десант”, роман “Там, в Луабонго”, повісті “Глибока розвідка”, “Світанок над морем”, “Поворот оверштаг”, “Після хмар – сонце”, чотири книги із серії документальних повістей “Феодосія: дійові особи”. У 2009 році вийшла книга оповідань “Брати”, присвячена дружбі українського і кримськотатарського народів. Всього у творчому доробку понад двадцять книг.


В. Д. Тарасов був не лише талановитим письменником і журналістом, а й безкомпромісним борцем за утвердження і розбудову Української державності. Непросто жити таким у Криму, проте він залишився там і гідно дотримувався слова, даного ще в молодості: “Хтось повинен і тут робити щось порядне для України”. У часи його редакторства навколо російськомовної “Победы” гуртувалися всі українські сили Феодосії. Це дратувало комуністів, які мали переважну більшість у міськраді, врешті вони розправилися з непокірним редактором у 1997 році – звільнили з посади. Пізніше Валерій Дмитрович працював кореспондентом всеукраїнської загальнополітичної та літературно-художньої газети “Кримська світлиця”. Активна державницька діяльність письменника відзначена премією імені Олекси Гірника.
…Він запам’ятався ровесникам - високий, з гордо піднятою головою, товариський, доброзичливий, здатний до веселої витівки, пристрасний шанувальник літератури. Не раз приїздив до Дерманя, поки там жила сестра. І завжди йшов до школи, дарував свої книги, не забував і друзів юності. Востаннє побував у 2002 році, виступав на святкуванні 400-ліття першої школи в Дермані. У 2007-му відвідав сестру Таїсію в Рівному, це було останнє побачення з нашим краєм. Тяжка хвороба не дозволила наступного року провести в останню путь сестру.
З минулорічної весни по недавні різдвяні свята я мав кілька телефонних розмов з Валерієм Дмитровичем. Його цікавив наш край, це був щирий інтерес, який багато про що говорив. Розпитував про дерманських учителів, своїх однокласників, товаришів, сумував, коли дізнавався, що когось уже не стало. Ми говорили про господарське, політичне, громадське, культурне життя і, звичайно, літературні новини. З письменників краю найбільше знайомий був з Миколою Пшеничним. Захоплювався пам’ятником Уласові Самчуку в Рівному, цікавився його музеєм. В. Тарасова тішили новини про відкриття пам’ятників і знаків для вшанування подій боротьби за незалежність України. Це свідчило, що тяжка хвороба не здолала українського духу в нащадкові запорожців – по материнській лінії він походив із козаків.
Варто відзначити ще одну рису Валерія Тарасова, яку він плекав і в творчості, і в повсякденні, - любов і повага до простих трудівників, щирих, працьовитих і чесних людей. Найкращим приятилем у нього був звичайний феодосійський матрос.
В передостанній розмові я запитав письменника, чи є в нього твір про Дермань. Відповів, що нема, тільки деякі персонажі писані з дерманців, зокрема з його найкращого товариша шкільних років Ростика Кисіля. Шкодував, що немає. Тоді я настійно попросив, щоб написав есе, адже так багато він мені щойно повідав про своє ставлення до села. І почув: “Може, колись це станеться, а зараз я не можу писати, тільки читаю, слава Богу”. Я зрозумів, наскільки йому важко, однак сподівався на краще. Потім здоровив Валерія Дмитровича з Різдвом і “нашим” Новим роком, розказав, що передав його вітання знайомим, висловлював надію на одужання і написання твору про Дермань. Дякував, а про писання змовчав.
…Ніколи не буде есе про Дермань Валерія Тарасова. Якби ж було, то неодмінно там пливли б у високості звуки церковних дзвонів, медово пахнули б кількасотлітні липи біля монастиря, відбивалось би чисте небо у воді ставка на Лисах… І ще багато чого гарного ми там прочитали б, бо він любив це село і казав зворушено: “Гарнішого за Дермань села я не бачив, таких добрих сортів яблук, як у Дермані, ніде не зустрічав!”.
Нехай кам’яниста земля древньої Феодосії буде пухом талановитому письменникові, подвижникові української ідеї.
Микола УЖВІН.

Коментарі

0 #1 Юлія 30.05.2013, 12:38
Шановний Микола! Вдячна за гарні та чуйні слова про батька. Він дійсно завжди дуже тепло згадував Дермань.Та мав на думці багато творчих задумів, які не встиг втілити...

Comments are now closed for this entry