Делегація Здолбунова на обласній установчій конференції Руху у Рівному. 1989 рік.

 

І не віриться, що вже двадцять років...
Тоді ми були молодими, сповненими відваги і романтики, але ще з радянськими комплексами. Хтось твердо вірив у синьо-жовтий прапор і тризуб, хтось для пом‘якшення вважав за краще трикольор, хоч трошки, але ще б червоного, а тризуб - не дай Боже з хрестом чи мечем посередині. Не осуджую нікого, бо кожен мав свій шлях за плечима: хто із сибірських доріг, а хто з комсомольських оперзагонів. 
Пригадую, як хтось із трибуни рухівської обласної установчої конференції сказав: ”Я нічого не боюсь, та ще сняться білі сніги тундри, а так не хочеться туди назад”. А ще здивовані обличчя сивочолих упівців, тих, кого я загітував, і які обурились непередбаченим покладанням вінка до пам‘ятника Леніну перед початком установчої конференції в Рівному. Та на все мав прийти свій час, і головне було його не змарнувати.


Для мене це був час відкриттів, приємних здивувань. На Волинь я, випускник Львівського університету, приїхав на роботу 1983 року за скеруванням. Галичанин, син упівців, не швидко знайшов ідейних однодумців. Тільки закінчилась брежнєвська доба, відчувались зміни. Дозволялись вже деякі дрібні теми для розмов: про збільшення випуску каструль з коштів на ракети і танки, чи про створення громадських організацій для боротьби з пияцтвом, чи любителів кролів, садівничо-городницьких кооперативів, які райкомівські працівники підкидали громаді й самі їх очолювали. Інших керманичів не допускали, усе було під контролем.
Переломним став 1986-й - рік Чорнобильської катастрофи. Люди побачили, заручниками яких політичних і технічних монстрів вони є, і кому це вигідно. Комуністична верхівка, яка приховала небезпеку вибуху, вивела людей на першотравневу демонстрацію, розкрила своє антилюдське обличчя і свої номенклатурні інтереси.
Рівненщина тримала на собі два таких монстри. На півночі - Рівненську, на півдні - Хмельницьку атомну електростанції, побудовані на небезпечному розломі. За найменших підземних поштовхів це могло спричинити катастрофу. Саме незадоволення екологічною безпекою стало поштовхом до об‘єднання волинян в одну силу на свій захист, яка невдовзі висунула політичні гасла та вимоги. Це незадоволення охопило значну територію - від Луцька до Шепетівки, від Сарн до Кременця. Як не намагались комуністи звести його на рівень збирання сміття на вулицях, комуністичних суботників, а народ таки побачив справжню глобальну причину загрози його життю. Це ж стосувалось і менших екологічно нечистих об‘єктів, зокрема, Здолбунівського цементного заводу, викиди якого в декілька разів перевищували норми, а на фільтри Москва грошей не давала.
Знаковим і переломним у цій боротьбі став перший на Рівненщині здолбунівський екологічний мітинг влітку 1989 року. Цей мітинг підтримали представники міст Шепетівка, Кременець, Рівне, Дубно, Острог, Славута та ін. На мітингу вперше було піднято національні синьо-жовті прапори і проголошено антикомуністичні й антиімперські вимоги. Мені доводилось озвучувати їх і бачити підтримку кількох тисяч людей. Такого піднесення народу, як тоді, це місто ще не бачило. Це давало снагу до подальшої боротьби.
Був ще один напрям громадського руху, який передував утворенню Народного Руху України на Рівненщині, тісно переплітався з ним і надавав ідейного спрямування. Наприкінці 1988 року в Здолбунові навколо районної юридичної консультації самоорганізувалась група інтелігенції на захист української мови та культури. Перше засідання групи відбулось 14 січня 1989 року в приміщенні юридичної консультації. Було окреслено конкретні напрями діяльності, з якими ми вийшли до громадськості. Тодішнє КДБ працювало справно. Тому відразу ж було вжито заходів, зокрема до вчителів, до власників приміщень, які надавали місце для зборів. Але нас уже підхопила загальноукраїнська хвиля створення Товариства української мови і культури імені Тараса Шевченка (згодом “Просвіта”), її потуги в Рівному, особливо таких сильних лідерів, як Борис Степанишин та Олекса Новак. Ці люди високо піднесли цей просвітницький рух, і шансів його знищити комуністична влада вже не мала ніяких. Літературні вечори, диспути, предметом обговорення на яких були твори заборонених письменників й істориків, згуртовували людей, підвищували їх свідомість, формували власне українську ідентичність. На них виступали шановані люди, зокрема Микола Жулинський, який повернув в Україну архів творчої спадщини Уласа Самчука.
Мені, як вихідцеві з репресованої націоналістичної родини (тато і мама були в‘язнями 
ГУЛАГУ), було важливо донести до людей ідеї, за які боролись і страждали люди по Сибірах. Дуже швидко я відкрив для себе, що навколо мене таких сотні. І край цей ще півстоліття тому палав у вогні національно-визвольних змагань. Мій тато, відвідуючи мене у Здолбунові, знайшов своїх побратимів по Норильському повстанню. Я швидко став у цьому краї своїм, і люди мені довіряли. З уст ще живих свідків я чув справжню героїчну історію цієї землі.
Як нині пригадую, прийшов до мене із с. Здовбиці Григорій Огородник - старий сивий оунівець, такий осяйний і чистий, і каже: “Що ж ви, хлопці, будете робити далі?” А я його запитав: “А з чого ж ви починали?” І він мені розповів, що у Здовбиці вони найперше взялись за молодь. Дуже швидко домоглись, що ніхто з хлопців не курив, не пив (шанували своє здоров‘я з одного боку, і не давали прибутків до скарбниці окупанта), молодь вивчала мови, історію, літературу, формували своє справді українське середовище. Нічого не змінилося за 60 років. Нам знову треба було починати з того ж - формувати свідомого українця, носія майбутньої української державності. Це можна було зробити тільки через перевиховання радянської людини (гомо-соєтикуса) на основі правдивої української історії, літератури, культури, в яких національними героями є Мазепа, Петлюра, Бандера...
Ми збирали інформацію про часи УНР на Рівненщині (у Здолбунові знайшли кілька могил петлюрівських вояків), про бандерівську столицю Дермань, гурбенські бої, Антонівці, Мізоч, Спасів. Ми відновлювали могили на Гурбах, скликали туди людей, повертали їм правду про ті події. Підтримка людей була неймовірна, адже це були їх історія, культура, доля їхніх батьків, дідів. Ми підіймали пласти історії козацької доби (здовбицькі козацькі кам‘яні хрести, відкривали шлях козацького війська на Берестечко, історію Острога, Дерманя).
А ще була українська церква. Її відродження гуртувало народ найбільше. Я - греко-католик, вихований у свяченничо-монашому середовищі, але подвижницька роль Української автокефальної православної церкви була мені близькою і зрозумілою. Того ж 1989 року була утворена автокефальна громада і в Здолбунові, започатковано будівництво величезного храму. Відновлювали традиції різдвяних, великодніх свят.
Ось на такому підгрунті, не з владних кабінетів, не із закордонних спецслужб, як намагались довести комуністи, виник Народний Рух України, та й до певного часу ще й з додатком “за перебудову” про людське око, щоб твердіше стати на ноги, в річищі горбачовських перемін. Нас єднало з ним бажання розвалити совєтську імперію. Тільки він думав створити її оновленою, а ми хотіли вільної України без московського ярма.
Спочатку це була ініціативна група молодих людей з Рівного, Костополя, Здолбунова, Острога, Дубна - десять-дванадцять осіб, радикально налаштованих, які мали за мету створити противагу ще “всесильній”, як їм здавалось, КПРС-КПУ. Ми були доволі різні - націонал-комуністи з партквитками в кишені, шістдесятники, націонал-демократи, націоналісти, але об‘єднувало нас бажання йти далі просвітницької діяльності й стати на політичну боротьбу з режимом. За це ще переслідували, карали, було небезпечно. Я мав завдання створити таку групу в Здолбунові, Острозі й уже мав на оці з півтора десятка осіб. Вони швидко зважились на це і долучились до роботи. Готувалась Рівненська обласна установча конференція Народного Руху. Доводилось їздити і шукати однодумців по всій області, виходили також на Київ, Львів, країни Балтії, які допомагали друкувати неформальну літературу, виготовляти національну атрибутику. Ми також обмінювались думками, радились щодо подальшої діяльності. Рівненський рух був один з найпотужніших в Україні. Тут розроблявся проект статуту майбутньої організації, який у правовому плані стабілізував надовго її діяльність і був вдалим зразком демократичного правового документа, що забезпечував вільний статус його членів. Він довго утримував організацію від вождизму, узурпування влади, на який, природно, страждали документи комуністичного зразка. Врешті настала ця пам’ятна дата - 22 липня 1989 року. Центральна площа Рівного, ще кілька років до розвалу союзу, посередині бовванів пам’ятник Леніну, а назви вулиць, кінотеатрів кишіли комуністичними символами. Тут на 9 годину ранку було призначено збір учасників конференції.
Хтось з підозрою сказав: “Ось тут нас зібрали, щоб виявити всіх, а потім, як і 1944 року було спровоковано змобілізовану до УПА молодь в гурбенських лісах, знищать до ноги”. Неозброєним оком можна було бачити, як шастають навколо вишколені молодики спецслужб, дослухаються до розмов, насторожено чекають наказів до дій. А народу збиралось більше і більше, люди гуртувались, піднімали жовто-блакитні стяги, говорили сміливо й голосно. Хто з цікавості, а хто добре знав, на що йде і який тягар звалює на свої плечі, але спинити цього руху вже ніхто не міг. Віяло свободою, волею, люди відчували подих змін і бажання долучити до них свої сили.
Було оголошено про організований похід до будинку культури хіміків і величезна колона, під синьо-жовтими прапорами рушила містом. Назустріч ішли усміхнені люди, вітали колону звичним вже нині “Слава Україні!”, що відновлювалось тоді як традиційне вітання українських патріотів.
Будинок всередині був увінчаний фанами всіх етнічно історичних земель України, розповсюджувалась українська символіка, неформальна література, звучали патріотичні стрілецькі, повстанські пісні, козацькі марші.
Форум відбувався у незвичайному на той час стилі: розпочався релігійним освяченням, благословенням священиків. Повертались давні традиції часів УНР, повстанських часів. Було багато доповідачів від районів області. Ми не мали ще досвіду політичних виступів, говорили більше емоційно про наболіле, не завжди усвідомлюючи коріння зла, а саме: знищення чинної системи. Запам’ятався виступ Михайла Гориня. Говорив він зрозуміло, доступно і досить радикально. Ми вперше бачили людину-легенду, мученика мордовських таборів, дисидента-шістдесятника, який щойно вийшов з-за грат, про якого ми чули лише через глушники по радіо “Свобода” та “Німецька хвиля”. Він вирізнявся своєю толерантністю – професійним спокоєм борця, вмінням дискутувати і чітким баченням шляху до перемоги. Михайло Горинь окреслив мету, до якої треба йти – Соборна Українська Держава від Сяну до Дону. Від нього ми почули, що СРСР приречений на розпад, необхідність відокремлення України в самостійну державу, про Голодомор, політичні репресії, про комуністичні злочини в розв’язанні Другої світової війни (пакт Рібентропа-Молотова), пагубність комуністичної ідеології для світової цивілізації.
Це вже були засади великої політики, і дехто був заскочений нею зненацька, але авторитет сказаного був настільки високий, що ніхто з присутніх щось заперечити не міг. Всі були в роздумах і поступовому усвідомленні почутого. Ми ставали на шлях відкритої політичної боротьби з комунізмом, маючи за плечима історичну правду і щораз більшу підтримку свого народу.
Мене часто запитували, що єднало нас інколи дуже різних ідеологічно і особистісно в цій організації. Стрижнем нашого єднання було передусім те, що всі ми йшли від народу, були його лідерами… Люди на Рівненщині дуже довіряли Рухові, підтримували його. В історії політики це унікальне явище, оскільки ця організація виникла з народних мас і повністю відповідала своїй назві. Особливо на початковому етапі, коли Рух був громадською організацією і охоплював всі аспекти людського життя – і захист від свавілля чиновників, і захист трудових колективів від дикої приватизації, розкрадання фабрик і заводів, розпаювання колгоспів, протидія репресивно-каральній правоохоронній системі, а не лише боровся за владу як самоціль. Це засвідчили вибори до Верховної ради України 1994 року, коли з восьми депутатів від області шестеро було від Руху.
Сьогодні з перспективи часу можемо стверджувати, що Народний Рух України був найвдалішим громадсько-політичним об’єднанням, яке найбільше зробило для утвердження української державності й відрізнялося від наступних політичних угруповань, партій відсутністю вузькопартійного зиску, виходило за межі боротьби за владу. Народний Рух України був справді народним, і суттю, і формою, охоплював якнайширші верстви населення України, створював умови для відчуття в них конкретної причетності до будівництва своєї Держави.  
Олег МАТКІВСЬКИЙ,
один із засновників Руху, народний 
депутат України другого скликання.


 

Comments are now closed for this entry