Лише справжні шанувальники старовини можуть уявити, що відчуває людина, беручи до рук оригінал документа, який пролежав під пилом часу не одне десятиліття і чи то за збігом поблажливих обставин, чи просто випадково, попри всі інструкції і настанови, не був знищений, а зберігся до наших днів. Причому зберігся не в архівах, не в захищених колекціях, не в музейних вітринах і фондах, а… на смітнику.
Давно запристрастившись любов’ю до старовини, не оминаю можливості поповнити свої «фонди» новими (себто старими) надходженнями. Кожного разу з особливим трепетом беру до рук не тільки оригінали давно минулих днів, а й звичні для сьогодення предмети, документи тощо. При цьому глибоко розумію, що всі ці предмети, речі, документи або якісь дрібнички – свідки своєї епохи.


Нині кожен з нас має унікальну можливість жити в час, коли відбувається зміна епох, коли змінюється все довкола - і в побуті, і в техніці, і в суспільстві, і, якщо хочете, в головах також. Веду це до того, що промине зовсім небагато часу і всі ці звичні для нас речі стануть рідкістю, стануть старовиною, музейними експонатами. І ми з вами, не боюсь повторитися, маємо унікальну можливість зберегти це (хоч би в одному екземплярі) для історії, для нащадків.
Зім’ятий автобусний квиток, що випадково завалявся в кишені старого пальто, яке ви вже давненько перестали вдягати, місячний абонент в кінотеатр, старий непрацюючий чорно-білий телевізор, без якого, як вам здається, ваше помешкання не буде таким затишним і рідним, картоновий чемодан, який відпочивав разом з вами чи не на всіх престижних курортах колишнього СРСР чи якась побутова дрібничка, яку ви купили в час, коли все зникало з полиць магазинів тільки заради того, що на ній стояв неіснуючий нині Знак якості і яку ви досі не відважуєтьсь викинути, надіючись, що напис «Сделано в СССР» може бути комусь цікавим. Багато з подібних речей можна уже сьогодні віднести до рідкісних, а ще більше їх, як не прикро, уже втрачено для історії.
Шкода, що в Здолбунові і досі немає музею. А насправді немає ентузіаста, який взявся б за його створення, бо чиновникам це не під силу. Та я не про це.
Років п’ять тому до моїх рук потрапило кілька досить цікавих, старих та оригінальних документів. Окремі з них я знайшов на смітнику. Час від часу дозволяю собі сісти на велосипед і влаштовую імпровізовані «пошукові експедиції». І прошу не плутати мене з чорношукачами.
 В Дубенському районі біля решток розваленої хати запримітив купу всілякого мотлоху, приготовленого, як я розумію, для спалювання. Не упустив можливості покопирсатися в ньому. Не скажу, що справа ця з приємних, але є речі, якими не варто гордувати. Якраз на тому смітнику у внутрішній кишені заяложеного і сто раз перем’ятого чоловічого жакета я знайшов зіжмаканий папірець. Обережно розгорнув його і очам своїм не повірив. То був пакет зеленого кольору, в якому за часів Польщі для сільського солтиса (старости в нинішньому розумінні) доставлялися депеші. На пакеті, окрім його фактичного забарвлення, словесно вказано колір «Kolor ZIELONY» («колір зелений» ). Цей факт свідчить, що мали б бути пакунки й інших кольорів. Ймовірно саме колір пакунка вказував на важливість чи секретність вкладеної інформації. Назву села на документі я свідомо замалював, щоб не давати приводу чорношукачам зриватися з місця і мчати на пошуки, надіючись, що не все колишній солтис зберігав у кишені, а й дещо закопав у землі.
З інструкції, видрукуваної на пакунку, стає зрозуміло, що в ньому були повістки для резервістів, вручення яких солтис мав розпочати відразу після отримання пакета (bez vzgl?du na por? dnia I nocy) незалежно від часу дня і ночі. Після вручення повісток солтис мав проконтролювати, чи всі резервісти вирушили до своїх відділів. За невиконання інструкції солтис підлягав адміністративній і карній відповідальності. Окрім того, на нього покладалася повна відповідальність за надання допомоги та сприяння поліції в розшуку резервістів, які не з’явилися за повістками.
А ось переді мною печатка. На круглому відбитку викарбовано польською мовою «Поліційний клуб спортивний секція бібліотечна в Здолбунові». Цей відбиток я запримітив на сторінках польськомовної книжки1937 року видання, яку заради нього купив у букіністів (до них вона потрапила з макулатури).
Судячи з облікового номера, в бібліотеці поліціянтів нараховувалось щонайменше 4252 книжки.
Цікаво, чи існують подібні клуби в теперішніх поліційних установах і чи заведено в них створювати бібліотеки?
Поряд з круглою печаткою відбиток прямокутного штампу. А на ньому заклик польською мовою, що не втратив своєї актуальності і донині, - «Не нищіть книжок!». І не нищили. Бо інакше не судилося б отій книжці дожити до наших днів.
Ще один документ, потрапив до мене за умов не менш екстремальних, ніж попередні. На смітнику край одного села приглянулася мені стара гасова лампа. Усю дорогу у ній щось брязкотіло і лише по приїзду додому я став з’ясовувати, що там торохтить. Всередині колби, куди наливається керосин, лежав згорнутий в кілька разів шматок паперу. Ох і намучився я доки видобув той папір через невеличкий заливний отвір гасової лампи. І досі не розумію, для чого в лампу заховали свідоцтво про закінчення церковно-приходської школи. За цим документом доля конкретної людини. Ксенія Яківна Омельчук, 1896 року народження, дочка селянина православного віросповідання відмінно закінчила в 1910 році курс навчання в Іловецькій церковно-приходській однокласній школі Кременецького уїзду Волинської губернії.
Документ, який був приречений на знищення (і вирок уже вступив в дію) випадково вдалося зберегти. Хоч кажуть, що в історії випадковостей не буває. Шкода тільки, що багато цінних історичних речей потрапляють у випадкові руки, які відправляють справжні скарби на переплавку, в макулатуру або на смітники.
Микола Огородник,
член НСЖУ.

Comments are now closed for this entry