Україну важко уявити без вишивки. З давніх-давен це мистецтво передавалось жіноцтвом із покоління в покоління. І кожен регіон, та й навіть кожне село, мало у ньому свої особливості. Причому, і у, як колись казала моя бабуся, «взорах», і у кольоровій гамі. Вишиті вироби прикрашали оселі, служили атрибутами обрядових дійств. А який же одяг українців, без старанно вимальованих за допомогою голки та нитки прикрас?! І не тільки. Адже кожна квіточка, кожен орнамент і відтінок національних вишивань мають своє особливе значення - чи то захист, чи родючість, чи радість, а чи й жалобу...


Мистецтву народної вишивки присвячено чимало досліджень, видань, що вийшли у світ в різний час. За одне з таких - книгу «Історія української вишивки» його авторка, мистецтвознавець Тетяна Кара-Васильєва, в доробку якої понад десяток праць з цієї тематики, цьогоріч навіть удостоїлась Національної премії України ім. Т. Г. Шевченка.
Сьогодні більшість пересічних українців навряд «розшифрують» закладені у ромбах, квіточках-листочках пращурами «коди» (що, безперечно, жаль), та, впевнена, немає жодного серед нас, чиє серце не зворушить рукотворна краса вишиття. Сьогодні це мистецтво живе і розвивається, осучаснюється, якщо можна так сказати.
Визнаним майстром вишивки у нашому краї є Любов Миколаївна Гульчук. Родом вона із села Загребля. Свого часу закінчила школу у Гільчі Другій, після чого пішла працювати у колгоспний дитсадок в цьому ж селі. Згодом, вже заміжньою, заочно здобула освіту у Львівському педагогічному училищі ім. Чкалова. Отримала диплом з відзнакою.

 


- Чоловік мій працював на залізниці помічником машиніста, тож доля закинула у Здолбунів, де влаштувалась на роботу у дитсадок «Ладоньки». У 1981 році перейшла в локомотивне депо. Підштовхнула до цього наболіла для сім’ї проблема з житлом, а працівники сталевих магістралей тоді мали у цьому плані непогану перспективу. Тож і ми квартиру згодом таки отримали, - розповідає пані Люба.
У депо трудовий шлях розпочала оператором по обробці маршрутів, з 1986 р. продовжила і завершила, у 2008 р. вийшовши на заслужений відпочинок, старшим нарядчиком резерву локомотивних бригад. Завжди була сумлінною і відповідальною працівницею, за що поважали колеги. А коли у виробничі процеси прийшли нові технології, з успіхом освоїла роботу за комп’ютером (хоч лишалось три роки до пенсії) та навіть школу передового досвіду на Львівській залізниці проводила.

 


Окрім професійних, встигала Любов Миколаївна справлятися і з клопотами родинними. З чоловіком виховали двох доньок, тепер хвилюються і радіють ще й за внуків, яких четверо. До речі, онук став продовжувачем їх трудової династії залізничників. Підростають і внучки. Горнуться усі до бабусі, відчуваючи її щиру любов і тепло. Мають що у неї перейняти - її скромність, розважливість, працелюбність, житейську мудрість і доброзичливість.

 


Нині мешкає подружжя Гульчуків у Гільчі Другій. Їх будні сповнені звичною сільською роботою - тримають господарство, доглядають город. А коли випадає Любові Миколаївні вільна хвилина, розгортає вона полотно і береться за вишиття...
До цієї справи у жінки справжній талант. За її словами, свою першу роботу майстриня вишила років у десять, коли навчалась у третьому класі. Тоді їй мама купила полотно із малюнком, треба було «покласти» хрестики. Той «Котик у кошику» і досі зберігається у майстрині. Другою була барвиста доріжка. А далі...
Поступово освоювала різні техніки і вдосконалювала навики. Вишивала хрестиком, низзю, а останнім часом, захопилась лічильною гладдю. Нині робіт, створених Л. Гульчук, вже не злічити. Це рушники, подушки, доріжки, серветки, ікони, сорочки, скатертини, штори. І кожен виріб має свою історію. Є, наприклад, у колекції вишивальниці одна доріжка. Таку ж привезли на весілля знайомим із США. Узор настільки захопив пані Любу, що, маючи можливість перезняти всього один фрагмент, вона не заспокоїлась, поки не вишила його весь, ще й вдосконаливши.
А взагалі працює майстриня за вітчизняними та зарубіжними журналами, переймаючи узори десь побачені і чимало з них складаючи сама. Працює ретельно, надзвичайно акуратно. Кольорову гаму обирає різноманітну, але, як стверджує, найбільше їй подобаються пастельні, ніжні відтінки. Вишиванням своїм дорожить, але залюбки дарує і виконує на прохання друзів і знайомих, на замовлення, а з особливою любов’ю - для доньок і онуків. Вироби Любові Гульчук додали колориту вже багатьом весіллям, вони прикрашають церкви, знайшли місце у оселях наших краян, демонструвались на виставках у закладах культури району, а не так давно стали гідною частиною експозиції, представленої мешканцями Гільчі Другої в обласному краєзнавчому музеї під час акції «Мистецтво одного села». До речі, у день її відкриття за значний особистий внесок у справу збереження і популяризації народного мистецтва вишивальницю було нагороджено грамотою управління культури і туризму Рівненської обласної державної адміністрації.
Де джерело таланту, натхнення майстрині? У красі рідної землі, в любові до світу і людей, взятій нею від матері й бабусі, які теж уміло вишивали, у вогнику творчості, що палає у її серці і якому вона ніколи не зраджує. Думаю, що й нині наша землячка створює щось нове й неповторне. Адже, плекаючи живу красу, - вирощуючи квіти (а це ще одне захоплення Любові Миколаївни), та рукотворну - вишиваючи, вона знаходить втіху й радість для душі та щедро ними ділиться із нами.
Ольга ЯКУБЧИК.
Фото автора.
На фото: вишивальниця Любов ГУЛЬЧУК та її роботи під час виставки у клубі с. Гільча Друга.

Comments are now closed for this entry